Анатолій Щербак (на знімку) — людина з чималим життєвим та трудовим досвідом. Нині він Надзвичайний і Повноважний Посланник ІІ класу, позаштатний радник глави адміністрації Президента України, удостоєний Почесної грамоти Верховної Ради і ордену «За заслуги» ІІІ ступеня.
Зустрілися ми з Анатолієм Васильовичем за чашечкою кави.
— У своєму житті я багато чого бачив. Об’їздив півсвіту, а за 18 років у Верховній Раді звик спостерігати, як змінюються люди. Знаю безліч історій та фактів, як то кажуть, «не для преси». Проте найдорожчим вважаю те, що за своє життя зміг допомогти не одній людині, — очі співрозмовника засяяли посмішкою.
Народившись в Охтирці, в незаможній родині, ще змалечку Анатолій Васильович звик боротися і покладатися лише на себе. Здолавши хворобу легенів, став спортсменом, далі — кращим зі стрільби в армії і начальником фізичної підготовки школи сержантів.
— Пам’ятаю, який був гордий, коли мої хлопці на змаганнях посіли друге місце в Ракетних військах і мені вручили Почесну грамоту міністра оборони СРСР. А яка була щаслива моя мати! Вже тоді я знав, що ніколи її не зраджу і вона буде мною пишатися.
На початку незалежності України Анатолія Щербака запросили працювати в департамент Верховної Ради. Займав різні посади та скрізь намагався проявити свої відповідальність та ініціативність, а головне — турботу про підлеглих.
— Під час численних поїздок за кордон та прийому іноземних делегацій у нас, чудово пам’ятаю, ніхто й ніколи не відмовлявся від українських страв. Коли наприкінці 80-х жив у Республіці Мозамбік, працюючи першим секретарем Посольства СРСР, то на мій борщ збігалися мало не всі сусіди, — згадує Анатолій Васильович. — Та інколи було й нелегко. Перебування там збіглося з бойовими діями: не раз доводилося тримати при собі автомат, гранати. Та й життя далеко від дому давалося нелегко. Дякую моїй дружині, вона завжди мене підтримувала.
Охоче велась розмова про близьких людей, нахвалявся Анатолій Васильович і своїм онуком, і любими доньками. Та й друзів у нього чимало. Ось сьогодні і привід зібратися всім разом — ювілейні 75 років! Із чим щиро вітає ювіляра редакція газети «Голос України»!
У мене чудове й повне життя. Я вже вдячний за те, що стільки прожив, так багато побачив. Нині дедалі більше милуюся моїм садом, малюю картини і шаржі... А молоді хочу побажати не боятися шукати себе! У кожного є таланти, просто варто їх розкривати. Намагайтеся бути кращими за себе вчорашнього і не заспокоюйтеся на досягнутому. Я і досі шукаю відповідь на запитання: «Хто я в цьому світі?». Хотілося б знати, що для когось я був тим, хто допоміг!
