Поїзд Сімферополь—Одеса відходив увечері, тож залишалося ще півдня вільного. Прогулюючись кримською столицею, натрапила на виставковий зал. Картини — з короткими відомостями про авторів. Хто це? Микола Дудченко, член Спілки художників України. Має персональні виставки за кордоном. Народився на Херсонщині. Отже, земляк. Телефоную. Озвався доброзичливий голос: «А приїздіть до Ульянівки, у Скадовський район. Я саме збираюся додому!»
...Немов музей — ота хата в Ульянівці, де він виріс у багатодітній селянській родині. Хата ще зберігає батьківське тепло. Рушники, різьблені полички, рамочки, вазочки, букети сухих квітів у глиняних горщиках, пучечки макових голівок, а ще — великі, давно зачерствілі великодні паски. Рушники вишивали сестри й мама, химерне різьблення — дитяче захоплення Миколи. А сухі квіти, житнє колосся, паски, котрі ще мама пекла, — то все «натура» полотен художника.
Найменший син, він був улюбленцем сім’ї. Малювати любив змалку. До півночі, а то й до світанку, на підвіконні, біля свічки чи гасової лампи (яке там світло в селі в 50-ті!) — мандрував хлопець у світ прекрасного. Чим малював? Звісно, кольоровими олівцями. Найбільше любив малювати коней. Вони залишаються його любов’ю й нині.
П’ятнадцятилітнім він сам помандрував до Криму — науки набиратися. На нього скептично озиралися, коли на іспитах в художньому училищі дістав звичайні олівці. Зате коли побачили малюнки!.. Так Микола почав навчатися в Сімферопольському училищі імені Самокиша. Тут уперше побачив фарби, пензлі. Багато читав. Насмішки ровесників над «хохляцьким язиком» спонукали до вдосконалення навичок російської мови. Впертою наполегливістю цей сільський хлопець викликав повагу у педагогів та однокурсників. Залишався ще рік навчання, коли Микола подався (як колись Тарас Шевченко) до знаменитої художньої академії, в Ленінград.
Там порадили спершу закінчити училище. Та дорогою додому, в Харкові, він показує свої роботи в художньому інституті. Іспити вже минули, але його зарахували на найпрестижніший монументально-живописний факультет, куди брали лише шість душ! Микола поринає в роботу, нерідко в майстерні й ночує. Усе — тільки на відмінно. Після дипломної роботи Миколі Дудченку запропонували залишатися на кафедрі живопису.
Та він повертається до Криму, до курортного містечка на березі моря. Приваблює колорит старих вуличок, таємничих мечетей, осяяні сонцем піщані береги. Його роботи можна бачити в багатьох місцях: гобелен і вітраж «Пісня» — в євпаторійському пансіонаті «Золотий берег», чудову багатофігурну композицію «Піонерія» — в одній із шкіл міста, ліричний розпис «Літо» — в пансіонаті «Євпаторія». Зображення муз у міському театрі, монументальні розписи «Мир» і «Сім’я» в Палаці одружень, розпис центральної зали залізничного вокзалу в Сімферополі — то все витвори майстра.
Нині суспільству не до мистецтва. Митці змушені шукати кращої долі в чужих землях. Та в далеких мандрах своя принадність: збагачується світогляд, вдосконалюється манера. Тепер українського живописця Миколу Дудченка знають за кордоном — персональні виставки в Греції, Німеччині. 52-річний художник у зеніті творчих планів. Попереду — пошуки, подорожі, зустрічі.
— Але хоч би де був, завжди тягне сюди, в рідну Ульянівку. Набираюся тут натхнення. Найбільше люблю косити сіно. Робив це ще з батьком донедавна, тепер з братом, — каже Микола Якович. І дарує на згадку знімок, зроблений у подорожі на Алтай: художник верхи на коні. Чи не той самий кінь супроводжує його з дитинства? Хай несе він Майстра до нових вершин.
Херсон—Ульянівка—Євпаторія.