Ситуація проста, як апельсин. Десь у високих кабінетах зійшлися поважні ділові люди і, беручи до уваги певні показники, дійшли висновку, що Новобілицький інтернат для людей похилого віку та інвалідів Києву більше не потрібен. До 20 червня був потрібний, мало того, бажаючих потрапити туди було більш ніж достатньо —ціла черга. А тепер — ні.

 Місту, виявляється, потрібний інтернат для уражених хронічними формами психічних розладів. Особливо потрібний він, вочевидь, мешканцям масиву Новобіличі. Вони, схоже, просто-таки мріють про таке сусідство. Звичайно, постало запитання: а куди подіти підопічних скасованого закладу? Відповідь: розселити їх по інших інтернатах.

Оскільки дисципліна у відомстві соціального захисту нічим не поступається армійській, рішення кинулися виконувати по-бойовому. Про дисципліну я, звичайно, можу лише здогадуватися, але з рівнем секретності у цій «конторі» повний порядок. Питання відвідування представниками преси будинку престарілих має вирішуватися на рівні міського управління. Воно й правильно — нема чого до людей прискіпуватися. Наказ, як заведено, до особового складу довели. Щоправда, тут заминка сталася. Повідомили запізно. Восьмого серпня. А тринадцятого — рішення набрало сили. Та це за словами мешканців інтернату. Директор його Євген Мериніс щось коментувати відмовився, і направив мене до відповідального працівника міського управління Тетяни Костюренко. Застати її на місці не пощастило. Вона саме питання ліквідації вирішувала.

Ситуацію прокоментував заступник начальника головного управління соціального захисту населення Києва Євген Тинок. По-перше, Євген Олександрович не вбачає в тому, що відбувається, нічого надзвичайного. Нормальна робота. Треба розмістити душевнохворих — переселимо пару сотень пенсіонерів та інвалідів, розмістимо їх за статевими ознаками, і край. По-друге, він не розуміє, чим викликаний інтерес преси до того, що відбувається. Більше того, мені здалося, що інтерес цей його дратує. Воно й зрозуміло. Все вирішили, спланували, почали здійснювати, аж тут журналісти під ногами крутяться, привертають увагу, створюють нездоровий ажіотаж. По-третє, професіонал вважає, що так усім буде краще. В інтернатах, куди передбачено перевести пенсіонерів, і умови чудові, і годують смачніше. Я спробував заперечити: догляд і сите харчування — то ще не все. Для людини похилого віку не менш важливі її зв’язки, звичне оточення, стабільність. Мабуть, тому багато хто й не хоче змінювати своє життя. Аргумент, що багато хто мусить час від часу змінювати місце проживання, мене не переконав. Адже, приймаючи таке рішення, ми діємо за власним бажанням. «Тут вони також перейдуть за власним», — кваліфіковано запевнив Євген Олександрович. Подальші коментарі зайві.

Отже, любі ветерани, пенсіонери та інваліди. Як то кажуть, з речами на вихід. Куди? Розберемося, не це зараз головне. Кого цікавить, що багато хто з вас живе тут не один десяток років, вважає це місце рідною домівкою, а оточення, включаючи персонал, своєю родиною? Двом сотням персоналу, між іншим, також повідомили, що з огляду на закриття підприємства усіх звільняють. Ні, хвилюватися не варто, у новому інтернаті для вас також роботу знайдемо... Але ж у нас люди також не ликом шиті — розуміють, що робота після звільнення може бути, а може й не бути. От і мовчать. А їхнім підопічним мовчати резону немає. Вони втрачають усе. Зв’язок з друзями, якими обросли на масиві, певний статус у колективі, любов, симпатії й антипатії, звичний уклад життя, оточення, котре стало рідним.

Спілкування моє з мешканцями Новобілицького інтернату відбувалося через паркан. Розмові це, втім, не заважало, хіба що іще раз підкреслювало незахищеність цих людей перед потужним відомством соціального захисту. Справді бо, хто, приймаючи рішення, зважає на такі не виписувані відсотками моменти, як батьківська прив’язаність пенсіонера-інваліда до сусіди по палаті — хлопчини, що страждає на розумовий розлад. І як можна прорахувати терапевтичний ефект присутності жінок, душевного спокою і стабільності? Це нам, людям некомпетентним, психологічний комфорт людини похилого віку здається головною складовою щасливої старості. А для декого з професійних соціальних захисників всі ці поняття — не більш як порожній звук. Принаймні складається таке враження. Протягом двох десятків років людей переконували, що тут їхня домівка, вчили піклуватися про неї та одне про одного. А коли вони нарешті повірили, прийняли цей варіант життя, їх звичайним розпорядженням виривають із нього, викидаючи в невідоме. Такі експерименти і над молодими людьми людяними не назвеш. А коли таке виробляють з тими, хто розміняв сьомий, восьмий, а то й дев’ятий десяток? Невже, панове професіонали, страждання, нерви і здоров’я кількох десятків старих людей та інвалідів можна компенсувати вигодами від реорганізації? Форму її, до речі, обрано не випадково. Мешканця будинку для престарілих не можна перевести в інше місце без його згоди. А в цьому випадку йдеться не про переведення, а про ліквідацію інтернату. Відповідно, й претензій жодних буди не може. Хочете скаржитися — будь ласка. Якщо встигнете. Отакий соціальний захист.

Із 400 осіб, які мешкають в інтернаті, 230 повинні залишити його найближчим часом. Принаймні вісімдесят п’ять із них — категорично проти цього. Звідки така точність? Стільки осіб підписали листа на ім’я Президента, в якому прохають призупинити процедуру ліквідації інтернату і розібратися в ситуації. Аналогічного листа готують і мешканці довколишніх будинків, які від перепрофілювання інтернату вочевидь не в захваті. Маємо позицію, котру в шахах називають пат. Це не поразка, але й виграшем її вважати не можна. Можливо, людям, які стоять за цим рішенням, справді варто повернутися до його розгляду і, зваживши нестатистичні чинники, переглянути питання. І вийти з цієї патової ситуації інакше, без нервів, сліз і горя. І не закриваючи інтернат, черга в який є й нині.