Ярослав Галан народився 27 липня 1902 року. 24 жовтня 1949-го він загинув у власній квартирі на вулиці Гвардійській, 18. Його вбили одинадцятьма ударами сокири по голові. Хто? Тогочасні періодичні видання писали: «Злочинна група націоналістично-клерикальної агентури Ватикану у Львові обірвала полум’яне життя пристрасного письменника-комуніста». На його робочому столі залишилася залита кров’ю недописана стаття з такими рядками: «Чудове радянське життя переможно крокує вперед і дарує нові пісні, нові легенди, в яких і леви, і бойова слава будуть символізувати тільки одне: велич визволеної людини».
Дванадцять років тому до мене, на той час власного кореспондента газети «Радянська Україна», зателефонував працівник управління КДБ. Він урочисто повідомив, що вперше за багато десятиліть відкривається можливість ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, пов’язаної з убивством Галана. Звісно, я не відмовилася від пропозиції. Знала на той час, що Галана убив член ОУН Михайло Стахур. Він був, як нині кажуть, лише кілером. А ім’я замовника не названо й досі. Мене відвели в спеціальну кімнату і поклали кілька томів справи. Протоколи допитів, у яких винуватці зізнавалися (російською мовою!) в злочині на кшталт
«Я, украинский буржуазный националист, осознаю, что...», чогось кардинально нового не відкрили. Однак навели на роздуми і пошуки архівних матеріалів, спонукали прочитати щоденники, листи, деякі газетні публікації Галана під іншим кутом зору.
Ярослав Галан жив між двох вогнів — «своїх» і «чужих». Ані одним, ані другим не зумів догодити. Спробуймо уявити, як сприймалися ось такі міркування публіциста: «Далекий шлях від Грушевського до бандерівських різунів, але — той самий. Грушевський і його Центральна Рада спиралися на багнети Вільгельма ІІ, бандери та мельники — на багнети Гітлера... У них міняється лише тактика, а методи залишаються ті самі: метод зради, провокації...» Нині в цій цитаті з точки зору нових реалій можна було б замінити деякі прізвища й так само гнівно сказати про енкаведистських різунів. Легко бути мудрим заднім числом... А що відчував Ярослав Галан віч-на віч із системою? Страх? Безперечно. У його статтях — бадьорий пафос, а в листах і щоденниках — туга й депресія. За кілька місяців до смерті йому пропонують здати пістолет. Чому б це? Адже доокруж — «націоналістичне охвістя», а «бойові виступи Я. Галана виховували і виховують трудящих в дусі революційної непримиренності до носіїв буржуазної, націоналістичної ідеології, в дусі жагучої ненависті до верховодів Уолл-стріту і Сіті та католицьких мракобісів...»
За ним пантрували і «свої», і «чужі». На момент убивства одного із працівників спецслужб зняли з посту, інший побіг по цигарки. У цей момент Стахур і Лукашевич зайшли в будинок. Чи не надто багато випадкових збігів обставин? Був ще один збіг. Як депутат міської ради і журналіст Ярослав Галан заливав сала за шкуру чиновникам: «Гамлетів і хамлетів треба в три вирви гнати з радянських установ», —пише він про працівників міськторгвідділу. А сам на той час бідує, нарікає в листах, що не може із своїм плевритом поїхати на південь, бо бракує грошей. Він критикував і обласного прокурора, «зумів» розгнівати газетними публікаціями секретаря обкому партії Гапочку.
Дванадцять років тому, коли я вивчала матеріали кримінальної справи, працівники УКДБ були дуже стримані і майже нічого не коментували. Уже зараз я попросила того чоловіка, котрий свого часу познайомив мене зі справою, бути відвертішим. На мить завагавшись, він сказав: «Зрештою, я не зобов’язаний зберігати секрети неіснуючої держави. Мені відомо, що Марія Кроткова, друга дружина Ярослава Галана, художник театру опери і балету за фахом, була водночас... співробітником 7-го відділу, який займався візуальним відслідковуванням «непевних». Але ці матеріали пішли в Москву...»
До 1993 року у колишній квартирі Галана діяв меморіальний музей. Сьогодні це філія історичного музею, її назва «Літературний Львів». Колишній директор музею пані Ольга поїхала на заробітки, а нинішня —Світлана Олексенко сказала, що галанівські матеріали передано у фонди. Нині в музеї — лише кілька книг і газет, пов’язаних з іменем Галана. Тим часом чимало дослідників епохи, які вважають, що в історії не повинно бути білих плям, телефонують і розпитують про Галана.
Я провела бліцопитування шанованих у місті людей.
— Галан був і залишається уособленням антиукраїнства, — вважає лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка письменник Роман Іваничук. — Це ж він писав у п’єсі «Човен хитається», що гімн «Ще не вмерла Україна...» не звучатиме ніколи.
Багаторічний політв’язень, колишній підпільник Веніамін Дужинський вважає, що не треба було руйнувати у Львові пам’ятник Галанові:
— У світі такого не роблять, це наша історія. А якщо говорити про убивство Галана Михайлом Стахуром, то я був і є впевнений, що той не усвідомлював, чию волю насправді виконував. Націоналісти здійснювали атентати, але не карали в такий спосіб! Ми тоді засуджували цей теракт. Вбивство Галана дало привід для репресій: було заарештовано 150 студентів, серед них — і мого брата В`ячеслава.
Письменник, засновник авторської школи Марія Чумарна осмислює постать Галана з філософських позицій:
— Доля Галана могла б бути уроком для нас: менше творитимемо ідолів — не буде спокуси руйнувати їх. Даймо прахові Галана спокій! Кожний сам відповідає перед Богом за своє життя...
Тим часом площу Галана перейменовано на Петрушевича. На місці колишнього постаменту — освячений камінь, який сповіщає, що тут буде споруджено пам’ятник першому президентові Західно-Української Народної Республіки Євгенові Петрушевичу. Камінь стоїть вже довгенько: на пам’ятник бракує грошей і в міській казні, і в гаманцях львів’ян...
Львів.
