Як було б невесело, коли б світ був таким, яким його уявляє сучасна наука! Справді, серед елементарних часток немає місця любові, а в тенетах закономірностей губиться унікальне й неповторне. Хочеться глибоко позіхнути вже від самої впевненості, що все на світі може бути пояснене і обчислене. Крім того, сучасна наука залишає поза увагою найцікавіше: таїну людського існування, загадку краси, божественність світу. І коли вас занудить від того, що світ — «це сукупність предметів, що взаємодіють за певними законами, а життя людства — ланцюг послідовних подій», ви вмикаєте музику Баха, пишете вірша, милуєтесь заходом сонця чи випиваєте з друзями вина — щоб пережити щось справжнє і просте, що наповнює життя сенсом і радістю.
Чи не дивно, що звук органа може дати для душі більше, ніж уся сукупність знань про властивості матерії? Навіщо увесь цей масив наукових фактів, який не наближає людину до живої істини?
Ми звикли до того, що наука не має жодного стосунку до людської душі, навіть коли «вивчає» її. Але так було не завжди. Ще кілька століть тому наука була творчістю і релігією, а знання про світ — невід’ємним від знання про душу і Бога. Мудреці давнини досліджували світ за принципом аналогії: людина (мікрокосм) подібна до світу (макрокосм), а фізичний світ є символом світу духовного. Досліджуючи природу, давні вчені наближалися до таїни власного існування. Для алхімії (прабабці сучасної хімії) хімічні досліди мали вторинне значення — як аналог процесів, що відбуваються в душі людини на шляху до духовної досконалості. Знамените алхімічне золото — це насамперед реалізація духовного ідеалу. За принципом аналогії було побудовано і астрологію (прототип астрономії) і фізику, які у давніх греків було підпорядковано божественним принципам (метафізиці).
А сучасні науки — фізику, хімію, астрономію — інколи називають пародіями на давні науки. Адже тепер вони вивчають шматочки реальності, не пов’язані одне з одним ніякими вищими принципами, а тому не дають повноцінного знання. Для давніх вчених знання не мало жодного сенсу, якщо воно не співвідносилося з життям в усіх його проявах. В алхімії любов — така ж важлива реалія, як сірка чи свинець, над якими чаклував алхімік, а Боже благословення було так само потрібне для роботи, як колби і реторти.
Світ поставав перед оком дослідника-мудреця незбагненним живим цілим, в якому все загадково пов’язане одне з одним. Загадковість аж ніяк не була результатом недостатності знань (як вважають «прихильники прогресу», коли такі ще є). Без цієї загадковості неможливо обійтися, коли хочеш розуміти світ в його цілісності і багатовимірності. Діти усіх часів сприймають світ казковим — і вони ближчі до істини, ніж сучасні вчені.
А в основі сучасної науки, яка намагається розчаклувати світ, лежить, чесно кажучи, нахабство. Замість того, щоб інтуїтивно сприймати істину, оберігаючи її як божественний дар, та вдосконалювати себе, людина одного разу вирішила взагалі істину відкласти кудись убік (нехай філософи бавляться) і взялася за «вдосконалення» світу, облаштовуючи його «під себе». Так наука стала служницею науково-технічного прогресу, який виник, по суті, з лінощів. Загадкова душа світу перестала цікавити дослідника. Натомість він почав прагнути точних і прозорих знань, щоб створювати нову й нову техніку, виробляти нові матеріали і механізми — одне слово, накопичувати увесь той непотріб, з якого складається сучасна цивілізація.
Світ зачаклований не нами і не повинен терпіти такої зухвалості. Людство вже відчуває на собі закономірну відплату у вигляді різних криз: екологічної, соціальної, духовної. Знання, відірване від духовного коріння, може породжувати тільки монстрів. Потворні машини, що обслуговують нас, висмоктують кров із землі і забруднюють повітря. А ненормально розвинена індустрія розваг знекровлює душі. Ще трохи вченої безвідповідальності — і люди почнуть губитися у віртуальному просторі, а земля кишітиме клонами.
Людство вже усвідомлює, що науково-технічний прогрес завів «кудись не туди». І наївно сподівається, що згубні наслідки НТП можна ліквідувати засобами самої техніки, але ще досконалішої. А лікувати слід не наслідки, а причину.
Тому питання «Що робити?» передчасне, вважає філософ Мартін Хайдегер. Надто людина призвичаїлась відчувати себе господарем у Всесвіті. Отже, вважає мудрий німець, слід поки що запитати: «Як почати думати?»
Дмитро МАКСЮТЕНКО.
P. S. Наш комп’ютерний інженер, котрий перший прочитав цю статтю, вигукнув: «Це печерна філософія!» Що ж, кожен має право на свою думку — але як же бути з проголошеною нами гуманітаризацією освіти?
