Приїхали в місто Житомир...

Пасажири думають, що залізниця створена тільки для того, щоб їх перевозити. Насправді це не зовсім так. Прибутки залізниці дають вантажі. А перевезення пасажирів — то суцільні збитки. Тільки по Південно-Західній залізниці вони вимірюються багатомільйонною сумою. Отож, що більший вантажопотік, то більші й прибутки, саме це дасть змогу залізниці розвиватися і возити пасажирів.

Саме такими турботами сповнений кожний день начальника залізничної станції Євгена Сороки. Починав він з того, що після технікуму став черговим на «сільській» станції у віддаленому районі. Тепер під його началом 247 осіб. Тут працюють також дружина й син, бо залізничник — це, як правило, професія сімейна.

Євген Миколайович навів показники роботи за перше півріччя, які свідчать, що порівняно з таким же періодом минулого року є зростання. Вища продуктивність праці, простої вагонів скоротилися, а їх обіг зріс, обробляється більше вантажів. Найбільше одержують сировини й відправляють продукції ВАТ «Біомедскло», комбінат силікатних виробів, серед вантажів чільне місце посідають будівельні матеріали, пальне, зерно, металобрухт. За останні роки в залізниці з’явилися нові клієнти — різні підприємницькі структури. З усіма тими паперами, які треба оформити для відправлення чи одержання вантажів, новій людині важко розібратися, а для підприємця час — то гроші. Позбутися «ходіння по муках» допомагає сервісний центр, де всі проблеми бере на себе фахівець. Вантажний сервісний центр дає за місяць 20 тисяч гривень.

До речі. залізниця може бути кращим дзеркалом економіки, ніж навіть статистика. А те, що загальні цифри зростання обсягів виробництва вищі, ніж темп перевезення вантажів, свідчить одне: надто затягнулася реанімація стратегічних галузей, які визначають індустріальну міць держави...

Та все-таки зростання є, тож і залізничники стали жити краще. За рік середня зарплата зросла на 20 відсотків і становить тепер 556 гривень.

Те, що для забезпечення діяльності залізниці головне — «вантажні» гроші, рядового пасажира мало цікавить. Приїхавши на вокзал, він повинен відчувати себе головною особою, думати, ніби рейки прокладені саме для того, щоб доставити його у визначений час у потрібне місце. Це добре розуміє Софія Максимук, яка на залізниці з 1970 року. Починала з квиткового касира. Потім була старшим касиром, ревізором. Після аварії на ЧАЕС довелося залишити Коростень — місто залізничників, яке опинилося в зоні радіоактивного забруднення. Були для того вагомі підстави.

1993 року очолила Житомирський залізничний вокзал. Найбільшим випробуванням за цей час стала докорінна реконструкція самого приміщення. Вона давно назріла. І не тільки тому, що відтоді, як його спорудили, минуло багато часу, тож ремонт став просто необхідним. Залізничний вокзал — то ворота міста. Саме тут складається перше враження про той населений пункт, куди прибув. Під час реконструкції було враховано сучасні вимоги до обслуговування пасажирів, створено для них усі зручності. Найскладнішим було те, що ремонт треба було проводити «на марші», так, не псувати настрій людям, яким треба кудись їхати, попри те, що вокзал перетворився на будівельний майданчик, а фінансування нестабільне.

Зате тепер вокзал сміливо можна показувати будь-якій іноземній делегації: вміємо робити, коли хочемо і, головне, якщо на це виділено кошти.

Гордість вокзалу — сервісний центр для пасажирів. На Південно-Західній залізниці таку форму обслуговування першими впровадили саме в Житомирі. Цікавлюся в одного з клієнтів, чому вирішив купувати квиток саме тут, а не в касі.

— А я вже користувався сервісним центром в Одесі і зрозумів, як це зручно, тому й пішов одразу сюди, — пояснив той. — У касі просто не мають змоги приділяти стільки уваги кожному клієнту, як тут, виконати всі побажання. А в центрі зроблять усе, щоб я вийшов задоволений. Додаткова плата, порівняно з вартістю квитка, невелика.

Інший пасажир зайшов до сервісного центру, щоб терміново зателефонувати до іншого міста. Ділові люди мають змогу відправити звідси повідомлення факсом чи електронною поштою, зняти на ксероксі копії документів. А за бажання можна і в Інтернеті поблукати. Якщо подорожуєте з неспокійним нащадком, його нестримний темперамент швидко вгамує комп’ютерна гра. У залі відпочинку, де і в спеку — приємна прохолода, можна «вбити» час, що залишається до відправлення поїзда, біля телевізора, різні напої пропонує бар. Хочеш — на годину-дві, а хочеш — на всю ніч, можна замовити кімнату — справжній готельний номер.

— За вчорашній день доходи від додаткових послуг, не рахуючи виторгу бару, — дві з половиною тисячі гривень. Вартість самих квитків у цю суму також не входить, — повідомила працівниця сервісного центру Валентина Панасюк. — Цього року клієнтів більше, ніж було торік.

З 88 працівників вокзалу 35 — квиткові касири. Ще четверо — роз’їзні касири. Інші працівники вокзалу дбають про чистоту, надають пасажирам довідки, опікуються їхнім багажем. Літо — то «жнива» і для них. Спершу основний потік прямував на південь. Тепер з півдня. Поїзди місцевого формування зв’язують Житомир з Сімферополем, Одесою, Москвою, Харковом, Барановичами. А ще ж прохідні — зокрема, на Санкт-Петербург, Кишинів.

