— Ні, біг із перешкодами — це м’яко сказано. Ми повзали пересіченою місцевістю, де нас штурхали, відпихали, намагалися так вкусити, щоб не оговталися. «Ото ще вигадали! — зловтішно казали начальники. —Тепличний комбінат вибудувати». Райком з обкомом рік у рік постановляли «віднайти кошти», «організувати», «мобілізувати», «забезпечити», а овочів від того натиску як не було в районі і в місті, так і не з’явилося. Промисловим монстрам Мелітополя, сильним колгоспам не по зубах було облаштувати теплицю хоча б для своїх працівників — де взяти труби, скло, обладнання за тодішнього дефіциту навіть на гречку-консерви? А тут ми зі своєю ідеєю.
Павло Павлович Матвієць розповідає про пережите незлобно, з гіркою іронією. Не називаючи часом «героїв», які встромляли палиці в колеса. Це вони називали задумку ентузіастів авантюрою й аферою. Це вони 1989-го, обговоривши питання у міськвиконкомі, дійшли одностайного висновку: пропозиція новоспеченого кооператора абсолютно нереальна.
Та не та людина Матвієць, щоб впадати у відчай, зупинятися на півдорозі. Він, здається, народжений для того, щоб долати труднощі — наполегливістю, енергією, працелюбністю. Відгукнувшись на горбачовський заклик розвивати підприємництво, Павло Павлович насилу, але таки зареєстрував з однодумцями кооператив «Овочівник». Тільки рік по тому забив кілочок на наданій ділянці і поставив неоковирний вагончик.
«Отсель грозить мы будем шведу», — пригадав настирливий мелітополець. Та не встиг дати лад першому комерційному кредиту, як погрожувати почали йому. Око государеве в особі контрольних органів пильно стежило за тим, що відбувається на околиці Мелітополя. А там (який жах!) один прискіпливий чинуша знайшов неймовірне порушення, що негайно й зафіксував: «...Безконтрольно використовує власний автотранспорт».
Такі причіпки лише підохочували й загартовували «авантюриста». Він раз у раз, вигнаний за двері місцевих кабінетів, дедалі частіше з’являвся у «вікнах» київських. Без запрошення заходив до кабінету Ткаченка, годинами очікував біля Кабміну, поки з’явиться Кучма (обидва свого часу обіцяли сприяти), настирливо пробивався на прийом до міністрів. Вони не були глухі: вислуховували, підтримували, писали відповідні резолюції і розпорядження. Та в області лише посміювалися над покровителями і проxачем: комбінат будує не держава, а приватник! Отже, ліміти на техніку і матеріали, так само як і фінансування, бюджетом не передбачені. Тож привіт Павлові, Галі та іншим.
У відповідь на чергове кепкyвання команда Матвійця завалила будівельний майданчик залізобетонними виробами (24 вагони), шифером (100 вагонів), торфом, стружкою. Почало надходити технологічне обладнання, та не жмеринське, а імпортне. Коли на негодящому полі почали зводити каркаси майбутнього тепличного комплексу, з’явилися інвестори. І не тільки підприємства, а й банк став пайщиком, що відчутно прискорило будівництво. 1993-го видали продукцію перші дві теплиці, за два роки — ще чотири, а потім було здано в експлуатацію ділянку тропічниx рослин.
П’ять років тому кооператив пeретворено на ЗАТ «Агрофірма «Овочівник». З 1990-го підприємство, розрахyвавшись з yсіма боргами, стало рентабельним.
Тепер місцеве мелітопольське начальство вважає за честь ознайомити гостей з yспішним комплексом із цілорічного вирощування овочів, які реалізують у південно-східних районах країни.
— Пройдімося й ми територією уславленої фірми, створеної «аферистом» ї «авантюристом», — прохаю Павла Павловича.
