Відпустки за нинішнім звичаєм — яскраво пляжне неробство або ще принадніше автоподорожування в пошуках краєвидів, шашликів і повітря — стали зразковим прикладом рабськості цього світу, чимсь подібним до давньоримських сатурналій, коли рабам на декілька днів дозволялось побути нарівні з господарями, і цей ковток волі цілорічно їх бадьорив. Більшого не здужали б винести. Бо чим вільнішим стаєш, тим менше ображених дум про невдячність долі, рабство обставин і те, що всеньке зло Риму згромадилось у кесарі, а вся брехня і розпуста — в сенаторах та їхніх матронах. Дай свободи на кілька місяців — і геть людську мову забудуть, бо не матимуть кого на майданах із гнівом таврувати-клясти і про що солодко по кутках язичити. І все їхнє зло їх вигризатиме ізсередини, аж поки не кинуться одне на одного. Але й тримати на прив’язі увесь час —озлобляться до членопсування. То вже нехай побрикають десь, але недовго.
Ех, незвідалось мені цього щастя. Ніде «не числюсь», нікому тут не служу, тож нема відпускатись від кого й від чого. Якби ще не обов’язки перед літературою та не думки про народ, я узагалі жив би приспівуючи. І в сутінкових полях пилюжив собі на велосипеді чи десь купався під скелями один на річці. Скільки ж дива поруч! Скільки незвіданої благодаті у спогадах, у запахові стиглих пшениць, у медвяному духові ввечері біля пасіки, у сніжності гречки вдалині за городами, у всенічній духмяності оброшених у траві яблук, у найближчих серпневих зорях; скільки незвіданого тайнопису в книгах на віддалі руки і ще не знайдених у них відвертостей і заглибин власного серця. Скільки мудрого й благодатного, неспрофанованого в рекламах, неперемацаного поглядами, неперекупленого по сто раз і неоскверненого зеленню американських грошей.
Скільки є всього неповторного, нашого, що якби й хтів, далі самого себе і далі всього цього вже не мав би куди відпускатися, аби від добра шукати ще добрішого щастя.
Євген ПАШКОВСЬКИЙ, письменник, лауреат Шевченківської премії.
