Нещодавно у Дніпропетровську СБУ разом із слідчим управлінням та управлінням карного розшуку УМВС в області розкрили і затримали злочинну групу, котра вербувала наших дівчат та жінок у будинки розпусти в Об’єднані Арабські Емірати. На кожній бідоласі, що потрапляла в бордель, заробляли по дві тисячі доларів. І встигли переправити «за призначенням» більш як п’ятнадцять українок віком від 16 до 30 років. Слідство, власне, тепер з’ясовує остаточну цифру проданих тільки з Дніпропетровщини за рубіж наймичок «з метою їх подальшої сексуальної експлуатації».

Стверджують, що це чи не вперше в Україні спіймано на гарячому «компанію», котра спеціалізувалася на такому жахливому промислі. Себто з усіма доказами, що жінок заманювали в пастку і справді продавали в рабство. Без будь-яких потім прав на захист своєї людської гідності. Як і без будь-яких змог на порятунок.

Торік з України було «завербовано» не менш як 120 тисяч жінок та дівчат, а всього за останні роки — понад 450 тисяч. Є ось такі цифри, котрі і тепер намагаються не розголошувати. А в борделях таких країн, як Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, а також Італія, Греція та Іспанія вже 7 — 11 відсотків проституток — наші жінки.

Співробітники дніпропетровських управлінь СБУ і МВС справді заслуговують на захоплення. Знешкодити групу, котра налагодила експорт-потік рабинь любові і втіхи для закордону, — справа воістину нелегка. Та ще складніше буває довести злочин неспростовними доказами, щоб у суді справа не «розсипалася».

Отже, цього разу відправку чергової партії дівчат зупинено безпосередньо на залізничному вокзалі Дніпропетровська, і є всі ознаки та підстави стверджувати, що людей було призначено на продаж. Відомі і замовник, і посередник, котрий чекав на «товар» у Москві, та й дочекався...

Як це вдалося, слідчі нині не розголошують, бо мають право на свої професійні секрети. А як виникла група, котру розвінчали і зловили, розповісти можна.

«Дати собі раду»

Жила-була у Дніпропетровську молода жінка в розквіті віку і снаги — тридцятилітня Олена. Сталося так, що вона тут, удома, кілька років поспіль чи то забажала, чи мусила жити за рахунок того, що пропонувала себе багатим клієнтам. Хоча насамперед таки тому, що свого часу влаштуватися на роботу за спеціальністю не змогла, а перебиватися нікчемними заробітками, за які ні одягнутися як слід, ні поїсти досхочу, — то було не для неї. Отже, вона навіть не вагалася. Тепер заявляє, що для більшості молодих дівчат у нас це нині єдина дорога і єдина можливість «дати собі раду»...

А рік тому Олена, катастрофічно втрачаючи вдома жаданий попит на себе, тим паче щедрих клієнтів, подалася шукати свого «жіночого щастя» до Москви. Ось там і зустріла несподівано респектабельну Наталію, весь вигляд якої та спосіб життя говорили про те, що та купається в розкошах. Цим і спокусилася провінціалка. Вирішила, що з такою подругою не пропаде. І справді, швидко отримала від неї пропозицію. Неждану, правда, але... Москвичка запропонувала гості вертатися додому та братися там за вербування дівчат «відповідного віку та відповідної зовнішності» для виїзду за рубіж як проституток. Так-так, хай не дивується — потрібні саме охочі працювати в арабських «гаремах». Майже Роксоланами! Замовник, мовляв, — в Арабських Еміратах, а в Москві є бідові хлопці, котрі з цим замовником «налагодили зв’язки». Платять, дай, Боже, кожному! А від Олени вимагається «дрібниця» — підшукувати претенденток. Наталія потім сама приїде, відбере достойних та переправить до Москви. Годиться?

— І не бійся, і не вагайся, — заспокоїла москвичка свою нову компаньйонку, — ти в нашій схемі — завжди крайня і нічим не ризикуєш...

Заспокоювала, певно, не випадково. Олена знала, звичайно, що виїжджати за кордон на заробітки бажаючих у нас нині більше, ніж треба. Але ж приваблюють їх оголошеннями передусім про сільгоспроботи чи бодай «домогосподарками» в пристойних сім’ях. З прозорими натяками запрошення також трапляються, та щоб ось так відверто в будинки розпусти працювати — такого Олена ще не чула. То на цей рахунок москвичка аж здивувалася, що Олена «так відстала від життя». Хіба, мовляв, більшість жінок та дівчат, які відгукуються на запросини, не здогадуються, що насправді там на них чекає? Та здогадуються і навіть знають — і прикидатися тут не варто. Бо якщо проституція давно вже стала «професією» в рідній державі, чом би нею не скористатися там, де платять набагато більше?! Олена одержала й першу інструкцію: головне, переконувати ймовірних претенденток, що їм лише два-три роки доведеться потерпіти в іноземних будинках розпусти, натомість озолотяться на все майбутнє життя. І що умови для роботи там значно комфортніші, ніж у нас...

Вибраковка

А що все обернеться інакше, про це треба мовчати. Слідство володіє такою інформацією: на утримання придбаних «рабинь» хазяї-сутенери і не збираються надміру витрачатися, а ось повернути сплачені за них гроші дівчата мають сторицею. А що голодні — не біда. Натомість обслужити за добу півтора-два десятки арабів — як наче норма, котра й виправдовуватиме витрати. І ніяких відмовлянь чи заперечень, інакше неминуче покарання у вигляді фізичних тортур. Отож прав жодних, як і контрактів, хіба не знали? Це було обумовлено з тими, хто «вербував»!