Наприкінці літа особливо зростає потік на Москву. То відпустки в наших земляків, тепер уже громадян Росії, закінчуються. Постійно доводиться чіпляти додаткові вагони.

За півроку каси вокзалу продали півмільйона квитків.

На чому добиралися з одного міста до іншого, як іще не було прокладено залізниці? З’ясовується, саме в той час «імперіалістами» були... найбідніші пасажири. Адже подорожували в диліжансі — громіздкій кареті, в яку запрягали четвірку коней. У ній сиділи не тільки всередині, набившись тісно, а й на даху. Дах називався імперіалом. Тоді навіть дискутувалося питання, чи можна жінкам бути «імперіалістами». Бо їх на дах не пускали. Звісно ж, через спідниці. Борці за рівні права протестували...

Коли почалося прокладання залізниці до Житомира, люди, які займалися візницьким промислом, запанікували, відчувши, що можуть втратити заробітки. Житомирська газета сто з лишком років тому розповідала, що були навіть випадки відгвинчування гайок на щойно прокладених рейках.

Та кінець «імперіалізму» все одно наближався. Через місяць після того, як почали курсувати поїзди між Житомиром і Бердичевом, на цьому напрямку припинився рух диліжансів. Звичайно, то була велика прикрість для каретної контори Хайма Фельденкрайза. З іменем цієї людини певною мірою пов’язана інша подія в залізничному житті Житомира. 1920 року сюди прибув спеціальний поїзд Троцького — багато вагонів, величезна охорона, кулемети, друкарня і т. ін. Уявіть собі, Троцький навідався тоді і до Хайма Фельденкрайза. А причина несподівана: «каретний магнат» був одружений на двоюрідній сестрі Льва Давидовича. Ось такий перегук часів вийшов: хазяїн суперпоїзда зустрівся з тим, кому залізниця бізнес зіпсувала.

Ці та багато інших цікавих фактів відкопав заслужений журналіст України, краєзнавець Георгій Мокрицький, який знає історію рідного міста краще за будь-кого. Засноване ним приватне видавництво «Волинь» видає передусім краєзнавчу літературу. Написав він і книгу про залізничну історію Житомира.

Коли саме бердичівляни придумали таку шпильку, важко сказати. Цього року навіть один відомий політик, вирішивши під час виступу трохи пожвавити слухачів, теж пожартував:

— Житомир? Цей той, що біля Бердичева?

Якщо говорити про історію залізниці, то ця теза цілком відповідає істині. Житомир — найближчий обласний центр до Києва. Та якщо звернемося до кінця ХІХ століття, то з’ясується, що тут «впритул не помічали» майбутньої столиці України. А нащадки з цього приводу лише зітхають: прямої колії з Житомира до Києва так і не проклали. Маєш зайвий час — їдь через Фастів. Натомість ще 1875 року царське Міністерство шляхів визнало необхідність спорудження залізниці між Бердичевом і Житомиром. А далі — до Мінська. Бо це збігалося б з напрямком збуту продукції й особливо важливо було для 120 цукроварень, розміщених у цьому регіоні. Обіцяного довелося чекати два десятки років, бо спорудження колії з Бердичева на Житомир почалося тільки 1895 року. А в липні наступного відкрили пасажирський рух. Та ще задовго до його початку спеціальні вагони залізниця виділяла для театральних труп спершу Марка Кропивницького, потім Панаса Саксаганського. Непогану рекламу зробили собі залізничники.

У перші роки потяг до Бердичева долав 50 верст за три з половиною години. Це трохи більше 15 кілометрів за годину. Не дивно, що його велосипедом обганяли. Така невелика швидкість пов’язана, зокрема, з незрозумілим нині словом «мотузянка». Від вагона до вагона тягнувся мотузок до дзвіночка, прив’язаного в кабіні машиніста. Тож потяг зупинявся в будь-якому місці на прохання пасажира. Задоволення доїхати поїздом до Бердичева коштувало у вагоні другого класу 1 рубль 44 копійки, третього класу — 86 копійок, четвертого — 38 копійок. Для порівняння: на початку ХХ століття за 29 копійок можна було купити кілограм м’яса. Вже за перші півроку нова лінія дала 121 тисячу рублів прибутку.

За перші шість місяців цього року в приміські поїзди на станції Житомир сіло майже 383 тисячі пасажирів. Але тільки 168 тисяч з них купили квитки. А понад 214 тисяч одержали їх безплатно. До того ж порівняно з минулим роком кількість пільгових пасажирів зросла на 5 відсотків.

Деяких із цих пільговиків працівники вокзалу вже добре знають. Одна жінка, приміром, утримує курей неподалік Житомира. І щодня їздить їх годувати...

Вже у двох приміських поїздах у кожному вагоні кондуктор. Одразу стало більше порядку, а «зайців» — менше.

Згадали залізничники і про забуті вже нами класи вагонів. Поїзд підвищеного комфорту на Хмельницький став популярним, особливо в підприємців, які їздять туди за товаром. Для тих, хто хоче подорожувати з усіма зручностями, — вагон першого класу.

А реконструкція вокзалу в Житомирі триває. Бо треба, щоб і перон відповідав усім вимогам.