І тон, і категоричність майора-ракетника мене здивували. Та не тільки мене.
— У жодному разі мої сини в такій армії не служитимуть, — з викликом кинув він.
Ракетник, ображений небом
Особливо вразили мене слова «в такій армії». Компанія давніх знайомих, щойно почавши розмову про захисників Батьківщини у зв’язку із днем захисту дітей (ось такий привід знайшли), раптом заціпеніла. Сповнений бравади офіцер хотів, мабуть, пояснити, але сантехнік фронтовик дядя Сеня, безцеремонно перервавши мову військового, запропонував випити за щасливе майбутнє без війни. Спорожнивши склянку, підкреслено ввічливо сказав майору: «Тебе, дорогенький, небо обділило зірками, якщо так армію не злюбив». А мій сусіда, який втратив ногу в Афганістані, після похмурого мовчання, ледь стримуючи себе, тихо прошипів: «Зустрівся б ти мені там...»
Того вечора ми так і не допили належного за здоров’я та щастя дітей — розійшлися, наче винуваті в чомусь.
А якщо міркувати тверезо, без емоцій, чи мало в нас батьків, готових своїх чад у космос відправити, інвалідність їм «організувати», лише б урятувати від казарми. Страшно, і за армію прикро, що в її лавах служать майори-ракетники, не здатні сказати «Маю честь». Такі, однак, і серед генералів є. Хіба не вони підривають авторитет війська і держави, наступаючи на одні й ті самі граблі, коли виникає штатна ситуація під кодовою назвою «ракета змінює напрямок»?
Власне, ці нотатки не горе-командирам присвячені. Але коли ми вже говоримо про наших захисників, цікаво, гадаю, буде дізнатися, що про військових думають «підзахисні».
Отже, згідно з даними соціологічного опитування, проведеного одним із фондів, сім із десяти громадян України вважають, що професія військового нині непрестижна. Привабливою її вважає 21% опитаних. Менше половини респондентів переконані, що армія неспроможна захистити країну від зовнішніх ворогів. Лише 21% учасників опитування бажав би бачити свого сина, брата, чоловіка у лавах збройних сил.
Серед причин непривабливості професії військового респонденти назвали, зокрема: погане матеріальне забезпечення військовослужбовців; важкі умови служби; розкрадання в армії; нестатутні стосунки в підрозділах.
У регіонах, безперечно, важко знайти військову частину, де згадуваних проблем не було б. Навіть у хваленому навчальному центрі «Десна», не з розмов знаю, аж ніяк не все так добре, як показують Президентові й міністру оборони. Але про це іншим разом, бо сьогодні хочеться про щось світле.
Чи є хоч у столиці військова структура, куди хотілося б «влаштуватися» на службу чи просто познайомитися з гідним життям хлопців?
Було б на кого рівнятися
Як з’ясувалося, є така частина. Але туди вельми складно потрапити не тільки служити, а й просто «подивитися».
З благословення самого міністра оборони мені вдалося побувати в елітній частині, яку не без підстав називають прототипом майбутньої професіональної армії зразка 2010 року. Названих проблем українського війська тут, треба вважати, за статутом не може бути. Про призначення частини свідчить її назва: окремий Новоросійсько-Київський ордена Червоного Прапора полк Президента України.
— Його головне завдання, — розповідає командир підполковник Микола Роговський, — охорона об’єктів та заходів, що їх провадять з участю глави держави.
З досьє «ГУ»
Окремий Новоросійсько-Київський ордена Червоного Прапора полк Президента України створено в березні 2001 року з підрозділів Національної гвардії України і батальйону почесної варти. Біографія його починається з 1942 року, коли було сформовано полк спецпризначення НКВС СРСР. У 1943-му брав участь у визволенні Новоросійська. У лютому 1945-го особовому складу полку було довірено охорону учасників Ялтинської антигітлерівської конференції.
Микола Антонович — випускник столичного загальновійськового училища, свого часу служив у Польщі та Забайкаллі. Після розвалу Союзу повернувся на Батьківщину. Командиром полку призначений як переможець конкурсу. До слова, солдати сюди потрапляють теж після суворого відбору: 50 осіб на місце! Служать тут хлопці з усіх регіонів. Які вони? Торік ви мали змогу бачити їх на параді на честь 10-річчя незалежності України. Високі, стрункі, сильні (практично всі — розрядники, майстри спорту). Але головне — здорові. Медкомісій та перевірок у призовників було безліч. Адже навантаження у військовослужбовців не таке, як у бійця лісового гарнізону. Військовослужбовці полку — обличчя армії, на них дивляться гості. Тому плац частини, спортзала ніколи не порожнюють.
Розповідь командира перервав телефонний дзвінок. З Вінниці телефонувала занепокоєна мати: два тижні немає листа від сина. З іншого апарата Микола Антонович з’ясував, що хлопця переведено до іншого міста, й одразу повідомив про це жінці.
— Що, ось так просто всі батьки можуть вам зателефонувати?
— Ось так просто всі, — усміхається командир. — І написати можуть, і приїхати, і запитати по-материнськи, коли щось не так.
А що у відмінно облаштованих багатоповерхівках може бути «не так»? Йдемо казармою, а враження — наче в готелі. Чистота, затишок, картини на стінах, кімнати відпочинку з атрибутами для розумових вправ. А спальні приміщення — не тільки студенти позаздрять. Кімнати на шість осіб, зручні дерев’яні ліжка, стільці, тумбочки, шафа для одягу. А вже інтер’єр їдальні, меню в ній і культура обслуговування — не в кожному санаторії побачиш.
— Харчування відповідає армійським нормам, вдома я так ситно не їв, — зізнався широкоплечий воїн, який чергував на кухні.
Звичайно, хлопцям поталанило — коли ще вони відчують себе елітою, обраними. Тому й цінують місце, стараються виправдати довіру. Хоча трапляється різне — все-таки в колективі цілу добу пліч-о-пліч. Та й характер у кожного той іще, цивільний. Та, нічого, на те вона й служба, щоб за потреби ламати себе в інтересах більшості. Не випадково в армії здавна лунає команда: «Рівняйсь»!
Придивіться, як хлопці з Президентського полку виконують її на парадах та різних державних церемоніях...