2. Право на неупередженість

Ще одним вагомим гальмом у розвиткові судової гілки влади стало її матеріально-технічне забезпечення та залежність від чиновника виконавчої влади.

«Іноді доходить до абсурду, — запевняв голова Верховного Суду України Віталій Бойко («Голос України», 13 березня 1997 р.). — Є приклад, коли строк для оскарження рішення суду ще не скінчився, а вже начальник управління юстиції, який виступав у судовому процесі відповідачем як представник держави, направляє в кваліфікаційну комісію суддів подання з проханням притягти до відповідальності суддю, який постановив це рішення, за те, що він неправильно його прийняв. Є й інші факти, коли органи юстиції недоцільно використовують кошти, виділені для забезпечення діяльності судів. Ми бачимо один вихід: створення судової державної адміністрації, яка б прийняла на себе виконання функцій Міністерства юстиції щодо забезпечення діяльності судів та суддів, яка б була підконтрольною та підзвітною органам суддівського самоврядування. Це відповідало б положенням чинної Конституції України, створило б умови, коли судова діяльність не була б залежною від виконавчої влади, що в свою чергу забезпечило б право громадянина на неупереджений суд».

«Конституція передбачає створення незалежної судової влади, але на практиці правосуддя залишається вразливим для значного політичного втручання з боку виконавчої влади і потерпає від корупції та неефективності, — йшлося у щорічній доповіді Бюро демократії, прав людини і праці Держдепартаменту США щодо України за 2000 рік (щороку Держдепартамент США публікує двотомник, який містить доповіді про дотримання прав людини в усіх країнах світу. Ці доповіді готуються посольствами США у цих країнах). — Суди фінансуються через Міністерство юстиції, що дозволяє владі впливати на судочинство... Створення передбаченої Конституцією незалежної судової системи чекає прийняття відповідного законодавства. Унаслідок цього судова система продовжує функціонувати за радянськими принципами. Більшість суддів та прокурорів були призначені в радянські часи, і суддівський корпус залишається на сторожі інтересів влади... Судова система не звільнилася від впливу влади, особливо на регіональному та місцевому рівнях... За достовірними даними, голови судів постійно отримують вказівки від виконавчої влади».

Стаття 130 Конституції гласить, що фінансування та незалежні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. Але на практиці навіть гроші, які виділяла законодавча влада через держбюджет, не завжди доходили до судів.

30 грудня 1997 року Президент України затвердив «Положення про Міністерство юстиції України», згідно з яким організаційне й матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду і арбітражних судів, було покладено на Міністерство юстиції. Тобто навіть посадові оклади суддям надано право встановлювати Кабінетові Міністрів України. «Про яку ж фінансову незалежність судів і суддів може йти мова? В народі про це кажуть так: «Хто платить, той і музику замовляє», — стверджував суддя Верховного Суду України Валентин Косарєв («Голос України», 27 листопада 1998 р.).

...У зверненні суддів Чернівецької області до Президента України Л. Кучми, Голови Верховної Ради О. Мороза та оргкомітету третього, позачергового, з’їзду суддів України («Голос України», 6 серпня 1996 р.) йшлося: «Аналізуючи хід судово-правової реформи в Україні за останніх 5 років, судді області вважають, що проводиться вона повільно і неефективно. Прийняті в ці роки закони і постанови Верховної Ради, укази і розпорядження Президента України, відповідні рішення Кабінету Міністрів України стосовно судово-правової реформи, забезпечення діяльності судів, матеріального й соціально-побутового забезпечення суддів у переважній своїй частині не виконуються... Частина судів області, в тому числі й обласний, розташовані у приміщеннях, де немає елементарних умов для здійснення правосуддя. Всі суди не забезпечено належно інвентарем, засобами оргтехніки, канцелярським приладдям. Через брак коштів на поштові витрати суди не в змозі викликати людей і призначати справи до розгляду, що може паралізувати роботу. Систематично порушуються терміни видачі заробітної плати та інших передбачених законодавством виплат. Суддям і обслуговуючому персоналу обласного суду за станом на 12.07.1996 року не видано зарплату за червень. Останнім часом трапляються випадки невиплати пенсій суддям... Отже, ми сьогодні поставлені перед вибором: або залишати суддівську роботу й переходити на іншу, або ставати на шлях порушення закону».

