Українські та зарубіжні засоби масової інформації написали вже стільки про львівську трагедію, що цих матеріалів вистачило б на кілька солідних томів. Проте до всебічного аналізу її причин ще не раз повертатимуться фахівці.
Колишній командувач Військово-Повітряних Сил України генерал-полковник Стрельников у одному з коментарів заявив, що це було не авіашоу, а показові польоти. Але хоч би яке визначення придумували тому кривавому заходові, зрозуміло одне: людей, які загинули на військовому летовищі, не повернеш, незагойною раною назавжди залишиться у нас та «чорна субота» наприкінці липня.
Мене як військового журналіста насторожує факт: чому підлеглі не підкорилися своєму командувачу —генералові Стрельникову, який буцімто наполягав, щоб спостерігачі покинули поле під час показових польотів. Можна тільки здогадуватися, що не з металом у голосі, до якого звикли військовики, було віддано такий наказ. А може, найвищого пілотного начальника переконали нижчі від нього рангом: мовляв, усе буде добре, не варто перестраховуватися.
Вийшло все навпаки. Перед моїми очима і досі стоїть охоплений полум’ям літак-смертник, а поряд з ним військовий транспортник, у салоні якого були допитливі діти.
Коли вогняні язики облизували уламки літака, що його насилу впоралися погасити військові пожежні, подумалося: сталося велике диво, бо вогонь не перекинувся на сусідні літаки, а далі — на цехи військового авіаційно-ремонтного заводу і ще бозна-куди. Наслідки від такої пожежі навіть страшно собі уявити.
Крім того, військове летовище розташоване в одній із найбільш густо населених частин Львова. Тут, у Франківському районі, мешкають більш як сто тисяч людей. Що було б, якби літак-смертник упав в одному із житлових кварталів? Під руїнами знищених будинків опинилися б тисячі людей. По суті, ця трагедія могла стати львівським варіантом теракту 11 вересня у Нью-Йорку.
Мабуть, лише завдяки випадковому збігу обставин пожежу вдалося локалізувати в самому епіцентрі, бо вона могла б знищити важливі комунікації аеродрому, зокрема сховища пального. Треба в молитві дякувати Богові, що про все це ми кажемо з часткою «б».
Один з вояків-ветеранів розповів, що сектор військового аеродрому було споруджено майже 60 років тому. Спочатку на своєму льотному полі він приймав невеликі моторні літаки, переважно санітарної авіації, якими з передової доставляли поранених до фронтового шпиталю. Пізніше скнилівське військове летовище пристосували до авіаційно-ремонтного заводу та польотів на персональних літаках і гелікоптерах вищих військових чинів.
Не раз з’являлася ідея перенести військовий аеродром за межі міста. І це закономірно, бо час невпинно йде вперед — на зміну колись малопотужним літакам приходять сучасні. Вони потребують не тільки високого професіонального рівня обслуговування, а й значного розширення меж летовища. Та все, як кажуть, руки до цього не доходили, аж доки не вдарив грім. Залишається сподіватися, що після львівської авіакатастрофи військові не тільки перехрестяться, а й зроблять належні висновки, відведуть разом з керівництвом нашої держави біду від осель мирних людей — знайдуть для аеродрому нове, цілком безпечне місце за межами Львова.
Василь ТАРЧИНЕЦЬ, журналіст.