Лише від «роботодавців» дівчата, власне, дізнаються, що їх продано-куплено, причому на невизначені терміни. До того часу, точніше, до якого задовольнятимуть тамтешніх чоловіків. А тоді їх, «відпрацьованих», просто виженуть-викинуть геть на вулицю як непотріб, оскільки ніяких документів постачальники «товару» на жінок з Росії, України, Молдови та Білорусі надавати не зобов’язані і, звичайно, не надають. Є лише одна можливість достроково звільнитися: захворіти на венеричну заразу чи СНІД, після чого настає моментальна «вибраковка». Для полонянок тоді закінчується одне страхіття і починається інше. Спроба втекти чи й сама втеча карається немилосердно: дістає замовлення «пропустити» за вечірку численне товариство. Така наука не забувається потім до кінця короткого віку.

Середовище, де водяться підходящі дівчата

А тепер про головне. Про те, як Олена діяла, аби агітувати землячок у сексуальне рабство. У великих містах на кшталт Дніпропетровська їй радили працювати з контингентом юних, але вже досвідчених проституток. Їх бо ж вистачає, і є серед них такі, які ще можуть послужити і в заморських борделях. Справа в тім, що — це, аби ви знали, за спостереженнями «бізнесменів» від торгівлі людьми — у великих містах в повії «записуються» переважно або непрацевлаштовані випускниці шкіл, коледжів, гімназій, а також академій, університетів та інших вузів, або й ті, кому хоч і пощастило знайти роботу в престижних приватних фірмах, але там добрі гроші платять лише зговірливим. Світ, виявляється, обізнаний, що Україна належить до «диких», «нецивілізованих» держав, в яких сексуальні домагання за місцем роботи не переслідуються законом. Знають іноземні замовники «товару» і те, що саме в великих містах нашої країни розбещеність зросла, як на дріжджах, і цим треба користуватися. У цьому, мовляв, середовищі і водяться підходящі дівчата, котрі найслухняніше сприймають пропозиції «продовжити свою кар’єру» в «набагато щедрішому тому світі». Для них «паморочливі репортажі з того світу» — як бальзам на душу. Не лови гав і хапай тепленькими...

У невеличких містах та містечках і, особливо, в селах та селищах «вербувальниця» принципово і стратегічно орієнтувалася на інший контингент. Тут для неї невичерпним джерелом були прошарки найбідніших родин. Образлива і принизлива бідність, до якої багато хто в нас ще й досі не може звикнути, страшна саме тим, що змушує і в зашморг лізти, не те що поїхати туди, звідки можна і не повернутися. Психологічно важко змиритися зі своїм становищем тим, хто ще недавно нічим від інших не відрізнявся, а сьогодні опинився серед тих, кому не пощастило. Але торговці «живим товаром» чудово знають, що саме в невеликих населених пунктах України бідність сягнула критичних меж. Вони добре розуміються і на характерах наших юних дівчат та молодих жінок, котрі дуже вірять і сподіваються, ладні вірити та сподіватися, що задля достатку та благополуччя варто трохи потерпіти. І що мине небагато часу, повернуться «з того світу» вони цілими та неушкодженими, заможними та багатими. І що можна буде потім усе це забути як страхітливий сон, а вдома ніхто ніколи не дізнається, якою ціною дісталися їм статки і гроші.

Чому наша держава перетворилася на постачальника ледве не єдиного свого «конкурентоспроможного» товару у вигляді принадних жіночих тіл, сумніватися не доводиться. Одній з тих, кого продала в неволю знешкоджена дніпропетровською міліцією група, дивом удалося втекти з пекла і дістатися додому. Є коротенький відеозапис її сповіді. Починається вона такими словами:

— Я все розуміла і передчувала, хоч усіх розмірів жаху й не уявляла. Але я не мала чим годувати свою дитину...

Все! Крапка! Бо що тут ще сказати чи додати?

За концепцією Катерини

Але є що. Коли цей матеріал я підготував до друку, про всяк випадок вирішив звірити його у знайомих юристів. А вони раптом сказали, що я не володію ситуацією і тому помилився «концептуально». Насправді дніпропетровське затримання на гарячому продавців у рабство наших жінок не перше і аж ніяк не єдине. Навпаки, за останні три роки в Україні порушено не менш як 125 кримінальних справ, так чи інакше пов’язаних із «незаконним працевлаштуванням вітчизняних громадян за рубежем». І це набагато більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Правда, фактів такого неприхованого продажу, як у цьому разі, досі наче не простежувалося, але суті це майже не міняє. За постачання безправних рабів ділки отримували винагороди, а рабство будь-яке є рабство...

Так тоді й поготів «концептуально» все правильно і лише підтверджує, в якій ганьбі по вуха опинилася Україна, якщо торгівля «живим товаром», а разом з ним і цнотою, молодістю та любов’ю, для неї стала такою масовою, хіба не так? Адже торгівля жінками чи дівчатами, котрі для рідної Батьківщини мають народжувати дітей — це кінець світу на початку третього тисячоліття людської цивілізації. Бо зводить зі світу всю націю, її генофонд і прийдешнє, як наче на цьому нам з вами вже й немає місця під сонцем.

О Боже мій милий, за що ти, як запитував ще Тарас Шевченко, нас караєш? Його чорноброва Катерина знайшла, що шукала: «...дунув вітер понад ставом — і сліду не стало...».

.Дніпропетровськ.