...Виступаючи 29 вересня 1997 р. на засіданні колегії Державної податкової адміністрації України, присвяченому практиці застосування податковими органами майнової відповідальності за несплату податків та інших обов’язкових платежів до бюджету, тодішній Прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко заявив про рішення уряду припинити виплату заробітної плати співробітникам арбітражних судів доти, доки суд істотно не поліпшить розгляд позовів податкової адміністрації. Цю заяву було мотивовано судовими рішеннями, винесеними не на користь податкових органів.

Президія Ради суддів України у зверненні до Президента України Л. Кучми («Голос України», 17 жовтня 1997 р.) розцінила цю заяву Прем’єр-міністра як «істотне порушення Конституції й законів України, як неповагу до суду, як замах на незалежність судової влади та спробу примусити суди вирішувати спори не за законом, а так, як цього бажає виконавча влада». Адже за Конституцією держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності судів, у державному бюджеті окремим рядком визначаються видатки на утримання судів, а отже ніхто, в тому числі й прем’єр, не вправі припинити фінансування судів.

За конституційним поданням Верховного Суду 24 червня 1999 р. було прийнято рішення Конституційного Суду України, в якому, зокрема, визнано неконституційним обмеження видатків на утримання судових органів. Попри це лише наприкінці жовтня 1999 р. Кабмін офіційно зняв обмеження асигнувань на утримання судів, а не в місячний строк, як визначив КС. Недофінансування судових органів тривало. Зокрема, видатки на утримання обласних, районних (міських) та військових судів у цей період профінансували лише на 59%, а в листопаді—грудні 1999-го — на 72,7%.

15 грудня 1999 р. Президент України підписав указ «Про додаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та функціонування судів». Кабінету Міністрів було доручено забезпечити фінансування в повному обсязі видатків, передбачених держбюджетом-99 на утримання судів усіх рівнів. Проте і вимоги президентського указу уряд сповна не виконав.

Щорічне невиконання державного бюджету щодо фінансування судової гілки влади призвело до того, що в деяких регіонах України суди відключалися від опалення і світла. Заборгованість судів за надання цих послуг на 1 січня 2000 року становила 10,9 млн. грн. Утримання судів державним бюджетом України у 1996—2000 роках забезпечувалося на 37—65,4% від потреби. Хоча за п’ять років — від часу прийняття Конституції до 2001 року — було видано 25 президентських указів, спрямованих на посилення соціального захисту суддів.

Фінансові та кадрові проблеми актуальні для судової гілки влади й донині. «У 2001 році суди були забезпечені всього на 65,7%, а в 2002 році навіть на 55,5% від розрахункової потреби, — наголосив на спільному засіданні президії Верховного Суду та Ради суддів України 6 березня 2002 року виконуючий обов’язки голови ВС Володимир Стефанюк. —Розміщення судів та стан приміщень, у яких вони знаходяться, настільки незадовільні, що компрометують правосуддя. Станом на 1 січня 2002 року 319 приміщень судів не відповідали вимогам правосуддя, а 47 із них — в аварійному стані. Найбільша кількість таких приміщень — у Донецькій, Київській, Дніпропетровській, Волинській і Миколаївській областях. Через недбале використання бюджетного фінансування органами юстиції не забезпечується повне фіксування судових процесів технічними засобами. В Україні діє 835 судів, у яких за штатом має працювати 7435 суддів. А фактично працює 5212».

