Спекотне літо в Берліні

Здавалося б, які ще там проблеми можуть бути у економічно процвітаючої країни стабільної демократії, громадяни якої на весь рік планують не лише тривалі поїздки, а навіть відвідини театру?

Але вони є.

Насамперед сучасних німців (про що відбуваються запеклі дискусії не лише в стінах Рейхстагу —німецького парламенту) дуже хвилює проблема імміграції. Президент Німеччини Йоханес Рау підписав закон про регулювання та обмеження притоку в країну іноземців. Закон визначає, з одного боку, умови в’їзду в Німеччину іноземних робітників та фахівців, а з другого —формулює принципи, що дозволять владі обмежити допуск у країну біженців.

До речі, до виникнення цієї суто німецької проблеми маємо стосунок і ми як колишні громадяни колишньої держави СРСР. Річ у тім, що в середині 50-х років бурхливий розвиток економіки ФРН потребував значної кількості фахівців (передусім чоловіків). Тодішні керівники Німеччини звернулися до кремлівських лідерів з пропозицією дозволити повернутися на історичну батьківщину німцям, які депортовані Й. Сталіним, жили хто в Сибіру, хто в Казахстані, хто на Півночі, хто в Середній Азії... Але радянські керівники відповіли категоричним «ні!». Офіційний Бонн був вимушений піти на запрошення на тимчасову працю до Німеччини робітників із країн, які важко переживали післявоєнну кризу. За вербувальними міждержавними угодами до Німеччини потяглися італійці, іспанці, греки, марокканці, португальці, тунісці, югослави, але насамперед турки.

Вони і є сьогодні джерелом найбільшого болю для німецьких урядовців та політиків. Адже, приїхавши на тимчасове проживання, вони залишилися в Німеччині назавжди. Найчастіший висновок, який звучить з вуст учасників майбутніх виборів —в’їзд до країни має бути обмежений. А як тоді бути з європейськими законами про вільне пересування робочої сили, згідно з якими після вступу своїх країн до Європейського Союзу мріють потрапити на Захід східноєвропейці (прибалти, наприклад)?

Мало хто в сучасній Німеччині може згадати, коли уряд останній раз займався питаннями освіти. Канцлер Г. Шрьодер змушений був виголосити цілу промову, присвячену цим проблемам. Річ у тім, що згідно з міжнародними дослідженнями німецькі школярі посідають аж ніяк не провідне місце серед своїх європейських ровесників. Виключенням є лише учні баварських шкіл та навчальних закладів федеральної землі Баден-Вюртемберг. «Тому, — заявив канцлер, — ми віднині підтримуватимемо таланти незалежно від соціального походження їхніх власників». Цікаво, що серед запланованих заходів є добре нам відомі, наприклад, впровадження в школах груп продовженого дня тощо.

Непростою проблемою є для німців і національний склад учнівської молоді. В деяких містах Німеччини є класи, серед учнів яких нема жодного «корінного німця».

Боротьба за якість освіти проголошена в нинішній Німеччині загальнонаціональною кампанією.

Чимало питань накопичилося в ФРН і в житті вищої школи. Очікується прийняття закону про платну освіту, і студенти страйкують, висловлюючи у такий спосіб свою незгоду з урядовими рішеннями.

Узагалі масовий вихід людей на вулиці — звичайне явище для сучасної Німеччини. Страйкують медики, страйкують поштові службовці...

Громадяни ФРН засуджують федерального міністра Йошку Фішера за те, що вперше у післявоєнній історії країни німецькі солдати беруть участь у бойових діях (в Афганістані). Критики Партії зелених виступають проти дозволів на провезення територією Німеччини атомних відходів.

Одне слово, справді в ФРН спекотне літо. Щоправда, різниця між нашими країнами тут у тому, що німці адекватно реагують на виклики часу й послідовно розв’язують проблеми, що виникають перед суспільством. А ми робимо зі своїх проблем «політику»...

Останнє, про що хочеться сказати, то це про інформацію, поширювану в Німеччині російськомовними ЗМІ про Україну (оскільки наша країна так нічого й не робить, щоб розірвати створену навколо себе світову інформаційну блокаду). Зауважу принагідно, що український посол в ФРН — російськомовний і, зрозуміло, це породило відповідну атмосферу в діяльності всього посольства).

