Подвійні стандарти радіології

Більшість населення досі цілком упевнена, що «до того» (тобто до Чорнобиля) проблеми підвищеної радіоактивності і радіаційного захисту як такої не було. Тим часом це зовсім не так!

Чи була радіоактивність узагалі і, тим паче, підвищена до Чорнобиля? Так, була. Мало того, вчені стверджують, що природна радіоактивність разом із сонячною радіацією стала одним із факторів, що визначили позитивний характер еволюції життя на Землі.

Найяскравіший приклад: дотепер популярні радонові ванни в чеських Карлових Варах або в українському Хмільнику.

Радон є продуктом радіоактивного розпаду елементів ряду урану—радію, завжди присутніх у гірських породах, насамперед гранітах, на які так багата Україна. Тут діє просте правило: «Де — граніти, там існує підвищена радонова небезпека».

Згідно зі світовими стандартами «радононебезпечна зона» може бути визначена як зона, в котрій близько 1% житла мають концентрацію радону, що в 10 разів перевищує середнє національне значення.

В усьому світі середня концентрація радону прийнята на рівні 15 Бк/м3. В Україні ця величина у 2—3 рази вища. Патріоти від радіології кажуть, що для українця радон — дрібниця, його організм за тисячоліття існування на цих територіях нібито пристосувався до підвищених за рахунок радону доз радіації. Подібні твердження тягнуть на Нобелівську премію, але поки що ніхто заявки подати не здогадався.

За рік середньостатистичний громадянин України за рахунок природного і техногенно посиленого радіаційного фону отримував раніше і отримує нині 0,52 бера, у тому числі до 80% цієї величини — за рахунок природного радіоактивного газу радону, який у різній концентрації завжди присутній у повітрі житлових та виробничих приміщень.

Такою є доза опромінення людини, як загальний і універсальний еквівалент ризику втрати здоров’я. Саме доза, якщо вона правильно розраховується чи вимірюється, — «міра всіх речей», саме у ній і через неї враховується відмінність як у походженні радіоактивності (штучна або природна), так і у видах (альфа-, бета-, гамма- чи нейтронного) випромінення. Одиницею виміру дози є всім відомий бер (біологічний еквівалент рентгена) або Зіверт. Співвідношення названих одиниць таке: 1 Зв = 100 берам, або 1мЗв = 0,1 бера. Саме через величину дози можна науково обгрунтовано порівняти те, що було «до того», з тим, що додав Чорнобиль.

Прийнятою як керівництво до дії усім світовим співтовариством умовою проживання і трудової діяльності населення без обмежень за радіаційним фактором є отримання додаткової за рахунок забруднення території ізотопами дози, що не перевищує рівня опромінення в 1,0 мЗв (0,1 бера) на рік.

У 1992—1999 рр. у МНС України була реалізована науково-практична програма «Радон». Вона здійснювалася на територіях, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Одержані дані свідчать про те, що дозові навантаження за рахунок радону в житлових приміщеннях сільської місцевості різних регіонів України, залежно від специфічних умов геологічної будови територій, становлять для населення від 0,15 бера/рік до 1,0—1,5 бера/рік. А в окремих будівлях досягають при цьому до 3—5 берів/рік, тобто до 210—350 берів за 70 років життя.

Наведені дані свідчать про надзвичайну важливість радонової проблеми для України та необхідність підняття її до рангу державної, про що не раз офіційно заявляли вчені і спеціалісти. Проте віз і нині там... Чому?

У країнах, які ми улесливо називаємо цивілізованими (США, Канаді, Швеції, ФРН, Фінляндії, Франції та ін.), уже кілька десятків років тому розроблено й реалізовано спеціальні дослідницькі програми стосовно радону і заходи щодо захисту від його шкідливого впливу, а на кожен житловий будинок є сертифікат радіаційної (насамперед — стосовно радону) якості, без якого немислимі жодні операції з нерухомістю.

Тепер повернімося до Чорнобиля, до додаткових доз на територіях, що постраждали.

Нагадаємо, що в лютому 1991 року Верховною Радою УРСР було прийнято широко відому 7-берну концепцію радіаційного захисту населення. Суть цієї концепції зводиться до того, що населення, яке проживає на радіоактивно забруднених територіях, не повинно отримати додаткову, понад доаварійного рівня, дозу опромінення понад 7 берів за 70 років життя.

Згідно зі збірником «Ретроспективно-прогнозні дози опромінення населення та загальнодозиметрична паспортизація 1997 року населених пунктів України, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», підготовленим Академією медичних наук та Міністерством охорони здоров’я України, перевищення дозового рівня у 7 берів за 70 років життя прогнозується тільки для 30 населених пунктів із 2161, віднесених до різних зон радіоактивного забруднення, що становить менш як 2% від їх кількості.

Отже, навіть за 7-берною концепцією залишаються тільки тридцять населених пунктів, де треба займатися реальним, а не віртуальним радіаційним захистом населення.

