Два хутори — Мазепи та Сагайдачного — вільно вміщуються... на подвір’ї старої хатини козацького роду Кушнірів, у селі Станіславівці, в затишку гір Медоборів. Це тому, що живуть у цих хуторах бджоли. «Поселення» разом становить 50 осель, цебто вуликів. А господарює на козацькій пасіці 80-літній провощений сухорлявий Борис Кушнір. Він має колегу — викладача університету, шанованого на Поділлі філолога Петра Ткачука, котрий допомагає поратися на пасіці. А самого господаря пасіки кличуть у селі «канадцем». Так називали і батьків його, Катерину та Михайла.
Борис Михайлович примружує очі й задивляється на дві вісімдесятилітні софори — медоносні дерева. Здається, там він бачить, як мале хлопченя з мамою й татком пливуть через великий океан великим пароплавом до невідомої України. Невідомої для малого Бориска, бо народився він у Канаді, куди батьки потрапили заради заробітку. Багата Канада, та нема в ній такого розлогого Поділля і медів, що їх приносять бджоли з квітучих Медоборів.
Батьки мало не загинули в океані дорогою в Канаду. Їх пароплав зіткнувся з айсбергом і дістав пробоїну. На щастя, екіпажу «Німеччини» її вдалося залатати. Врятовані пасажири стали учасниками весілля молодої пари — Катрусі та Михайла Кушнірів. А капітан подарував молодим обручки і великий торт.
Працьовите, доброчесне подружжя швидко освоїлося в Канаді. Заробили грошей, народили сина. Але кликала своя земля. Заманливі були й обіцянки радянської влади роздати землю селянам. На це купилися не вони одні. Наділ дуже швидко довелося віддавати до колгоспу, де батьки працювали до самої старості, обоє стали інвалідами. Айсберг радянського тоталітаризму виявився підступніший, ніж той, в океані.
Син Катрі та Михайла вивчився на історика, став відомим краєзнавцем, відмінником народної освіти. Від лаборанта до заступника декана історичного факультету педагогічного інституту — така його трудова дорога. Вона буде неповною, якщо не вписати до неї станіславівське «сумісництво»: як і його пра-пра.., Борис Кушнір пасічникує. А іноді, коли зайнятий у місті, а рій вилетить, з ним чудово справляться племінник Микола та його троє синів. Навіть найменший Євгенко знає, як дати раду бджолам. А коли вжалить котра, не біда — цілий рік життя додасться.
Кушнір охоче показує свою господарку.
— Це вулик альпійський, багатоповерховий, той он одеський, тривимірний, як корабель, змайстрований батьком, а це ось — Дадана. Був такий французький офіцер, який прилаштував під мирну бджолину хату ящики від снарядів.
Пізніше розглядаємо в хатині ковані скрині, привезені батьками Бориса Михайловича з-за океану, п’ємо чай з медом із козацької пасіки, рахуємо всі часописи молодої України, створювані з участю господаря, — «Писанка», «Дністер», «Рідна школа», «Архіви України», «Перспективи», а ще книги Бориса Михайловича. Останній сніп новел та нарисів «Світилося в хатині віконце» навіяний гудінням бджіл козацької пасіки. Медотворці у Бориса Кушніра й справді незвичайні. Уже двічі порадували вони пасічника чудовим подарунком: виткали стільник у вигляді українського герба.
