Те, що відбувається на нашій концертній естраді, не дає нам права, передовсім глядачам, а також редакціям газет і журналів, редакціям музичних програм радіо і телебачення, організаціям, які відають культурою, філософськи ставити себе, так би мовити, над сутичкою. Наслідування, неймовірно роздмухувана популярність, роздавання звань і регалій стали нині нормою на естраді.
Масове тиражування бездарних і безголосих виконавців сягнуло критичної межі. Все це веде до всезагальної стандартизації української естради і цілковитого знищення індивідуальності.
Але ж концертна естрада — це передовсім яскрава, самобутня індивідуальність — найцінніша в очах глядача риса актора, найвищий прояв таланту й майстерності. Спробуймо розібратися в суті того, що відбувається на естраді, і розібратися в усьому по порядку.
Уявіть собі, що ви — завсідник естрадних концертів у столиці чи інших містах України. Ось співає одна, так звана, зірка, рок-група або «команда», як нині ще називають естрадних виконавців. За кілька днів на естрадному небосхилі з’являється інша зірка або інша рок-група. Минає тиждень, другий — з’являється третя зірка і ще одна рок-група. І так до нескінченності. Різні афіші, різні імена, різні назви груп, але істотної відмінності немає ні в чому: та сама музика, той самий оглушливий напір, та сама манера співати, вимовляти слова, рухатися, підтанцьовувати. Засвоївши десяток-півтора «самопальних» шлягерів-одноденок з претензією на хіти, вигадавши для себе дурнуватий імідж, новоявлений виконавець одразу починає претендувати на сольний концерт. І вирушає у так зване концертне турне містами й селами України, про що переможно сповіщають усі провідні музичні програми на українському телебаченні. Їде популяризувати «найкращі» українські хіти. І виступає у палацах і на стадіонах. Попереду — «зірка», що голосить і гризе під фонограму мікрофона, а поза її спиною брати по «творчості»: голі й спітнілі, з татуюванням по всьому тілі, з хрестами та іконами на грудях, хто з бородою, хто лисий, але обов’язково в темних окулярах або ще у чомусь, що диктує сьогодні остання мода.
Епідемія виконавського епігонства поширюється з космічною швидкістю, ошукуючи молодих людей, заражаючи їх одноманітністю й поганим смаком. А що, зрештою, відбувається з вами, завсідниками таких концертів? Ви або відчуваєте страшенне роздратування, або, навпаки, змиряєтеся, гадаєте, що так воно й треба. І вже з певною недовірою починаєте зустрічати все несхоже на цей уніфікований образ. Таке відбувається з усіма. Стереотипність на концертній естраді і одноманітність смаків у залі — дві сторони тієї самої медалі, причина й наслідок, які злилися воєдино. Таке виконання на естраді знижує загальний рівень культури. Дослухайтесь до тих пісень, тієї музики, що лунає у нас повсякдень, молодь втрачає сприйнятливість до явищ справжнього мистецтва — до справжньої музики, до вірша (тексту пісні), до живого почуття, живого звуку.
Адже естрадна пісня з її емоціональною широчінню, інтонаційною гнучкістю, ритмічністю передовсім вимагає схвильованої виконавської глибини, справжнього виконавського натхнення. Знов і знов перебираю свої враження від концертів наших «зірок» і доходжу парадоксального висновку: «бути самим собою» — дуже й дуже важко. Принаймні набагато важче, аніж «бути як усі». Оскільки серійний спів формально імітує якісь новітні, авангардні напрями, йому часто лестять, варіюючи на всі заставки слово «сучасність»: сучасний стиль, сучасна манера, сучасний імідж. Хотів би рішуче заперечити проти цієї вкрай небезпечної плутанини понять: жодної залежності між стандартом і сучасністю немає!
Сучасність — то передовсім якнайвищий художній рівень музично-поетичних творів, включаючи й естрадну пісню. І на сьогодні сучаснішої музики, сучаснішої естрадної пісні, аніж написані в 70—80 роки такими майстрами, як П. Майборода, І. Шамо, І. Поклад, Вол. Івасюк, М. Мозговий, поки що ніхто не написав.