Ці 30 населених пунктів розташовані у двох найбільш забруднених областях — Житомирській (15 населених пунктів у 5 районах) і Рівненській (також 15 населених пунктів, але в 4 районах). Прогнозні за 70 років життя дози для цих населених пунктів становлять у середньому до 10 берів.

Отже, на радіоактивно забруднених територіях Чорнобиль «додав» розрахункову прогнозну дозу всього лише на 10—20% від тієї, яку громадяни України одержували «до того». Виникла ситуація, про яку можна сказати: слона — радона — якраз і не помітили.

Сьогодні достатньо підстав вважати, що в Україні є не тільки ЛЖЕліквідатори і ЛЖЕінваліди, які примазалися до Чорнобиля, а й ЛЖЕпостраждалі населені пункти, райони і області. Бо, за сучасними уточненими і багаторазово перевіреними даними, тих доз, за якими ці населені пункти і території у 1991 році були віднесені до категорії постраждалих, не було або якщо й були раніше, то тепер їх уже немає. Як то кажуть, «була доза, та вся вийшла».

Але зони залишилися й досі. І багато кому це дуже вигідно з усіх точок зору. Негласне гасло таке: «Хай вічно живуть чорнобильські зони!». Це гасло у практичній площині було реалізовано кілька років тому, коли Верховна Рада України перебрала на себе від Кабінету Міністрів повноваження щодо перегляду зон. Чи знайдеться хоча б один депутат або одна фракція, які запропонували б переглянути зонування територій, віднесених свого часу до різних категорій радіоактивного забруднення? Звичайно, ні! Тому «чорнобильська музика» буде вічна, а ненька-Україна приречена слухати її до 3000 року! І виділяти кошти із бідного бюджету на реалізацію віртуальних чорнобильських програм, як свого часу СРСР вкладав кошти у програми зі створення ракетно-ядерного щита.

«Навкладалися» так, що досі просто утилізувати ракети та ядерні боєзаряди не можемо. Просимо допомоги у Дядька Сема. Щось схоже відбувається і з Чорнобилем. Невже без допомоги Дядьки Сема і до 3000 року не розберемося?

Із радіацією і дозами в Україні відбуваються справді дивні речі, зумовлені політичними впливами і оцінками. Як стає зрозуміло із вищевикладеного, вся радіація в Україні після Чорнобиля (1986—1991 рр.) вітчизняними «спеціалістами» виявилася поділеною на дві заполітизовані категорії:

перша — «рідна, українська», до якої організм українця нібито пристосувався, і тому на неї можна не звертати уваги;

друга — «імперська», пов’язана з Чорнобилем, навіть малі дози якої є небезпечнішими порівняно з природною.

Кожному вченому і фахівцеві, які поважають себе, зрозуміло, що така точка зору — непрофесійна. Саме цим зумовлена наявність в Україні в галузі радіаційного захисту ПОДВІЙНОГО СТАНДАРТУ:

вражаючої неуваги, сліпоти, глухоти і німоти щодо підвищених дозових навантажень за рахунок радону, тим паче що на цьому зробити собі імідж «захисника генофонду українського народу» проблематично;

перебільшеної, просто-таки екстатичної і мазохістської уваги до додаткових дозових навантажень за рахунок Чорнобиля, на чому зробило політичну кар’єру не одне покоління депутатів усіх рівнів.

Через відсутність належної уваги до проблеми радіаційного захисту населення в цілому і, насамперед, до того, що було «до того», у половині випадків чорнобильські переселенці, за долю яких так картинно піклуються «уболівальники», на нових місцях проживання за рахунок внеску радону отримують сумарну дозу опромінення набагато більшу, ніж було зекономлено від Чорнобиля під час відселення людей із їхніх рідних сіл! Чиновники і політикани від Чорнобиля кинули їх із вогню та в полум’я!

По суті, відбулася примусова депортація власного народу на догоду «патріотам» від Чорнобиля, котрі займаються політиканством. Як один із багатьох прикладів, добре відомих спеціалістам, може бути назване село Обіходи Житомирської області, переселене в «радонову» Вінницьку область.

У галузі радіаційного захисту повинна приймати рішення і нести за них відповідальність не «громадськість» (письменники, будівельники, колишні інструктори райкомів, лідери численних різнокольорових політичних рухів і партій, які випадково потрапили до чорнобильської політики), а професіонали. Враховувати треба все: і те, що було «до того», і те, що додалося за рахунок Чорнобиля. Має бути єдина концепція радіаційного захисту населення від усіх видів і джерел радіоактивного опромінення, а не лише «у зв’язку з Чорнобильською катастрофою», як це нині відбувається в Україні.

Розробка єдиної концепції радіаційного захисту населення України і її складової частини — захисту населення у зв’язку з Чорнобильською катастрофою виходить на порядок денний як невідкладна державна проблема для Кабінету Міністрів і створеної два роки тому при Верховній Раді України Національної комісії радіаційного захисту населення. Питання в тому, чи вистачить мужності нашим державним мужам, ученим і спеціалістам у галузі радіаційного захисту населення та, нарешті, всій громадськості України визнати це?