Окремо толк, окремо шоу

Наталя ЛИГАЧОВА: — Не можу сказати, що телебачення України на початку 90-х починало розвиватися як розважальне. Скоріш — як публіцистичне. З того, що пригадується нині з тодішнього УТ-3, це огляди газетних публікацій, які вела Ганна Безулик. Та ще Вадим Бойко й оновлений «Гарт».

Публіцистичні програми, портрети нових людей, національне відродження — саме це превалювало в тому, що можна назвати новим українським ТБ. Як такого розважального українського телебачення, з моєї точки зору, взагалі не існує. Воно й не народжувалося. Були поодинокі спроби, але їх рівень не дає змоги вважати їх чимось значущим в історії ТБ.

А сплеск публіцистичного і політичного ТБ, безумовно, був. З одного боку, 1994 року була створена УНІКА, що робила публіцистичні сюжети і розсилала їх по всіх регіонах. То було дітище Княжицького, Яцури та Нечипорука. І, власне, один із конфліктів, який знаменував собою народження нового телебачення, був конфлікт Княжицького та Охмакевича, коли один із сюжетів не дали в ефір УТ-1, і Княжицький гучно пішов. А на тлі цього паблісіті отримав великий грант, на який була створена УНІКА, а потім — ММЦ-Інтерньюз, де вже почали створюватися «Вікна у світ». Власне, «Вікна у світ» стали тією фабрикою, що народила як таке нове політичне телебачення в Україні.

Тут важлива поява журналістів, котрі стали родоначальниками цієї школи: Вересень, Портников і сам Княжицький. Вони створили «Вікна» Канішевського — перша інформаційна служба, що народилася на ММЦ-Інтерньюз, яка тоді сповідувала принципи західної незалежної журналістики. За основу було взято об’єктивність висвітлення, відокремлення фактів від коментарю тощо.

Г. Ш.: — Але ж бо й кіно показували.

Н. Л.: — Потім цей творчий досвід запозичили інші канали, передусім «1+1», що народився 1996 року, спочатку як канал кінопоказу. Сюди було привнесено великий досвід Роднянського як грамотного кіношника, котрий відчував світовий телепроцес. І коли мати на увазі кінопоказ, то саме тоді й розпочався розвиток нового художнього мовлення. Було дано поштовх розвиткові власних, зокрема, й розважальних, і комерційних проектів, як, скажімо, «Пісня року» Олександра Ягольника. А з другого боку, з’явився «П’ятий кут» В’ячеслава Піховшека. Це була спонсорська передача Медведчука і Суркіса. Але, оскільки в них ще не було таких глобальних власних завдань із входження у владу, Піховшек, хоча й не користувався свободою стосовно того, кого «мочити», а кого підносити, все-таки створив прецедент показу політика не з парадного боку. Дав початок прагненню телебачення до особистого і справедливого розкриття політичних діячів. Вважається, що для телебачення рубіконом став саме 1996 рік, коли з приходом Лазаренка розпочався наступ на вільну пресу. Але все-таки це стосувалося здебільшого друкованих видань, хоч як це дивно. Якщо сьогодні більше зазнає тиску саме телебачення, то тоді його на собі передусім відчули газетні журналісти. Власне, Лазаренко став першим могильником української незалежної преси, повернув її розвиток у бік обслуговування політико-фінансових угруповань. До цього пресу ще ніхто не прибрав до рук. Була спроба Кравчука загнуздати «Гравіс» 1994 року, під час виборів. Але тоді це дістало великий громадський резонанс і зіграло проти Кравчука. І пресу залишили в спокої до приходу Лазаренка. А після нього політичне замовлення як таке стало однією з базових підстав вітчизняного ТБ. Десь з 1998—1999 рр. це стало практично єдиним, чим займається політичне телебачення сьогодні.

Г. Ш.: — Яка роль у цьому процесі комерційних каналів, із яких два загальнонаціональні та кілька регіональних?

Н. Л.: — Різниця в тім, що «1+1», як я розумію, спочатку було створено для того, щоб приносити комерційний прибуток і реалізовувати іміджеві запити того самого Роднянського, який, очевидно, завдяки цьому проектові хотів стати повноправним співучасником міжнародного кінематографічного і телевізійного процесу. Тобто спочатку «1+1» не створювався як політичний інструмент. Але ситуація в політиці України призвела до того, що цей канал також змусили стати заручником і учасником безпосередніх політичних ігор. Тобто десь з 98 року, коли з «1+1» зникла «Післямова» Олександра Ткаченка у результаті того, що на неї чинили страшенний тиск, канал із суто комерційного перетворився на політичний інструмент. З другого боку, «Інтер» створювався багато в чому не як комерційний, а як політичний проект. Але, звісно, він ставив перед собою і комерційну мету, бо ідея заміни ГРТ таким проектом обіцяла надзвичайні прибутки. Та в результаті перемогла все одно не комерційна, а політична рентабельність. А якщо канал стає політичним інструментом, то на зміну бажанню робити бізнес цивілізованими методами, шляхом участі в реальній конкурентній боротьбі приходить бажання просто «хапонути». Відтак, наприклад, і деградація кінопоказу на «1+1» порівняно з 1996 роком. Сьогодні це безкінечні серіали групи «В» або ж російський продукт, який можна задешево купити і поставити у свій ефір, що дешевше, аніж самим виробляти продукт такої якості.

Г. Ш.: — А регіональні канали менше задіяні в політичних іграх?