Якась Т. Шуран затято повторює байки про Київ —майже мертве післячорнобильське місто, якась Л. Бутузова годує читачів казками про міфічну більшовизацію українського села... Стараються й деякі «землячки», гостро висміяні ще Тарасом Шевченком.

А в деяких виданнях (слава Богу, бульварних) можна прочитати взагалі фантастичні «відвертя» про українське сьогодення. Хай! Караван рухається, не звертаючи уваги на різних мосьок.

Добре, що врівноважені німецькі російськомовні читачі скептично реагують на такі «творіння», але й зауважують: «Ми з посмішкою читаємо ці газетні повідомлення, але коли публікується офіційна інформація про якісь українсько-російські фестивалі вареників, то що тут скажеш? Хіба немає важливіших проблем для двох сусідніх, таких важливих для Європи, країн?»

Мюзикл Міхаеля Кунца та Сильвестра Левая «Елізабет» зачаровує і музикою, і балетом, і грою талановитих акторів. Але найбільше вражає злагодженість ансамблю театрального колективу — все справді по-німецькому чітко і «під лінійочку». В Ессенському Колезіум-театрі «Елізабет» має аншлаг ось уже другий рік. До речі, Колезіум-театр розташувався в велетенському цеху колишнього промислового підприємства, яких в індустріальному Рурі немало. Відразу ж згадався французький досвід: 1985 року парижани перетворили один з колишніх міських вокзалів на музей —всесвітньо відомий сьогодні д’Орсе, де представлено французьку мистецьку епоху ХІХ століття.

Дебютувавши колись у головній ролі в «Елізабет», Ромі Шнайдер здобула блискавичну славу. Культ дружини австро-угорського імператора Франца-Йосипа І Єлизавети в німецьких родинах можна порівняти хіба що з нинішнім культом леді Діани. Підступно вбита терористом Луїджі Луккені 10 вересня 1898 року Елізабет в сучасній інтерпретації подається як жертва жорстокого часу й людської несправедливості.

До речі. Автор знаменитих «Пригод бравого солдата Швейка» Ярослав Гашек іронічно створив образ Елізабет. Франц-Йосиф — трагічна постать австрійської історії. Він втратив дружину, в розквіті молодості загадково помер його єдиний син...

В Австрії, Японії, Швеції, Нідерландах, Угорщині та інших країнах мюзикл «Елізабет» уже побачили понад два мільйони глядачів. У Німеччині твір визнаний «Найталановитішою музичною новинкою року», відзначений за найкращу режисуру та хореографію, кращу чоловічу та жіночу ролі. Лідером є і компакт-диск з музикою «Елізабет».

Із художніх книг, які я привіз із Німеччини, найбільше мені припало до душі «Путешествие на Землю» нинішнього мюнхенця Олександра Фітца. Прочитав томик за вечір. Це своєрідний збірник оповідань, нарисів, щоденникових записів. Автор з іронією та гумором створює галерею портретів «нових німців» — учорашніх росіян, українців, узбеків, казахів, які пізнають свою історичну батьківщину.

Дуже цікаво відкривати й історію парадоксальних відносин Німеччини й Росії протягом століть — вічні противники й вічні союзники. Запрошені російськими царями до Російської імперії німці з давніх-давен переслідувалися тими ж російськими царями, а потім більшовиками. Від 1915 року до сьогодні в Москві та Санкт-Петербурзі прийнято сотні різних указів та постанов, якими переслідувалися німецькі переселенці та обмежувались їхні права (деякі з них ще й досі не скасовано).

Як зауважив у передмові до «Путешествия на Землю» академік Борис Раушенбах, наш майже земляк Олександр Фітц (батько — німець, мати — українка) постає в книзі справді «блискучим публіцистом, тонким, часом досить ядучим, полемістом».

На завершення цих нотаток процитую уривок з Василя Бикова, слова якого використані в книзі О. Фітца: «Неможливо жити минулою ненавистю і гальванізувати вмерлу ворожнечу. Тим більше, що нові часи приносять нові антагонізми. Невже ненависть, помста повинні накопичуватися й передаватися з покоління в покоління?..»

Книга Олександра Фітца — адекватна вимогам часу розмова про сучасні проблеми нашого спільного європейського дому.

 

Київ—Берлін—Ессен.