Вони незлопам’ятливі: помстилися й забули

З деякого часу в мене зникли недруги. Усі вони одразу перетворилися на... вчителів.

Сусід знизу, який півроку не дає спокою євроремонтом, навчив мене діяти щодо нього швидко й цивілізовано.

Дніпропетровський суддя, який намагався було на судовому засіданні поставити журналіста у фрунт, підказав, як на нього ж знайти ефективну управу.

Міністр, який вирішив продемонструвати, хто князь у князівстві, не бажаючи того, розкрив «холопові» таємниці протидії хамству й самодурству.

Одне слово, вчителів довкола — безліч. І вчитися в них ніколи не пізно. На світі живучи, довіку вчись, як-то кажуть.

Мій тезко Лопушинський, про митарства якого я хочу розповісти читачеві, скільки себе пам’ятає, стільки й гризе граніт науки. Отже, педагогів у нього було багато. Але найпочеснішими він називає колишнього главу Херсонської облдержадміністрації Євгена Вербицького і керівника місцевого духовенства Української православної церкви Московського патріархату Іонафана. Вони дали Іванові Петровичу гарний урок того, як не треба висовуватися й старатися під час виконання своїх обов’язків. Але урок, на жаль, не пішов на користь.

Іван Лопушинський був і залишається в регіоні людиною авторитетною й шанованою. Відомий учений, автор багатьох наукових праць, без п’яти хвилин доктор наук, з вузу, де успішно викладав, «через виробничу необхідність» перейшов свого часу до облдержадміністрації. Там, переконали, він буде потрібнішим.

Спочатку свої знання й досвід Іван Петрович уміло використовував, працюючи в управлінні у справах сім’ї й молоді, а з 1998 року — в управлінні у справах національностей, міграції й релігії.

Тут, обіймаючи посаду заступника начальника управління, Лопушинський курирував проблеми національностей і міграції. Тобто безпосереднього відношення до релігії раб Божий Іван не мав.

27 січня 2000 року звільнився в. о. начальника управління В. Богун і замість нього став виконувати обов’язки керівника Лопушинський.

Слід зазначити, тодішні відносини між представниками світської й духовної влад були далеко не безхмарними. Про це свідчить хоча б доповідна записка попередника Богуна В. Панченка, який 20 років чесно пропрацював фахівцем з релігії. Ще у серпні 1999-го він писав Вербицькому, який тільки-но заступив на посаду (друкуємо скорочено):

«Вважаю за необхідне дати пояснення з приводу емоційних звинувачень мене архієпископом Іонафаном під час вашої зустрічі з ним.

«Слишком теплые отношения Панченко В. Н. с Киевским Патриархатом и протестантами» — це усього лише нормальні дружні стосунки з керівництвом цих конфесій. Іонафан міг мати ще «тепліші» відносини, але за 5 місяців з дня призначення його в нашу область ні він, ні його секретар ще не переступили порога кабінету Панченка.

«Зачем проводить протестантские фестивали, ведь они разрушают нашу духовность...» Це розхожа думка багатьох ієрархів і священнослужителів УПЦ Московського Патріархату, які на дух не переносять конкурента, адже ті забирають людей, які ще вчора потенційно вважалися православними. Однак постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи та відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового» рекомендує проводити в областях фестивалі християнської духовної музики і хорів. До речі, наша область — один з лідерів таких заходів, які загалом позитивно сприймаються громадськістю і віруючими.

«Протестантам охотно дают участки под храмы, а нас обходят...» Це теж не відповідає дійсності: якраз православним у першу чергу міська влада надає земельні ділянки в Херсоні та районах області. До того ж виділенням землі, проведенням фестивалів займається не Панченко — дозвіл на такі речі дають органи місцевої влади...

Стосовно заяви Іонафана про те, що храми православним надано в користування, а не у власність, то це правда... Враховується та обставина, що релігійний центр УПЦ знаходиться в Москві і передавати у власність майно, яке належить фактично не нашій державі, було б недоречно (про це був відповідний лист Держкомрелігії).

Вважаю, що з Іонафаном нам треба більше працювати, роз’яснювати йому суть державної політики по відношенню до церкви, а вона (суть) виходить із законодавчого принципу рівності всіх релігій в Україні. Тобто треба переборювати в Іонафана синдром винятковості його конфесії, який базується на принципі «старшого брата»...

За три місяці роботи як в. о. начальника Лопушинський як мінімум двічі розсердив церковне керівництво. Перший раз листом від 31.01.2000 р., в якому на законних підставах у коректній формі відмовив керівникові Херсонської єпархії УПЦ і настоятелям храмів обласного центру в поверненні у власність культових споруд, які вони використовують.

