«Можна втекти від війни, від вогню... тільки не від старості!» Цьому рядку китайського поета більше тисячі років.
Слушно.
Раптом приносять торбу книг, отих, що ні тримати, ні викинути, і, переглядаючи, я бачу одну, якої ніколи не мав і, здавен знаючи про неї, не читав ні разу.
«Постановлением Совета Министров... Сталинская премия Второй степени». Лауреатське видання 1951 року. «В окопах Сталинграда».
Батько захопив усіх трьох синів і, увійшовши, мовив: «Хлопці, пора. Хоч ми й робимо усе, щоб відсунути, війна надходить. Вирішуйте, хто ким хоче буть». «Пілотом!» — відповів Василь. «Льотчиком!» — сказав прийомний, синок покійного Артема. «Ні. Ось... артилерія у войнах теж незамінима. Підеш в училище артилеристів». Потім батько перевів погляд на старшого, од першої жінки: «Ну, а ти, Якове?»
Нещодавно мої просвітителі, Гордон і Коротич, надрукували фото, на якому Яків, син Сталіна, — в німецькій формі. Ні перед чим не зупиняються. Дбають, дбають... щоб я темним не зійшов у могилу. Зрештою, усе життя мене вчать. Пригадується, на першому курсі я запитав у професора: а як же називатиметься Сталінградська битва? Битва на Волзі! Відповів так, наче вголос сказав: було б над чим думати!!
«В окопах Сталинграда». Віктор Некрасов.
«Некрасов, да не тот!» — сказав Микита Хрущов. Можна подумати, що він читав хоч одного з них... Той, не той! Із сторінки на сторінку, відступ до Волги. Які спокійні, які гарні люди! Здебільшого іще зовсім молоді.
Отак і вийшло, що війна ізнов наздогнала мене!
Колись я читав відступ за Дон Тріфонова. Болісність слів була такою разючою, нічого подібного навіть у Шолохова не було. І коли з’явився роман Распутіна «Живи и помни», я знав, і звідки назва, і від кого натхнення. Там, на Дону, Тріфонова було поранено, і у війну він більше не повернувся. І далі була просто проза талановитого письменника.
Повість «В окопах Сталинграда» напала на мене вже тоді, коли я читав хіба що китайських поетів, і то лише в разі якщо творам їхнім виповнилося хоча б тисяча років... Я взявся до оборони. Найперш заглянув у книгу, яку називаю пантеоном. Виявляється, немає Некрасова. Як же так? Чому? Ось наші лауреати —Гончар, Стельмах і Некрасов. Коли мені закортіло знати, за що давали Сталінські премії, я в моєму пантеоні натрапив на такий абзац, за який Гончару одразу можна було давати і Сталінську, і Ленінську премії. Та коли я процитував цей абзац з «Прапороносців», мудрий Борис Олійник сказав мені: «Не треба його цитувати!». Бачите, які ми. Так писати можна. А ось цитувати — ні... Все життя мене вчать, вчать, а я, як був, так і зостаюсь темним.
Війна, що для мого батька, наздогнала мене ранньої осені 1941 року за сто кілометрів від Запоріжжя. Батько заскочив на хутір. Барився. Його мама, моя бабуся, врешті підійшла сказати: «Синок! Зривають колію... Потрібно буть із своїми!». І батько вчора побіг, а сьогодні... Потойбіч річки по мощеній дорозі метушився відступ, а по цей бік, степовим шляхом німці заходили на перехват. Коли клоччя димів перемішали небо з землею, наче як минулося, утихло. Випустили у квітник... Дід, хазяїн хати, попоравши худобу, якраз закурив. І тут до двору увійшов німецький офіцер. Доладний, невеликий із себе. Чистий. В дорожньому плащі. В кашкеті з лискучим козирком. «Яйки!» — сказав міжнародне слово. Дід зрозумів, гукнув бабу. Поки віддавав наказ... Серед різнобарвних осінніх айстрів стирчала білява кураїна блідого хлопчика чотирьох літ і непрошений гість на хвильку забув, чого прийшов. Мабуть, в іншому квітнику, удома, зостався такий самий, його син. Батьки є батьки, на яких мовах вони б не розмовляли, і в які колони не загнали б їх! Батькове серце завжди поривається до синового. Де б він не був. У війні чи могилі.
Війна для мого батька давно стала війною для мене. Доктор Фалін довго рився в архівах, щоб знайти і явити світові секретні домовленості пакту «Ріббентроп —Молотов». Знайшов. Видав. І що ж, відтепер про усе мовлено?! Далебі!
Остаточно формується переконаність у тому, що війни взагалі не кінчаються. Усім миром завалили фашизм. Радувалися перемозі. А тим часом дві могутні людські організації — гестапо і НКВС і далі пішли по днях. Одні по всій Європі. Інші за океаном. Наслідок? Він відомий кожному.
«Треба буть зі своїми» — істина тільки для простих людей? У житті як у житті. Зникають одні, то виникають інші загрози. Раптом виринає час, коли навіть давні могили починають пручатись... Про що вони говорять тим, хто дещо відає, хто здатен чути? Про вічну загрозу перерішень, а значить — війни. Український характер, м’яко кажучи, небездоганний. Однак, невже попсутість в’їлася аж так, що поробила нас сліпими, і ми дозволимо собі остаточно втратити вчорашню могуть і дозволимо сусідам вершити їхнє?!
«В окопах Сталинграда» читати чи викинути? Автору байдуже. Він жив так, наче як постійно Бога хвалив. Віктор Некрасов лежить на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. Як же бути нам, іще живим? Усе забудемо, все повикидаємо? А з чим лишимось? З ідилією блазнів? З Богом, якого ізнов поділили, бо ніяк не можуть вирішити, у який бік хреститися.
Отак і стається: навіть від війни годі утекти. Не те вже — від старості.
