Шахтар, мер Євпаторії, голова Радміну Криму, перший посол Білорусі в Україні — от лише деякі віхи життєвого шляху Віталія Курашика. А ще йому постійно «щастило» потрапити в самісіньке пекло політичних подій спершу СРСР, а згодом уже й України з Білоруссю. Сам лише ГКЧП чого вартий! Адже коли Горбачов перебував у Форосі, Віталій Володимирович був фактично першою особою в Криму. Або політичний скандал з відкликанням запрошення Лукашенкові на саміт до Ялти?.. Не кажучи вже про те, що призначення громадянина України послом Білорусі — то сам по собі цікавий факт.

Шахта замість інституту міжнародних відносин

— У своїй книзі «Я не хочу судьбу иную» ви пишете, що захоплення дипломатією прийшло до вас із шахтарської юності. Щиро кажучи, мені важко уявити собі молодого шахтаря, що у вільний від роботи час поринає в читання книг з дипломатичного протоколу.

— І даремне. Хоча й сам не знаю, чому я читав книжки з дипломатії. Либонь, вважав, що дипломатія допоможе мені вижити. Коли став послом, мене все запитували, якого року я закінчив інститут міжнародних відносин, а я відповідав, що мій МДІМВ — шахта «Кочегарка».

— Пам’ятаєте, що саме читали?

— Молочкова, Чичеріна, Дубиніна, Коллонтай та інших.

— Як ставилися до такого, погодьтеся, дивного для молодого шахтаря хобі ваші колеги?

— Увесь час кепкували з мене й підсовували детективи. А я й досі не читаю таку літературу...

Президенти з’являються й зникають, а їсти хочеться завжди

— Про ГКЧП у своїй книзі ви пишете, що то була «грандіозна авантюра і обдурення всього СРСР».

— Звичайно. Хіба я міг говорити, що Горбачова заарештовано на його дачі, коли мені, голові Радміну Криму, прикордонники доповідали і з моря, і з суші про обстановку на дачі «Форос»? До речі, не люблю цю назву, адже за всіма документами цей об’єкт мав назву «Зоря». Звичайно, я був у курсі всіх справ, надто коли на дачі був Горбачов, бо відповідав буквально за все. Навіть за холодне море...

На дачу постійно завозили продукти. У господарські ворота сновигали машини. Хіба ж то ізоляція? Адже поруч із дачею — причал і теплохід «Крим», є ще й вертолітний майданчик...Жодної ізоляції не було! Хоча вся країна вірила в це. Його неможливо було ізолювати. А потім оголосили «полювання на відьом». І Генпрокуратура кожного другого керівника в Криму намагалася зробити гекачепістом. А як я міг не виконати наказ із Києва чи Москви, скажімо, посилити оxорону тeлецентpу? Добрe, що кpимський пpокуpор, який прийшов до мeне, чудово знав, що я робив цими днями насправді.

— А що саме?

— Заготовляв картоплю для Криму. А на дачі —московська охорона. Туди без запрошення ніхто не їздив. Ми лише проводжали й зустрічали. А потім Руцькой прилетів на Ту-134 з автоматниками і оперетково врятував президента. Все те було чистісінькою авантюрою.

— За нею стояв Горбачов?

— А хто ж іще?! Мені здавалося, що він погодився на ті заходи, що їх запропонував ГКЧП, але потім побачив їхню слабкість і зробив їх усіх «гекачепістами». До речі, у зверненні ГКЧП нічого поганого не було: заклик до дисципліни й порядку. Більшість людей у країні хотіли цього. Порядок — то не репресивні заходи. Треба мати закони і виконувати їх.

«Форос» — дарунок Язова

— До Горбачова ставлюся погано. Я не раз зустрічався з ним у Криму. Його головний недолік — невміння нікого слухати, окрім себе. Мені запам’ятався приїзд Горбачова 1990 року на відпочинок до Криму. Зазвичай керівники Криму приїздили його зустрічати до Бельбека. Сідаємо до столу, розмовляємо, їмо, п’ємо. А Михайло Сергійович соловейком заливається: «Головне — укласти союзний договір». Мовляв, тоді все буде гаразд. Минає рік, і 2 серпня 1991 року він знову приїздить, ми знов сідаємо до того самого столу і знову: «Головне — укласти союзний договір». Цілком природно, в кожного в голові виникає запитання: «А що ж ти цілий рік робив?» Не було в нього рис, потрібних людині в екстремальних ситуаціях. Цим він дуже відрізнявся від Єльцина. Той міг і не боявся прийняти рішення й забезпечити його виконання.