Вcміxаючиcь, він веде мене на «оглядовий майданчик» — третій поверх адмінбудинку. Звідси чудово видно царство зі скла й металу, що сяє за будь-якої погоди. Уявляю, яке враження справляє цей корпус узимку, коли на тлі снігу за склом квітує, зеленіє, червоніє чи то жовтіє вітамінна продукція.
— Її ми реалізуємо не менш як 1500 тонн щорік, — неначе читає мої думки директор. — Розширивши площу під теплицями до 10 гектарів, плануємо випускати дві тисячі тонн овочів. Яких? Дивіться.
Чи я не в ботанічному саду, подумав, переступивши поріг теплиці з екзотичними рослинами. Лимони, банани, гранати, папайя, хурма, ананаси, апельсини... Вони, звичайно, не для масового споживача. Та сам факт вирощування тропічних плодів у Мелітополі вражає. Скільки терпіння, праці треба вкласти в кожну рослину! Втім, не менш ніж при вирощуванні не таких екзотичних помідорів, огірків, полуниці та іншої «зеленої» продукції.
— Попит на неї, на жаль, перевищує пропозицію, — ремствує Павло Павлович, який загубився у триметровому помідоровому «лісі». — Адже продаємо ми овочі трохи дешевше, аніж, скажімо, кримські партнери. Бо в нас усе своє, а отже, собівартість продукту нижча.
«Усе своє» — це автономна газова котельня, деревообробний цех, дизельна електростанція, власна свердловина, склад для добрив, лабораторії, ремонтні майстерні, АЗС, автотранспорт. Для повного щастя, як то кажуть, бракує переробного цеху, що випускав би консервну продукцію.
— Буде! — запевняє мій співрозмовник. — Свого часу ми мріяли вирощувати печериці — нині перша черга грибного комплексу працює практично на повну потужність. Плануємо виробляти щороку 250 тонн делікатесної продукції.
Знаєте, за що суворо карають у фірмі? За неохайність і пристрасть до спиртного. Тому тут усе стерильно чисте, а п’яний Вася — виняток. Виробництво зобов’язує, тож випадкові люди на ньому не затримуються. А ті, хто сумлінно працює (близько 170 осіб), мають гідну винагороду і оточені увагою. Отакий собі оазис у таврійському степу. Його створив Павло Матвієць з однодумцями.
А взявся до справи непосидющий підприємець... знічев’я. Повернувся він із Чорнобиля, де два роки тяжко працював (зауважте, добровільно) і підірвав здоров’я. Куди подітися інвалідові другої групи з неабиякою енергією і жадобою до праці?!
Піти працювати у шарашкіну контору, де живуть однією думкою — що б його хапонуть і чкурнути, професійний інженер сільського господарства вважав для себе ганебним.
От створити б те, чого немає! Отак і зайняв він (перший і поки що єдиний) нішу виробника овочів. І не випадково взявся за цю справу — за плечима десятирічна праця в тепличному господарстві Криму, де набув цінного досвіду.
Чому його приклад не наслідують інші? Чи вже нема більше фахівців?
— На щастя, є, — продовжує розмову уславлений овочівник. — Але вони пам’ятають, як я починав у минулому столітті, і знають, як їм поведеться за нинішньої влади.
А справді: що змінилося на краще? Може, кредити можна лопатою гребти, не потрапляючи до боргової ями? Чи енергоносії, будматеріали, насіння і добрива стали для сільгоспвиробника доступніші?
— Навпаки, — стверджує Павло Павлович. — Усе з року в рік дорожчає, а податковий зашморг затягується. Хотілося б, аби Президент іще раз відвідав нашу агрофірму, побачив, чого ми добилися, і відповів на єдине запитання: «Якщо з такими труднощами і так нестерпно довго ентузіасти досягають мети — значить, це комусь потрібно?»
Добре запитання, Павле Павловичу! Скоріше б уже зняти його з порядку денного.
Мелітопольський район
Запорізької області.
