Шановна редакціє, те, що ваша газета порушила тему естради, того акторського свавілля й дикунства, що панують на її підмостках, — уже породжує упевненість у завтрашньому дні естрадного мистецтва.

Я, пропрацювавши на естраді майже 35 років, намагаюсь зрозуміти, чому сталося катастрофічне захоплення сцени бездарними, безголосими, самовпевненими, неартистичними (дозволю собі старомодно висловитися) «майстрами» «вокального» жанру.

Мені можуть сказати: «у вашому віці» всім починає здаватися, що «за наших часів» і сонце тепліше гріло, і люди всміхалися інакше, і естрада була набагато цікавіша. Не заперечую. Мені таки справді вже за п’ятдесят.

Та є й реальні зміни, що не залежать від нашої вікової ностальгії. Зміни ці полягають у тому, що професійний (цілковито погоджуюсь з автором попередньої статті) рівень української естради став позамежним. Та й відкіля тому рівню бути іншим, якщо на чолі естрадної вокальної «школи» стоїть великий учитель, професор, «юний орел», «бетмен», співучий ректор (список регалій і звань можна продовжити), улюбленець усієї співучої молоді Університету культури Михайло Поплавський! Випускники цієї вокальної «школи», так само, як і їхній «учитель», свято вірять у те, що вони несуть у народ розумне, добре, вічне. Ну а позаяк народ не знає, що воно таке, то мовчки погоджується, привітно всміхається і бурхливо аплодує.

Унікальність згаданої «школи» в тому, що до неї приймають цілодобово і цілорічно. Увечері ти приносиш відповідну суму за навчання, а вранці тобі видають папірець, який дозволяє «козлячим» моторошним голосом промекати «зайнято!» — зайнято ще одне місце в українській естраді...

Це у кращому разі. У гіршому — цей папірець, виданий Національним університетом культури, дасть тобі право працювати реалізатором нижньої білизни чи сантехніки на речових і господарських ринках України. Нинішній статус М. Поплавського — народний депутат України — може дозволити йому на державному рівні ініціювати закон про обов’язковий вступ усіх хоч трохи психічно здорових людей до університету культури, бо кожний мусить зробити посильний матеріальний внесок у процвітання «поплавщини». На превеликий жаль, невинна на перший погляд ідея «школи» Поплавського цілодобово видавати за гроші папірці з назвами різних спеціальностей, починаючи від артистів, режисерів, музикантів і закінчуючи бухгалтерами, «кравцями», перукарями, трагічно закінчується для самих випускників. Трагедія полягає в тому, що тисячі студентів, отримавши папірця з назвою професії, не здобувають теоретичних і практичних основ самої професії, що негативно позначається на їхньому працевлаштуванні. На державному рівні такі «фахівці» створюють викривлений потворний імідж, розповсюджуючи бацили безграмотності, глупоти, несмаку по всій Україні.

Ще одна вокальна «школа», котра за певну плату (суми називають різні) зробить із вас кумира, існує у телепередачі «хіт-базар». Її «дотепні» ведучі, які зовсім не кривляються, — Є. Паперний та іже з ним, —навчать вас основ майстерності, що такі потрібні для артистів естради. Ця вокальна «школа», окрім того, що створює на телеекрані примітивну провінційну атмосферу, ще й проводить «розкрутку» й «засвічування» дрібних «метеоритів», які, на відміну від зірок, не світять, а горять «яскравим полум’ям». Випускники цієї школи вирізняються очевидною бездарністю, тож творчість їхня цікава лише для «суперчарівних» ведучих. І от, пройшовши через універсальні вокальні «школи», пройшовши крізь усю цю брудну «м’ясорубку», перед нами постає вже не просто новачок-недоук, яким він здебільшого і є насправді, а постать, котра щовечора відвідує наш дім і на яку ми не можемо не зважати. Ми бачимо й чуємо новий тип співака чи співачки, не артиста-вокаліста, а саме тип, який знає технологію створення хітів, знає, за скільки можна купити телебачення, радіо, чиновників, звання, лауреатство тощо. А якщо ці типи ще й не надто розумні, а це найчастіше так і буває, якщо не мають творчої мети в житті, то, спалахнувши, «метеорити» згоряють дощенту.

Настає драматичний конфлікт між естрадою-творчістю та естрадою-бізнесом. Особливого напруження драматизму цей конфлікт набуває тому, що демаркаційна лінія пролягає не між окремими такими самими типами, а, як правило, упоперек однієї долі, однієї живої людської душі.

Молода творча душа не розуміє одного: що глядацький вибір буває дуже й дуже суб’єктивним, а часто-густо й взагалі здається незбагненним. І народження зірки відбувається найчастіше випадково, завдяки представникам так званого шоу-бізнесу, які, всупереч усім професійним якостям, створюють кумира естради. До цього залучають усі дозволені й недозволені прийоми і засоби. І що стрімкіший злет, то крутіша траєкторія падіння. А це буває дуже боляче, і нікому немає діла до фізичного й душевного болю: ані Поплавському, ані «хіт-базару», ані чиновникам від культури. І постають одвічні запитання: хто винний і що робити?

Винних ми, звичайно, не знайдемо, як не знайдемо й тих, хто допускає й дозволяє виступати у палаці «Україна», на найкращому концертному майданчику країни, акторам-метеликам, які пурхають усіма музичними програмами українського радіо й телебачення.

1. А «що робити?», нам може відповісти лише міністр культури і мистецтв. Тому хочу запитати міністра. Чому в нашій країні нема солідної творчої організації, котра допомагала б зароджувати, розвивати, підтримувати всі види і жанри естрадного мистецтва, а не тільки вокал, модельний бізнес та перукарську майстерність?!

2. Чом у нашій країні нема гідного навчального закладу, який готував би справжніх професіоналів естради і мав чітко продуману стратегію і тактику підготовки естрадників, продуману методику і розбудований навчально-педагогічний процес, де специфічні дисципліни, пов’язані з естрадними, мали б конкретне наповнення?!

3. Чому нема організації, котра стежила б за тим, щоб звання й заслуги деяких артистів відповідали їхньому успіхові у глядачів!

4. Чому художні ради нині геть знищено як ворогів української естради? Адже художні ради — то не пережиток минулого, це реальність, котра існує в усьому цивілізованому світі. Всесвітньо відомий концертний зал «Карнегі-Холл» має спеціальну худраду, котра навіть за величезних фінансових вкладень для промоушена того чи іншого виконавця абикого на престижну сцену не пропустить. Хочу запитати:

5. Яка «худрада» палацу «Україна» вирішує надати сцену Л. Успенській і М. Шуфутинському замість запланованого виступу чудового музиканта і співака Тараса Петриненка?!

Поняття «професійна етика» на нашій естраді також немає.

Шановна редакціє, я розумію, що одна-дві статті у вашій газеті не змінять одразу стан справ, та, можливо, народні депутати, не підспівуючи співучому ректорові, висловляться критично і підкажуть шлях, яким має розвиватися колись багатюща у різноманітності жанрів українська естрада.

Олександр ЛЕВІН, шанувальник естради і уважний читач газети «Голос України».