«Непристосованість приміщень призводить до порушення норм процесуального права, особливо у цивільних справах... Нерідко можна спостерігати картину, коли сторонам та їх представникам навіть нема куди покласти підготовлені у справі матеріали... Я вже не кажу про те, що в більшості судів відсутні необхідні транспортні засоби, меблі, засоби зв’язку, оргтехніка. Дуже складна ситуація з комп’ютерами, факсимільними апаратами... Недостатнє забезпечення породжує і кадрові проблеми. Причини все ті ж: низький рівень оплати праці, нерідко із затримкою, відсутність науково обгрунтованих і реальних нормативів навантаження, погані умови праці», — стверджував заступник голови Верховного Суду України, голова Судової палати з цивільних справ Петро Шевчук («Человек и закон», № 8, 2001 р.).

«Справи, які розглядаються в обласних судах, відбуваються за участю трьох народних засідателів. Вони мусять отримувати за таку роботу платню. І хоча вона суто символічна, на неї коштів абсолютно не виділяють. Судові процеси зриваються, бо народні засідателі не хочуть добиратися на слухання, бо у них немає грошей на громадський транспорт... Є суди, де всього одна друкарська машинка. Не вистачає коштів, людей. Коли я вимагаю справу для її перевірки у порядку нагляду, а суд не має коштів, щоб її вислати, то в цьому разі передусім страждає не суд і не його голова, а громадянин», — переконаний голова Верховного Суду України Віталій Бойко («Політика і культура», 1-7 травня 2001 р.).

Однією з найболючіших проблем судового захисту прав громадян було і є невиконання судових рішень, адже це зводить нанівець весь сенс судочинства. Скарги на невиконання рішень судів становлять значну кількість серед звернень про порушення прав людини до Уповноваженого з прав людини, а також до Європейського суду з прав людини (звертатися до якого громадяни України отримали право після того, як 11 вересня 1997 набув чинності закон про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Працівники державної виконавчої служби посилаються на неможливість виконання рішень через відсутність коштів у відповідачів. Cкажімо, у 1999 році близько 65% загальної кількості звернень до органів юстиції становили скарги саме на невиконання судових рішень та на бездіяльність працівників державної виконавчої служби.

Саме тому вкрай назріла потреба не косметичних, а глибинних реформ судової гілки влади.

З кожним роком навантаження на судові органи влади невпинно зростало, як зростала й динаміка злочинності. Якщо, за даними Верховного Суду, протягом 1991 року в Україні було скоєно понад 400 тисяч злочинів, то 1993-го — вже близько 540 тисяч, у 1994-му —понад 570 тисяч.

Однак вітчизняні суди існували осторонь усіх реформ аж до 2001 року. «Радикальні зміни в суспільному житті менш за все відбилися на нашій судовій системі, — визнав Президент України Леонід Кучма, виступаючи у Верховній Раді 22 лютого 2000 року. — Та ідеологія, яка домінує у законотворчості, багато в чому властива і судовій практиці. Переважає, як і раніше, репресивно-каральне спрямування, а захист людини, її прав, честі та гідності перебуває на другому плані».

Як приклад недосконалості судової системи глава держави навів той факт, що в Україні з кожних 100 засуджених 36 направляються у місця позбавлення волі. А, для порівняння, у Німеччині до 83% засуджених застосовується таке покарання, як майнове стягнення.

В Україні рівень застосування судами такого виду кримінального покарання, як позбавлення волі, був і залишався найвищим серед країн Європи. Якщо в 1990 році позбавлено волі близько 35 тисяч осіб, то у 1999-му — вже близько 84 тисяч. Звичайно, призначення міри покарання залежить від встановлених у законах санкцій. «Є дорікання на адресу суддів щодо практики застосування кримінальних покарань, — зазначив голова Верховного Суду України Віталій Бойко у доповідді на пленумі Верховного Суду «Про стан здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції України у 2000 році та заходи щодо його вдосконалення з метою повної реалізації положень Конституції України». — Прокурори, слідчі та працівники оперативно-розшукових служб вбачають низьку ефективність заходів з боротьби із злочинністю в лібералізмі суддів... Начебто судами не враховується криміногенна ситуація, що склалася в країні. Але є й інша думка. Органи виконання кримінальних покарань наголошують, що суди занадто часто позбавляють волі людей, які вчинили менш значні злочини і могли б бути виправлені і без ізоляції від суспільства».

