«Я відчувала, як свистять кулі... Бачила, як падають люди. Надавала медичну допомогу тим, кого ще можна було врятувати. Якщо відтягували мертвих, то я просила: «Хлопці, не робіть цього зараз, відтягуйте поранених, бо їм ще можна допомогти! Ми загиблих пізніше витягнемо!». Усі кричали, щоб мертвих виносили, боялись, що як залишать когось, то він десь пропаде, чи його спалять, знищать тіло...» — згадує Марія Матвіїв, медсестра «швидкої допомоги» Львівського обласного центру медичної допомоги і медицини катастроф у Буську.
20 лютого, у чорний четвер, саме вона рятувала поранених снайперами протестувальників на вул. Інститутській у Києві. Світлина французького фотографа Еріка Буве, на котрій видно, як Марія Матвіїв без будь-якого захисту на полі обстрілу надає медичну допомогу постраждалому, облетіла увесь світ. Понад місяць було невідомо, хто ця відважна жінка, однак журналістам усе-таки вдалось з’ясувати її ім’я.
— Пані Маріє, як ви опинилися на Майдані?
— Я вирушила на Майдан як медик, бо тоді жінок-активістів уже не брали до Києва. Мій чоловік Петро сказав, мовляв, вона — зі мною, запишіть її як медика. Зранку 19 лютого із нами до столиці із Буська прибуло 30 людей. Коли їхала, то думала, що там мало людей, але їх було багато, значно більше, ніж я собі уявляла...
— Що відчули, коли побачили, що почався обстріл?
— Мені не було страшно. Лише в один момент виникла думка про те, що я боюсь, але не за себе... Це було тоді, коли подзвонив мій чоловік із вул. Грушевського і сказав, що іде мене шукати. Я сказала: «Залишайся там, де ти є. Я зараз прийду!». Хоч знала, що не прийду... На Грушевського треба було барабанити, створювати шумову «завісу». Що мені там було робити? Коктейль Молотова далеко не змогла би закинути, бруківку теж... Ми із чоловіком завжди стримуємо один одного в критичних ситуаціях, але на Інститутській він би мене точно не стримав. І сам би ще й прийшов.
— Скільки людей вам вдалось врятувати?
— Я впевнена, що тоді полювання було на чоловіків. Снайпер обирав собі мішень і стріляв у неї. Було навіть так, що стріляли в одного, а падали двоє, наскрізний постріл... Саме на Інститутській було двоє поранених у ноги, а інші двоє — у Жовтневому палаці, не знаю, чи вони вижили. Їхні поранення були настільки страшні, що вивертали рану назовні.
— Ви були безпосереднім учасником подій. Повернувшись додому, як реагували на відео та фотографії, зроблені у ті криваві дні?
— Я часто переглядаю сюжети про ці події, шукаю нові матеріали. Переглядаю, щоб осмислити... Пережитий стрес назавжди залишить спогади десь у підсвідомості.
Із часу, як почався Майдан, я щодня витрачаю на перегляд новин три-чотири години. Розумію, що зміст життя в іншому, але також вважаю, що саме зараз той момент, коли все змінюється на краще... Я знала із першого дня, що Майдан переможе.
Питання лише було в тому «коли» ну і... «якими жертвами», знала, що будуть жертви, що спокійно не мине. Тому що бандит з кримінальним минулим не живе за категоріями добра і зла, а міряє усе силою.
— Як вважаєте, що є головним здобутком Революції Гідності?
— Майдан змінив свідомість тільки частини людей. Він не змінив усіх. Подібно, як заквашувати тісто — там має бути певна кількість дріжджів, щоб воно заквасилось. Так і зі змінами: певна частка людей, нехай відсотків сорок, гідних, порядних, справедливих змінить світ одразу. Поки серед нас є небагато таких, відсотків двадцять, але це більше, ніж було колись. Ця частка збільшиться, вона складатиметься з молоді... Діти, які зараз ростуть, стануть дорослими у дещо іншій державі, інакшою, сподіваюсь, буде система освіти. Україна має велике майбутнє. Так любити свою державу, так патріотично її захищати, думаю, не всі народи можуть...
— Тоді, коли ви із чоловіком їздили в Київ, із ким залишали сина?
— Сина Дмитрика я залишила із мамою і сестрою...
— Чи дуже він переживав за маму з татом?
— Йому 12 років, звичайно, він переживав, дивився новини. Проте у нас в сім’ї не панують сентименти. Я — жінка, можу інколи заплакати, як щось дійсно розтривожить, але сина виховуємо як справжнього чоловіка — стійким.
— Ваш син — підліток. Чи задумується він уже про майбутню професію?
— Знаю, що він не буде лікарем. Не хоче. Моя прабабуся була знахаркою, і так по родині пішло: її одна внучка — медик, друга — медик, правнучка також. Усе по жіночій лінії. А мужчини у нас водночас із технічним і дещо творчим нахилом. Наприклад, мій чоловік — телемайстер, а тато був столяром. Ось і Дмитрик має творче бачення, любить фотографувати. Приніс недавно фотографію, на якій зображено крапельки дощику на об’єктиві від фотоапарата. Думаю, він радше буде журналістом, оператором...
— Як проводите вільний час із родиною?
— Найчастіше разом ми снідаємо, обідаємо та вечеряємо. Наш Буськ — невеличке містечко, багато людей мешкають у приватних будинках, пораються на городі. Так і ми. Я люблю вирощувати квіти, а мій чоловік — лимони. Ми завжди після основної роботи і навчання знаходимо заняття вдома, збираємось інколи ввечері біля комп’ютера. Часом говоримо із ріднею по скайпу... Але маю принципову позицію: не реєструюсь у соціальних мережах, мені вистачає живого спілкування.
— Чи мрієте про щось сьогодні?
— Матеріальних мрій у мене немає (сміється. — Авт.).
Знаю, як кажуть, що коли хочеш розсмішити Бога, то розкажи йому про свої плани. У мене вони чи не наполеонівські! Наприклад, дуже хочу вивчити китайську мову. А як не вивчу добре, то хоч декілька висловів і вирушу в мандрівку до Китаю. Хочу побувати також у Грузії, і ще — на батьківщині дідуся, в Саратові. Я ніколи по Росії не подорожувала, хоч вчилася у Підмосков’ї, і тоді й не думала, що коли-небудь буду таким патріотом своєї країни, як зараз.
Із татової сторони — мій дідусь із Росії, воював усю Другу світову війну, дійшов аж до Німеччини, а моя бабця із Яворівщини. А другий мій дід із переселенців із Польщі. У в нас все отак об’єднане!
— Що ви побажаєте українцям?
— Змінити себе... Як кожен із нас змінить себе, тоді зміниться світ. Бути позитивно налаштованими, от я оптиміст по життю. Моя бабця була теж така життєлюбка! В нас вдома всі керуються таким принципом, ми всі оптимісти. Тільки Петро нас дещо стримує, такий критичний трошки... Але мій оптимізм реалістичний. Ніколи не ставлю собі цілей, які не можу досягти. Я завжди кажу, що все зробиться! Головне — наважитися емоційно і психологічно.
Львівська область.
На знімку французького фотографа Еріка Буве, яке облетіло увесь світ: медсестра зі Львівщини Марія Матвіїв без будь-якого захисту під кулями снайперів надає медичну допомогу постраждалому на вулиці Інститутській у Києві.
Фото з сайту lіfe. іmg. pravda. com.
Марія Матвіїв.
Фото автора.