Або ще. Горбачов вирішив зробити таємницю з будівництва дачі у Форосі. Таємницю з будівництва, на якому працювало понад сто тисяч осіб! Звичайно, вся країна знала. А він перед журналістами заперечував факт будівництва. Смішно. Всі дивувалися. Я також дивувався як учасник будівництва. Ну що ж. Либонь, так було треба. Адже це міністр оборони Язов захотів зробити подарунок Михайлові Сергійовичу. До речі, ця дача була непотрібна. Держдач у Криму і тоді, і тепер вистачає. Вони всі комфортабельні, споруджені в гарних місцях. Недаремне там відпочивали всі секретарі ЦК КПРС. Брежнєв приймав керівників усіх братських партій водночас. І всім вистачало і дач, і місця, і моря, і пляжів. Але вирішили, що Горбачову потрібне щось особливе.

Шушкевич бачив, як до мене ставиться Плющ

— Яким же чином усе-таки ви, громадянин України, стали послом Білорусі, де прожили лише перші 17 років свого життя?

— Працюючи в Криму, я завжди підтримував зв’язок з Білоруссю. В Мінську похований мій батько. Керівники Білорусі знали, що є такий білорус, який очолює уряд Криму. Мною пишалися на батьківщині... 1993 року я поєднував посади голови Радміну і депутата Верховної Ради, коли тодішній голова парламенту України Іван Плющ узяв мене до складу делегації, що відбувала до Стамбула на ювілейне засідання меджлісу Туреччини. Туди було запрошено майже сто парламентських делегацій з різних країн. Зокрема, з Білорусі на чолі зі Станіславом Шушкевичем.

На той час уже півтора року в Білорусі працював посол України, а Мінськ ніяк не міг зупинитися на кандидатурі посла. Адже потрібна була людина, котра добре знала б Україну. Тим більше що посла призначають на короткий термін — 3—4 роки. Це я чомусь так довго був. Майже вісім років. Ми сиділи, розмовляли, Шушкевич бачив, як до мене шанобливо ставиться Плющ. Тому вирішив порадитися зі мною щодо кандидатури посла. Мовляв, чи не погодитеся стати нашим представником чи, може, когось на цю посаду підкажете? Я тоді відповів непевно: «Подумаю. Може, і я погоджуся». Для мене важливі були два моменти: по-перше, там я народився, у Білорусі батько похований, а по-друге, хотів випробувати себе. Чи то ж даремно все життя книжки з дипломатії читав?

Станіслав Станіславович тоді подумав, що я майже погодився. І коли я повернувся з Туреччини, то отримав від міністра закордонних справ Білорусі Кравченка телеграму. Треба було летіти до Мінська. Я прилетів. Мені завжди було приємно бувати там. Тоді ще не було Президента Білорусі. Олександра Григоровича ще не було. Найвищою посадовою особою був голова Верховної Ради Білорусі, а послів призначали на президії ВР. І от я одразу потрапив на президію. Мені присвоїли ранг Надзвичайного і Повноважного Посла і рішенням президії призначили послом в Україні. Та найбільшою проблемою було  оголосити про це в Києві. Адже я мав залишити свою посаду.

Кучма звик до мене

— У Києві не знали про ваші переговори і рішення президії Верховної Ради Білорусі?

— У тому-то й річ, що не знали. Спочатку мене в Мінську призначили послом, а потім уже я оголосив про це в Києві. Мені білоруси просто не дали отямитися. Всі дружно проголосували «за». І тепер слово було за Україною.

На щастя, вона мене зрозуміла. Я зайшов до Леоніда Макаровича Кравчука і пояснив, що я залишаюся тут. Я свій. Чого вам краще? В Україні пройшло все моє життя, хіба я можу зробити щось на шкоду цій країні? Президент одразу погодився. Складніше було з Кучмою, який тоді був прем’єром. Я пояснив йому, що працюватиму на обидві держави: на збільшення товарообороту, на зміцнення зв’язків. А Кучма вже звик до мене як до голови уряду Криму та й питає: «А з ким же я працюватиму?» Тоді мене вважали ніби членом уряду України, я був присутній на всіх засіданнях Кабміну. Та мені вдалося переконати і Леоніда Даниловича, що мій перехід у посли — це нормально. От із МЗС України було складніше.

— Та вже дипломати, напевне, не були в захваті...

— Анатолій Зленко (він тоді був міністром закордонних справ) не дуже хотів того, але безпосередньо зі мною розмовляв кар’єрний дипломат, тодішній заступник міністра Микола Макаревич. Він казав: «Навіщо воно тобі потрібне?» Я йому: «Я вирішив. Я хочу». Макаревич гне своє: мовляв, давай ми тебе відправимо до іншої країни послом від України, а я йому кажу, що дав слово Білорусі. І, до речі, жодного абсурду. Адже і я, і в МЗС добре знали: у Віденській конвенції написано, що послом може бути громадянин держави, котра його направляє, але допускається й призначення громадянина іншої держави за погодженням сторін.