На погляд голови Верховного Суду, «у судовій діяльності продовжує існувати проблема обвинувального ухилу з боку окремих суддів». Скажімо, у 1999 році судами вищого рівня було скасовано обвинувальні вироки з закриттям справи або поверненням справ на додаткове розслідування відносно близько 2000 осіб. У 2000 році із майже 240 тис. кримінальних справ, закінчених судами, понад 20 тис. справ повернуто на додаткове розслідування. Почастішали випадки, коли обвинувачувані в суді відмовляються від даних раніше свідчень про вчинення злочину, посилаючись на те, що дали їх унаслідок шантажу, залякування, фізичного насильства та інших недозволених методів слідства.

«На жаль, у роботі державних органів (які називають правоохоронними) можна зустріти все: від фальсифікації протоколу допиту особи, яка взагалі не допитувалась, відтворення обстановки події злочину з незрячим підозрюваним до завдання тілесних ушкоджень невинному громадянину», — наголосив В. Бойко на пленумі Верховного Суду за підсумками 2000 року.

У першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової «Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні», виголошеної з трибуни Верховної Ради України 28 листопада 2000 року, зазначалося, що, незважаючи на вкрай скрутні умови, відсутність реформування судової гілки влади, судовий захист прав і свобод людини поступово набирає того значення, яке визначено Конституцією України.

Водночас у численних зверненнях громадян до Уповноваженого з прав людини порушувалося багато проблем, пов’язаних із забезпеченням цього конституційного права. «Найбільше потерпають громадяни від брутальної судової тяганини, яка стала характерною в роботі багатьох судів, — заявила з парламентської трибуни Ніна Карпачова. — Так, 1999 року понад встановлені законом строки судами розглянуто 29,6% (52,7 тис.) кримінальних і 15,6% (140 тис.) цивільних справ від загальної кількості розглянутих. Громадяни інколи роками добиваються відновлення своїх порушених прав. У 1999 р. в касаційному та наглядовому порядку скасовано 5895 і змінено 4715 вироків у кримінальних справах. У 1998-1999 рр. звільнено від кримінальної відповідальності за реабілітуючими підставами 490 осіб, виправдано 472 особи, тобто в судовому порядку визнано незаконним притягнення до кримінальної відповідальності 962 чоловік».

У своїй доповіді Уповноважена навела і непоодинокі факти призначення неадекватної міри покарання за вчинення громадянами незначних злочинів. Наприклад, Ковельський окружний суд Волинської області засудив громадянина Ц. за ст.141 ч.3 КК України (грабіж із проникненням у житло) до десяти років позбавлення волі за те, що він у стані алкогольного сп’яніння проник до будинку громадянина С., де вкрав 5 кг цукру. З огляду на мізерну вартість викраденого Верховний Суд України визнав це покарання надто суворим і зменшив його до трьох років позбавлення волі.

Із здобуттям незалежності України став бурхливо розвиватися інститут адвокатури: на 1 січня 2000 р. в Україні було зареєстровано 151 адвокатське об’єднання, в яких діяли 1660 адвокатів. Лише за 1999 р. адвокати надали громадянам 106 тис. порад, оскаржили 3 тис. дій органів попереднього слідства, виконали 21 тис. доручень у судах щодо кримінальних справ та 16 тис. доручень стосовно цивільних справ, оскаржили 5 тис. дій судових органів. Водночас для багатьох послуги адвоката не по кишені. Наприклад, у Києві разова консультація адвоката нині коштує як мінімум 20 грн., укладення юридичного документа — 80 грн. і більше, відвідини адвокатом заарештованого — від 110 грн. Один день роботи адвоката в суді у кримінальній або цивільній справі — 270 грн. і більше.