Лопушинський гнув принципову лінію Панченка. Чи могло це сподобатись Іонафану? А Вербицькому, до якого офіційно зі скаргою на чиновника звернулося духівництво?

Оливи в лампадку підлили події у лютому того ж року, коли в одному з храмів Бериславського району таємно виставляли ікону останнього російського царя, привезену ченцями з Росії. Що в цьому протизаконного, питається?

— Перебування без офіційного дозволу іноземців з метою здійснення будь-якої канонічної діяльності суперечить нашому законодавству, — пояснює Іван Петрович.

Про це він письмово повідомив настоятеля храму, котрого від імені влади попередив про відповідальність. Своє вагоме слово священнослужителям з приводу таємних, м’яко кажучи, некоректних діянь росіян на чужій території сказали співробітники СБУ й прокуратури.

Окрема думка була лише в керівника облдержадміністрації. З приводу «одобрямсу» дій Російської церкви й явного остракізму щодо Лопушинського висловився голова Держкомітету у справах релігії України В. Бондаренко, який зазначив у газеті «Таврійський регіон»: «Така позиція облдержадміністрації щодо своїх працівників виглядає принизливо. Стосовно ж звернення церкви <...>, вважаю, немає необхідності передавати споруди у власність...» Лише служитель церкви й керівник Херсонщини, виявляється, дружно крокували в ногу. Інші, в тому числі столичне начальство, збилися з праведного шляху. Гнівили Всевишнього, ох гнівили...

Бог один знає, про що говорили й що розв’язували в келіях-кабінетах Євген Вербицький і архієпископ Херсонський і Таврійський. «Але не за словами, а за ділами своїми судимі будете», — вчать нас з дитинства вчителі. Справжні вчителі. А діла щодо чиновника-непослуха були такі.

— 29 березня 2000-го мене викликав один із заступників глави ОДА і від імені Вербицького запропонував звільнитися за власним бажанням, — згадує «великий грішник» Лопушинський. — На запитання: «Чим я більше не влаштовую главу, адже претензій до роботи управління не було?» — він відповів: «На вас скаржиться Іонафан».

Знаючи, як вчинили з його попередником, який не догодив церковникам, Лопушинський написав заяву про звільнення з 10 квітня. Адже потрібен був час знайти роботу, хоча в рідному інституті завжди чекали на його повернення.

Але вже 4 квітня кур’єр приніс на ознайомлення розпорядження, згідно з яким керівник управління, який не сподобався, був відлучений від роботи... вчора, тобто 3.04.2000 г.

Ще Ювенал казав, що помста є насолода душі дрібної й ницої...

Час зазначити, що Лопушинський був не першою й не останньою жертвою «кадрової кадрилі» (вислів Президента України), влаштованої главою ОДА з літа 1999-го. Працівників в області міняли так часто, як князь Потьомкін Тавричеський міняв коней, коли мчав до коханої.

Лопушинський, на відміну від багатьох покірливих, знов продемонстрував неслухняність. Він відкликав свою заяву про звільнення з 10.04 і продовжив виконувати свої обов’язки.

Довго думав Вербицький, але, мабуть, не без Божої допомоги він 12.04.2000 р. видав розпорядження про скасування розпорядження від 04.04.2000 р. І того ж дня оголосив непокірному підлеглому догану «за перевищення функціональних повноважень у стосунках з представниками Херсонської єпархії УПЦ».

Суворовський місцевий суд Херсона розглянув скаргу про зняття дисциплінарного стягнення тільки 25.02.2001р.(!). І відмовив у задоволенні вимог Лопушинського. Чому? Послухаємо суддю Н. Гридіну, яка винесла рішення у справі:

«З положення про управління у справах національностей, міграції та релігії <...>, а також з функціональних обов’язків начальника та заступника цього управління не вбачається, що посадовим особам управління надано право від імені Херсонської облдержадміністрації попереджати релігійні організації про звернення до суду відносно припинення діяльності цих організацій».

А саме таке попередження одержав від Лопушинського настоятель храму, який приймав без відома влади російських ченців з іконою царя.

І сьогодні нікого не цікавить, чому діяння держслужбовця не стало приводом службового розгляду. Чи не тому, що... перевищення повноважень — це дії держслужбовця, що призвели до людських жертв чи завдали значної матеріальної шкоди державі тощо. А хто та як постраждав через лист чиновника настоятелю? Ані колегія облсуду, ані голова обласного суду, ані прокуратура, куди Лопушинський звертався зі скаргами на рішення місцевого суду, у свою чергу, не перейнялися доводами заявника про те, що законність його дій, окрім усього іншого, підтверджена комісією(!) у складі працівників адміністрації Президента, Держкомітету України у справах релігії, а до цього самою прокуратурою й СБУ.