Н. Л.: — Регіональні канали, по-перше, ледве виживають. Вони злиденні, адже рекламного ринку як такого в країні немає. І в них єдиний спосіб вижити — це спонсорські гроші. Спонсорські гроші в регіонах — це або влада, або ті самі олігархічні групи. Починаючи з 1997—1998 рр., триває монополізація олігархічними групами і регіонального ТБ та радіо. Значно поменшало каналів, які підпорядковані місцевому бізнесу, і побільшало тих, які через дочірні структури або напряму залежать від цих самих олігархічних структур Києва.

Г. Ш.: — Боюся, «Голос України» це не надрукує...

Н. Л.: — Ці структури нині дуже активно будують свої мережі або напряму, як, наприклад, розвиваються «Інтер» та Ай-сі-ті-ві, укладають договори з регіонами. Або ж через вплив на місцевий бізнес. «Інтер», наприклад, спочатку йшов на створення власних регіональних структур, укладалися договори з регіональними станціями напівпрозорим, принаймні легальним шляхом. Тобто паралельно використовуються і легальні способи співпраці, і нелегальне контролювання через контроль над бізнес-структурами.

Г. Ш.: — Повернімося до творчих особистостей, знакових персон нашого ТБ. Наприклад, доля Олександра Ткаченка — це втрата для українського телеефіру чи навпаки?

Н. Л.: — З одного боку, сьогодні Ткаченко менеджер Нового каналу, одного з кращих телеканалів. Але як діючий журналіст він втрачений. Ткаченко створив, слідом за «Вікнами» Канішевського, найпрофесіональнішу службу новин на українському телебаченні на «1+1». І ТСН у нинішньому вигляді — це технологічне продовження школи Ткаченка. Інша річ, що вони стали більш політично ангажованими...

Але технологію відкатав саме Ткаченко. З другого боку, саме Ткаченко продовжив традиції, закладені у «Вікнах у світ» Вереснем, Портниковим, Хотіним, Івшиною, трохи згодом Ігорем Федченком. Ткаченко продовжив це на загальнонаціональному каналі. Спочатку на УТ-1 у нього був час, а потім «1+1» дав притулок «Післямові». І, звичайно, для свого часу це була головна аналітична програма дуже гарного рівня. Там були і плюралізм, і авторська аналітика, і сучасна верстка, інформаційна та коментаторська. А те, що Ткаченка позбавили змоги займатися цим, запропонувавши як відступний проект «Обличчя світу» на «Інтері», то, звісно, це велика втрата для політичної тележурналістики.

Г. Ш.: — А те, що Канішевського відвели в тінь і фактично він перестав бути однією з основних фігур?

Н. Л.: — Канішевський побачив, що є вибір: або заробляти, або бути принциповим політичним оглядачем. Він вибрав перше. Він заробляє гроші, не забруднюючись особливо маніпулятивними технологіями. Адже нинішні «Вісті тижня» відрізняються тим, що вони дають конкретне замовлення, очевидне для неозброєного ока, але водночас він сам по собі не займається тим, щоб маніпулювати думкою глядача. Тобто він немовби відмежувався від тієї інформації, яку роблять його ж структура, його ж команда, але сам при цьому начебто не дуже бруднить своє обличчя. Та, безумовно, Канішевський за інших умов був здатний на більше. Школа, що її закладали ще він і Княжицький, насправді має продовження. Хлопці дуже чутливо вловили принципи створення західних програм новин — Бі-бі-сі, Сі-ен-ен Вони їздили до США, вони вчилися, вони знають. Мало того, Княжицький дуже добре знає механізми функціонування громадського телебачення. Якби цей його досвід було затребувано, то ми могли б багато чого здобути. Точнісінько так само у Княжицького величезний досвід створення інформаційних програм. Я досі вважаю, що в цій країні саме він найкраще знає, як робити новини. Інша річ, що його потенціал був останнім часом задіяний лише на Ай-сі-ті-ві, де займаються маніпулюванням інформацією.

Г. Ш.: — Будь-яка розмова про історію українського телебачення останнього десятиріччя зводиться до «чинника постійного впливу російського ТБ»...

Н. Л.: — Я гадаю, був момент десь на початку 90-х, коли наше телебачення могло піти своїм шляхом. І той досвід, який у нього був, — усе-таки йшов паралельно з тим, що відбувалося в цей час на російському ТБ. Не було прямих запозичень. І московський «Взгляд», і «Гарт» Вадима Бойка — це були різні проекти, що перегукувалися, але були плодами телепроцесів, які йшли паралельно. Проте згодом, коли українське ТБ дедалі більше ставало політичним інструментом, зник бізнес-інтерес, стало зрозуміло, що бізнесом тут телебачення ніколи не буде. Воно не залежатиме від бізнесу, від рекламних грошей. Вигідно стало робити політичні проекти на замовлення. Зник стимул для розвитку. І, звісно, тоді наше ТБ почало іти у фарватері російського. Бо, з одного боку, запозичувалися методи політично заангажованого російського ТБ (скажімо: Доренко — там; Долганов, Лапікура — тут). А з другого — просто напряму закупалися російські телекінопродукти. Нема стимулу для розвитку. І те, що бачимо сьогодні, — пряме запрошення російських теледіячів — це вже наступний ступінь деградації нашого телебачення. Можна по-різному ставитися до таких речей. Я можу припустити, що на німецькому телебаченні запрошують на роботу людину з Англії, Франції. Але там запрошували б її просто як професіонала, їй треба було б уписатися в ситуацію національного телебачення. А тут запрошують людей, які нав’язують свої «бренди» українському телебаченню. Їх запрошують не робити щось нове, а експлуатувати старе. Такий собі колоніальний варіант...