У Верховну Раду України чотирнадцятого (третього) скликання було подано кілька проектів нового закону про судоустрій, серед них, зокрема, проекти Кабінету міністрів, народних депутатів України В. Шишкіна, В. Сіренка, С. Гавриша, О. Бандурки, О. Ємця, С. Пересунька та І. Коліушка. Хоч усі вони грунтувались на конституційних положеннях, але по-різному вирішували питання діяльності судів і суддів.

В одному з проектів пропонувалося, щоб забезпечити незалежність суду від місцевих органів влади, об’єднати кілька районів або їх частини і утворити так звані регіональні суди. В іншому — запровадити суд присяжних...

Ситуація у червні 2001-го нагадувала міну сповільненої дії: вибухне чи встигнуть знешкодити? 28 червня завершувався п’ятирічний строк, відведений у Конституції на реформування судової системи. 7 червня 2001 року жоден з двох проектів нового закону про судоустрій, набравши майже однакову кількість голосів народних депутатів, не здобув підтримки більшості. Парламент доручив Комітету з питань правової політики підготувати і внести на розгляд Верховної Ради узгоджений проект закону. Комітет внаслідок внутрішніх протиріч не зміг виконати доручення до визначеного Конституцією строку. За лічені дні до закінчення п’ятирічного терміну Україна постала перед такою конституційною кризою, яка несла загрозу не тільки системі правосуддя, а й усій правовій системі держави. Всі суди загальної юрисдикції після 28 червня 2001 року могли опинитися поза правовим полем. Повна відповідальність за виправлення цієї ситуації лежала на парламенті.

Тож 21 червня 2001 року Верховна Рада «в пожежному порядку» прийняла десять законів про внесення змін до низки законів з питань судоустрою та судочинства, що запобігло виникненню правової кризи. Їх стали називати малою судовою реформою.

«Малою» тому, що законодавець так і не зміг прийняти повноцінні нові закони «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про прокуратуру», процесуальні кодекси тощо. Однак мала судова реформа кардинально змінила судово-правову систему України, відобразивши численні конституційні новації.

В Україні було створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду. Місцевими судами стали районні, міські суди, військові суди гарнізонів і господарські суди АРК, областей, Києва і Севастополя. Судами вищого рівня — апеляційними — стали Верховний Суд АРК, обласні та суди Києва і Севастополя, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України. Було створено також сім регіональних господарських апеляційних судів. Вищий арбітражний суд реформовано у Вищий господарський суд. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції став Верховний Суд України, повноваження якого як суду касаційної інстанції поширено і на судову діяльність Вищого господарського суду. Крім того, систему колишніх арбітражних судів реформовано в систему спеціалізованих господарських судів для розгляду господарських спорів. А також передбачено створення ще однієї ланки спеціалізованих судів — адміністративних, на чолі з Вищим адміністративним судом, які мають забезпечувати розгляд претензії громадянина до діяльності чи бездіяльності державних органів влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

Окрім власне структурних змін, закон встановив додаткові права і гарантії людині. Зокрема — обов’язкову участь захисника у справах неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших осіб із фізичними або психічними вадами. Особам, які не володіють мовою судочинства, надано право користуватися рідною мовою за допомогою перекладача.

Починаючи від 29 червня 2001 року, людину можна взяти під варту лише за рішенням суду (досі для цього було достатньо санкції прокурора). До речі, в Англії таке правило діє з 1679 року.

Змінився і порядок призначення суддів на посади: голову місцевого суду та його заступника затверджують із числа суддів відповідного суду Міністерством юстиції за поданням Ради суддів України. Керівництво апеляційних судів обирається загальними зборами відповідних судів.