— Такі випадки, як ваш, у дипломатичній практиці траплялися?

— Узагалі таке буває, але дуже і дуже не часто. Зазвичай так роблять у державах, де бракує дипломатів. Послом може бути навіть людина з третьої країни. Приміром, послом африканської держави у США може бути японець, але за погодженням глав двох держав.

— А Японію запитувати не треба?

— Ні. Якщо японець згоден. Але загалом у європейських країнах такого не було.

До речі, довго не могли збагнути в самій Україні, хто я. Всі вважали мене послом України в Білорусі. У перші роки всі плутали й були переконані, що я мешкаю в Мінську. Та я терпляче пояснював, що я — посол Білорусі. Тоді знайомі, звичайно, дивувалися: як це? А отак! Для Білорусі це, до речі, також було вигідно. Адже я, й хвилини не вагаючись, взявся до роботи й одразу почав щось робити. Починав з нуля.

Лукашенка не треба боятися

— Прийшовши до влади, Олександр Лукашенко не міняв людей Шушкевича на своїх?

— Ні. Він навіть ставив до себе керівниками тих, хто голосував проти нього.

— У Лукашенка є свої люди?

— Команда є.

— Ви стали своєю людиною для Лукашенка?

— Якщо я стільки років працював, отже, він мені довіряв. За період перебування послом я «пережив» п’ятьох міністрів закордонних справ, яких знімали за щонайменший прорахунок. У мене не було політичних прорахунків.

— Як же вам удалося пережити той гучний скандал з відкликанням запрошення Лукашенка на саміт до Ялти?

— Кепська була ситуація. Найчорніші дні в моєму дипломатичному житті. Адже оточення Лукашенка казало: якщо Курашик не вирішить це питання, то його ніхто не вирішить. Мені довелося зустрітися з Леонідом Даниловичем. Кучма мені пояснив, що решта глав держав проти приїзду на зустріч Лукашенка. Я не вірив, що все так погано, бо за півроку до саміту до Мінська надійшло офіційне запрошення. А потім його відкликали... Мені здається, то був важкий крок для українського керівництва — сказати «ні» сусідові. Я зумів пояснити Лукашенку всі обставини цієї справи. Скандал стався, до речі, перед президентськими виборами в Україні. І коли Леоніда Даниловича було обрано Президентом, я перший запропонував Лукашенку все-таки прибути на інавгурацію. Він приїхав і переконався, що це правильний крок. Завдання дипломата — не руйнувати мости, а будувати. Тож мені пробачили той казус, адже були інші речі, яких ніхто, крім мене, зробити не зміг би. Хоча б той самий санаторій «Білорусь». Гадаєте, легко було зробити його власністю Білорусі? А ще в Україні з’явилися білоруські товари: меблі, килими, телевізори, трикотаж, взуття. У центрі Києва завдяки моїм старанням і ходіннням було придбано будинок під посольство.

— У чому феномен Лукашенка?

— Його сила в його силі. Він молодий, рішучий, вимогливий. А головне, його не треба боятися. Я завжди, коли бував у Мінську, заходив до нього сам. Дехто дивувався: не запрошує, а ти йдеш. Навіщо? А я хотів розповісти, як краще будувати відносини з Україною. Він завжди терпляче вислуховував і навіть записував мої думки. Зокрема, про те, що в Білорусі дуже мало інформації про Україну, про те, що треба в Києві відкрити корпункти основних білоруських газет. Але всі мої ідеї поховали чиновники, котрі для телевізійного корпункту «намалювали» Президентові кошторис, який перевищував вартість утримання посольства...

— А в чому слабкі місця «батьки»?

— Слабкі місця? Він — молода людина! Займається спортом. Коли приїхав до Криму привітати Президента України з ювілеєм, то нас усіх на держдачі збудив рано-вранці і змусив грати у футбол. Я на воротах стояв. Спортивного взуття не мав. Довелося босо на воротах стояти і гукати йому: «Куди ви б’єте!» Ганяли тоді до сьомого поту.

Нестандартний Курашик

— Мені подобається бути нестандартним! Чому я маю бути типовим і схожим на всіх?! Я пропрацював понад вісім років послом. Мені не набридло, але знов запраглося чогось нового. От пішов у комерційні структури. Є бажання викладати студентам мистецтво дипломатії.

— Уже зовсім нестандартно було б, якби ви після завершення дипмісії в Україні стали послом України в Мінську.

— Гадаю, впорався б і з цією роботою. Хоча на офіційному рівні мені цього не пропонували.

— А що ще хотіли б зробити?

— Ось написав книгу. Тепер сам її читаю і страшенно критикую. Чому написав так мало? Багато чого не пригадав. А поділитися є чим.