Пригадую одну з чергових своїх відпусток, коли даєш волю емоціям і волаєш: «Ура-а-а! У мене відпустка!»
Мене відпустили, і я втікаю в невідоме, де можна зупинитися, озирнутися, а головне — підлікуватися.
Таким невідомим виявився санаторій «Гопри», що в перекладі означає містечко Гола Пристань Херсонської області. Назва відповідала тому, що було навкруги. Слушна думка про те, що я приїхав лікуватися, а не розважатися, відсунула перше враження до глибин свідомості. Мені виділили ліжко в палаті на сім місць старого корпусу. Новий корпус, як з’ясувалося згодом, нічим не відрізнявся від старого.
Затим призначили основну процедуру, яка називалася «лікувальна грязь» і яку можна було приймати на будь-якій вулиці. Але оскільки цивілізація і сучасні методи лікування докотилися і до цих місць, то грязь я приймав лежачи на «тапчані», загорнутий в целофан та ковдру. Грязьове відділення, де стояв цей «тапчан», нагадувало маленький та задушливий відсік корабля. Серед його «пасажирів» були люди різні й усякі. Кожен у власних думках, тривогах, турботах про своє здоров’я.
І часом важко було розібратися, що, окрім здоров’я, могло бути центром уваги цих людей і яка сила змусила б їх виявити її. Правда, щоночі якась таємнича сила підштовхувала «недужих» перелізати через балконні двері першого поверху, щоб під місяцем виявити всі знаки уваги до «недужих» протилежної статі. Повернення назад супроводжувалося скрипінням дверей з наступним сопінням та хропінням здорового чоловічого сну. Але цей звук порівняно із дзижчанням і кусанням незліченної кількості мух та інших комах був просто мелодією, що заколисує. Екзотичні «особини» кусали нещадно і вдень, і вночі — їм було наплювати на твою особисту моральну стійкість. І ось лежачи в задушливій, брудній палаті, відмахуючися від комарів і слухаючи дике хропіння сусідів, я як творча людина намагався знайти відповідь на одне питання: яка сфера мистецтва може впливати на емоції та свідомість цих людей, що здатне примусити їх поглянути одне на одного досконалішими очима і по-іншому спробувати зрозуміти себе та довколишніх? У чім усе-таки річ — у соціальній структурі чи в самій людині?.. Слава Богу, на світанку я зрозумів, що це просто дурниці лізуть мені в голову і я сам за інших створюю і вигадую проблему, яка для них аж ніяк не є проблемою, а нормою життя.
А сам я від «грязі» перебував у стані ейфорії та огидних лінощів. Все-таки це чудово — іноді нічого не робити. Тільки й турбот — відмахуватися та відбиватися від мерзенних комах. Щоправда, сил під час такого відпочинку та лікування стає дедалі менше.
Під час незабутньої відпустки я зрозумів одне: кожний день свого життя треба намагатися зробити цікавим, насиченим, живим. І це найголовніше лікування.
Валерій ЗАЙЦЕВ, заслужений артист України, артист Національного театру російської драми імені Лесі Українки.