Таке само визначення сучасності стосується й артистів-вокалістів. Дослухайтеся до чудового співу Таїсії Повалій. Сучасне воно? Безперечно! Можна сказати більше: вона — одна з тих на українській естраді, хто саме й стверджує ті особливості виконання, котрі на естраді були, є і будуть класичними. Вона — одна з тих, хто стверджує сьогодні культ артистичної індивідуальності. Вже сьогодні її ім’я можна поставити до ряду майстрів української естради. Вона — одна із тих, хто не потребує того, щоб на її афішах писали регалії типу народний артист, лауреат тощо. Достатньо написати: співає Таїсія Повалій — і публіка радо поспішить на її концерт.
Якщо в артиста-вокаліста немає таланту, майстерності співу і розуміння того, про що він співає, жодне звання чи лауреатство не допоможе.
Так само сучасні й вільні від наслідування, як на мене, Василь Зінкевич, Олександр Пономарьов, Ірина Сказіна, Ані Лорак. Список естрадних імен, безперечно, можна й продовжити, але всі, кого я тут назвав, напевне є передовсім людьми, котрі серйозно працюють. Вони ставлять собі творчі завдання, і якщо не все у них виходить, то навіть помилки — це їхні помилки, і вони також мають не серійний, а винятково індивідуальний характер. Повага до глядача, до власного мистецтва, до своєї предковічної культури, величезне почуття творчої відповідальності — ось у чому, на мою думку, основна відмінність між майстром та епігоном, між особистістю і маріонеткою. Інколи мені здається, що процес знищення духовності в Україні необоротний і повернути молодь до сприйняття справжньої музики, до справжньої музичної культури майже неможливо.
Ви можете запитати, а що пропонує автор цих рядків, щоб хоч якось змінити або спробувати змінити ситуацію на концертній естраді.
Є лише один ключ для розв’язання цієї проблеми. Професіоналізм! Який є творчою точкою відліку у справжньому мистецтві. Всі ми знаємо, що професіоналізм — риса не богоданна, а цілком рукотвірна за правильної, грамотної і серйозної системи підготовки й виховання майбутніх зірок естради.
Для такої підготовки потрібна професійна школа виховання артистів естради. Така школа не повинна вчити чогось новітнього, новітнє молода людина відкриває й опановує сама. Акторська школа повинна вчити традиції, а музичні, вокальні традиції української естради величезні. Оскільки моя практична діяльність пов’язана з викладанням акторської майстерності і основ естрадної режисури молодим акторам і режисерам і оскільки їхнє професійне майбутнє, так само як і майбутнє всієї нашої багатостраждальної естради, для мене не байдуже, то я дозволю собі звернутися до всіх композиторів, поетів, продюсерів, керівників студій звукозапису, організаторів конкурсів і фестивалів, до всіх тих, хто сьогодні створює естраду, формує її наповнення і від кого залежить професійний та художній рівень.
Шановні діячі естрадного мистецтва! Кому, коли не вам знати, що є співаки, яким голос, як то кажуть, дано від природи: людині варто відкрити рота, і всі завмиратимуть у захваті. Така співачка від Бога, як на мене, — Ані Лорак. Хоча над іміджем треба ще чимало працювати, і передовсім їй самій. А переважно майбутнім вокалістам треба день у день і рік у рік працювати, розвиваючи голосовий апарат. І лише ви можете їм допомогти, підказати, як має бути, і дати точний прогноз.
Гадаю, так само стоять справи і з особистою виконавською привабливістю. В одних вона проявляється природно і мимовільно, а іншим треба допомогти зростити її, зміцнити і розвинути. То допоможіть же своїм підопічним знайти хоч малесеньку іскорку своєрідності. Інша справа — яких висот зуміє згодом ваш протеже осягнути, це вже питання таланту і масштабу особистості.
Важливо, щоб кожний відповідав найважливішій вимозі концертної естради: щонайвищому професіоналізму й неповторності.
Кому, коли не вам, шановні діячі естради, знати, що музичний і поетичний дар — матерія дуже й дуже ніжна. Зламати долю молодої людини, що має такий дар, дуже легко. І таких покалічених доль на нашій естраді сьогодні катастрофічно багато.
Валерій ЗАЙЦЕВ,актор Національного театру російської драми імені Лесі Українки,викладач естрадно-циркового коледжу, дипломант Всесоюзного конкурсу артистів естради, заслужений артист України.
