У дитинстві я не боялася торкнутися рукою до жаби, ящірки, миші. А чого боятися, коли в казках і міфах про них говорилося як про істот, кмітливих і дружелюбних. Потому настав «дорослий» етап обережності й гидливості. Та цього літа я, вочевидь, «впала в дитинство». Направду, то — блаженний стан, за котрий я безмежно вдячна... зеленій жабі. Вона прийшла до мене сама, коли сиділа під час відпустки на березі лісового озера і тішилася тим, що в мальовничому куточку Розточчя мене не обтяжують газети, радіо, телебачення.
Зрештою, кожному з нас вкрай потрібно навести лад у власній душі; викристалізувати головне, відкласти «на поличку» другорядне. А тихе плесо так гарно вимиває із свідомості інформаційні «шлаки»... Одного суботнього дня ці «шлаки» особливо дошкуляли. Ніби й не було причин для тривоги: зателефонувала додому — там усе гаразд. І сонце світило, і пташки щебетали. Що ж так тисне? Плаваю до знемоги — не допомагає. Намагаюся взяти себе в руки (хто придумав таке словоблуддя?) — дарма. Враз на мій рушник щось упало. Дивлюся — зелена жабка біля ноги. Завмерла. Зробила вигляд, що вона — не що інше, як... царівна. А я анітрохи й не сумнівалася. Смарагдове манто, золотисті лапки із ніжно-рожевими кігтиками — вона була геть не схожа на тих сіро-бурих жаб, що стрибали в озеро з берега. Гостя сиділа біля мене так довго, що врешті я не могла не заговорити.
— Привіт, царівно-жабо, ти така гарна, — кажу їй цілком щиро. Жаба стрибає ще ближче.
— Ну це вже занадто, я ж можу ненароком наступити на тебе, — кажу їй, беру папірець і легенько струшую гостю в очерет. Де там! Минає п’ять — десять хвилин і вона знову біля ноги. Я розчулилася, час і простір наче розсунулися, поринула думками в улюблену казку дитинства. Хто не пам’ятає зворушливу історію про те, як злі сили перетворили царівну на жабу, і лише любов воскресила її: жаба скинула шкіру і знову стала прекрасною дівчиною. Гостя провела біля мене кілька годин. Уже й сусіди по пляжній території звернули увагу на те, що я розмовляю казна з ким. Подивувалися: інші — жаби як жаби, а ця — «причепилася». Коли заходило сонце, я сказала жабці — «бувай» і впіймала себе на думці: в душі розпогодилося, ніщо вже не тривожить.
У неділю лив дощ, а надвечір ноги самі понесли мене до озера. Яка прикрість! На «нашому» місці сиділо троє парубків з вудочками. Кружляю довкола них, нищечком зазираю в очерет.
— Ви щось загубили? Може, годинника, — питають.
— Та ні... Жабку.
— Жабку — то ще нічого, — каже один, і рибалки перезираються. Читаю на їхніх обличчях: мабуть, тітка з’їхала...
Приходжу третього дня на «наше» місце. На траві вмостилися рожеві «стегенця» — ані сантиметра вільного простору. Стою над тими стегенцями й злюся: кетчупом їх полити чи що? Цього разу я прийшла до озера з фотоапаратом: жабку неодмінно треба сфотографувати! Царівно, ти де? — кличу стиха. Під ноги щось стрибнуло. Жабка, але не та. Бридка, кольору пожухлого очерету. «Вали звідси, ти зовсім не така», — кажу їй. Збігло півгодини, я кілька разів уже викупалася і продовжувала чатувати: а раптом стегенця змінять позицію?
Так і сталося
— Мамо, жаба! — заверещав хлопчисько і жінка підвелася. Нахиляюся до очерету — моя царівна власною персоною. Прошу жінку посунутися, виймаю фотоапарат, стаю навколішки і починаю клацати. Але зелена жаба на зеленій траві — чи щось буде видно? Струшую царівну із стеблини в долоню і вона знову завмирає в граційній позі допоки я фотографую.
— Справжня фотомодель, — чую за плечима чийсь захоплений голос.
— Невже більше нема кого фотографувати? — в’їдливо додає хтось інший.
— Я можу вас разом сфотографувати, — пропоную жінці із закопиленими від почуття переваги устами.
— Ну ні!!! — образилася та.
І як я могла таке запропонувати: homo sapіens — поряд із жабою. Та ось невідомо, хто насправді homo... Дякую фотомоделі за сеанс, і несподівано для себе вмиваюся рясними сльозами. Не солоними, а такими солодкими...
Уже згодом збагнула, що оця міфічна істота —царівна-жаба — явилася мені не просто так. Під час нашої з нею зустрічі сталася трагедія на Скнилівському летовищі у Львові. Майже водночас прийшла особиста біда: з тяжкими опіками потрапив до лікарні брат Богдан і медики не дали жодного шансу на життя. Чудес не буває, — сказали. — З такими травмами помирають на п’ятий — сьомий день.
Минуло вже кілька тижнів.
— У нього великий запас міцності від природи, — констатував лікар. Але чудес все ж таки не буває...
Ну чому ж не буває, пане доктор! А ось ця жабка — хіба не чудо? В тяжку годину вона принесла мені срібну нитку надії: душа все ж безсмертна, а кожна мить життя — безцінна.
Образ царівни повсякчас зі мною. Ми продовжуємо спілкуватися...
Немирів
Львівської області.