І сміх і гріх.

Ну та Бог із нею, доганою. На сьогодні їй гріш ціна в базарний день. Але чому правоохоронні й судові органи не зуміли (не захотіли?) поновити справедливість? До речі, я знаю й інших позивачів, які судилися з Вербицьким під час його владарювання. Проте той правий, хто має більше прав. Навіть програючи, «губернатор» залишався на плаву.

Але що вдієш, коли знаходяться мужні, сильні, впевнені у своїй правоті Дон-Кіхоти, готові під щитом Закону йти у бій за справедливість?!

Іван Лопушинський, вірячи у справедливість суду й відправивши туди заяву про зняття догани, потрапляє до нового кола «кадрової кадрилі». Тим само числом, 12.04. 2000 р., глава ОДА видає розпорядження №357 про вдосконалення структури органів виконавчої влади, після чого Лопушинського та інших попередили про можливе звільнення. До речі, трохи згодом перший заступник прокурора області Кузьменко прокоментував згаданий документ так: «Розпорядження №357 носить інформаційний характер і відповідно до трудового законодавства правових наслідків для працівників не має».

19.05.2000 р. з’явився документ про ліквідацію управління, ну й, самі розумієте, — розпорядження про звільнення Лопушинського з 3.07.2000 р. Його управління скорочують до трьох осіб (замість шести за рекомендацією Кабміну) і зливають з іншим управлінням. Борцеві за справедливість пропонують роботу, яка не відповідає його досвіду й кваліфікації, та й платня суттєво нижча. Не хочеш? Ось Бог, а ось поріг. А погодити з профкомом? Та й із Держкомітетом у справах релігії не завадило б, адже призначали з його благословення. Не обов’язково, проковтнуть, вирішили в адміністрації.

Не проковтнули. Ані столичні колеги Лопушинського, ані народні депутати, ані Головне управління держслужби України. Але Євген Вербицький, окрім калатання церковних дзвонів, схоже, нічого й не чув: на численні запити, прохання уважно поставитися до шанованого фахівця з Херсона косяком ішли відписки.

...Коли втомленого від кадрилі Вербицького попрохали звільнити крісло молодшому й енергійнішому Юрію Кравченку, я негайно поїхав до Херсона. Зустріч з генералом відбулася у день приїзду, але розмова вийшла настільки ж короткою, наскільки й безрезультатною.

— У замішаній кимось багнюці порпатися не буду, — категорично заявив новий глава ОДА. — Що вирішить суд, те ми й виконаємо.

Це він заявив й Івану Петровичу. Відчувалося, після «розбірок» з підлеглими Кравченко вловив момент істини, повірив у правоту держслужбовця, який оббивав два роки пороги...

Але повернімося в епоху Вербицького.

У Суворовському місцевому суді справу розглянули ще 25.01.01 р. — Лопушинського поновили на попередній посаді(!), на його користь стягли енну суму за вимушений прогул. Обласний суд у лютому 2001-го за касаційною скаргою Херсонської ОДА не залишився глухий і сліпий до прохання обладміністрації. Районну суддю Гридіну суттєво поправили, скасувавши рішення суду й відправивши справу на новий розгляд. У жовтні цього ж року Суворовський суд розглянув удруге справу за позовом Лопушинського і... відмовив у задоволенні вимог позивача. Щоправда, зобов’язав ОДА виплатити колишньому працівникові заборгованість у сумі 72,31 грн. за придбані ним канцтовари.

Колегія суддів апеляційного суду області рішення місцевого суду залишила нещодавно без змін.

— З доводами судів я не згоден й апелюватиму до Верховного Суду, — каже Іван Петрович.

Так хочеться вірити, що досвідчені столичні судді цю нехитру справу уважно вивчать і винесуть справедливе рішення.

Івана Петровича обрали депутатом, а згодом на сесії — головою ради одного з районів Херсона. Чи не завдяки вчителям своїм, які так напористо й ревно намагалися збити його з дороги, принизити й розтоптати, він вивищився над ними? Тепер вони зустрічаються з ним, прибираючи позу висячої краватки, і якщо не вголос, то у думках просять пробачення. А він лише посміхається й каже: «Дякую за науку. Завдяки їй я не став таким, як ви». І додає: «Бог усім суддя».

Київ—Херсон—Київ.