Володимирові Кириловичу Винниченку сьогодні виповнилося б 122 роки (1880—1951). Про нього, видатного політика, голову першого уряду Української Народної Республіки і талановитого письменника, здавалося б, відомо все. Але наскільки ми стали б багатшими, якби його літературна спадщина, рукописи і листи зберігалися б не за океаном, а в нас. 
Особливо цікавий для розуміння душі людини, безмежно відданої ідеї соціалізму, його епістолярій.
Кореспондентів у нього було багато — друзі молодості, жінки, яким він адресував свої потаємні й непотаємні одкровення, Сталін, Масарик, Рузвельт, Скрипник. Понад 30 років (з 1920-го до смерті) Володимир Винниченко прожив в еміграції у Чехословаччині, Німеччині, Франції, де і помер.
Помер із мрією про вільну Україну «без холопа та пана». Для переважної частини українських політемігрантів Винниченко був пробільшовицько налаштованим політиком-невдахою, для більшовиків — націоналістом і контрреволюціонером. Ворогом народу його оголосили 1921 року після того, як Вінниченко, який бачив Україну соціалістичною, але неодмінно незалежною, опублікував памфлет «Революція в небезпеці», в котрому відверто критикував компартію. Це йому належать слова «російська демократія закінчується на українському питанні».
Наркому освіти УРСР Миколі Скрипнику він писав: «Чого я врешті-решт хочу? Тільки одного: можливості бути корисним у міру сил своїх справі побудови соціалізму».
Він набагато раніше зрозумів, що «з червоного більшовицького яйця вилуплюється фашизм», завжди боляче реагував на будь-який прояв великодержавного шовінізму в комуністичній оболонці. Чи не тому в Україну його так і не пустили?
Як жив він там, у чужій країні?
Самотньо. 1931 року він писав тому ж таки Скрипнику: «Сім років я ізолюю себе від будь-якого зіткнення з антирадянськими елементами і живу майже самотньо... Сім років я відхиляю будь-які пропозиції співробітництва у буржуазній чужій пресі...»
Доти його твори багато разів друкували в УРСР (навіть 24-томник було видано в Харкові). П’єси відомого на той час українського письменника йшли в театрах Європи. На літературні гонорари він і жив з дружиною, допомагав родичам.
Потім його припинили видавати. Він думав про переїзд до Африки, «де є можливість знайти роботу».
А то було згадав про пензлі художника, хотів малювати для того, «щоб картини продавати знайомим у США». Але нічого з того не вийшло. Як не вдалося й виїхати в Африку. Жило подружжя без грошей, а тому невибагливо, наближено до природи. Володимир Кирилович почав розробляти власну «філософію щастя» (конкордизм). Друзям він писав: «Стосовно поради, як не хворіти, то вона дуже проста: не їсти ні м’яса, ні риби, ні навіть вареного нічого. Одні лише фрукти, горіхи і сирі овочі. Пити й палити... кинули, і тим вельми наблизилися до цього способу життя. Ми так живемо вже п’ятий рік...»
При цьому він не забував про Батьківщину. Письменник написав листа Сталіну на чотирнадцати сторінках і переконував «вождя народів» надати Україні незалежність(!). Узяти країну під своє крило Винниченко просив у своїх посланнях й інших керівників держав. Наївно? Колишній прем’єр УНР намагався завадити планам Гітлера, не здогадуючися, що Сталін з ним у змові... До слова, коли німці окупували Францію, вони відшукали Володимира Винниченка і запропонували йому очолити український уряд. Він, не бажаючи бути маріонеткою у гітлерівців, відкинув ідею ворога. За що відсидів кілька тижнів у концтаборі.
«Ми за роки війни нічого не заробляли і ледь трималися тяжкою фізичною роботою, аби не померти від голоду», — читаємо в одному з листів політика і письменника.
Останні роки Винниченко клопотався про переїзд до США, але, залишаючися громадянином України, він не зумів емігрувати.
Відомо, що Винниченко ще на початку 20-х  років минулого століття вів щоденник — наочний посібник для сучасних парламентаріїв, для тих, хто намагається зберегти незалежність держави. Держави, що не прийняла Винниченка, який віддав життя за її свободу і процвітання.