Медицина катастроф. Катастрофа медицини.

Інститут невідкладної та відновної хірургії, створений у 1999-му, називають центром «медицини катастроф». Техногенні аварії завжди були і, на жаль, залишаються невід’ємною частиною індустріального регіону. Але не лише цей аргумент спрацював свого часу на користь заснування окремого науково-лікувального закладу, єдиного в Україні. Було враховано і те, що донецькі медики досягли високих результатів у лікуванні не лише опіків: у інституті підібрано сильний колектив кардіо-, нейро- та судинних хірургів. А успіхи лікарів із відділення дитячої гематології давно визнали закордонні колеги.

Тож спершу здавалося логічним і доцільним, що новостворений інститут буде підпорядкований Національній академії наук України. Згідно з відповідним рішенням Кабінету Міністрів Міністерство фінансів та Міністерство економіки повинні були передбачити кошти на утримання закладу у бюджеті-99. Крім того, той самий Мінфін спільно з Академією медичних наук та Донецькою обласною держадміністрацією мав би вжити заходів для зміцнення матеріальної бази інституту.

Однак склалася класична для нашої держави ситуація: рішення залишилося на папері до... чергової шахтарської аварії. За сумною традицією останніх років, сплеск уваги до проблем медиків, які буквально з того світу витягають потерпілих гірників, і не лише їх, збігається з черговим оголошенням загальнонаціонального трауру по загиблих. Керівники уряду вважають за потрібне побувати на шахтарських похоронах і поспілкуватися з тими, хто вижив.

Заради справедливості варто відзначити, що хоча «прозріння» і настає, та лише частково. Не помічають високі комісії, що, наприклад, у приймальному відділенні, куди потрапляють ті, хто пережив пекло, одна-єдина ванна. І це тоді, коли рахунок іде на секунди, а кількість потерпілих — чорних, перемазаних кров’ю і вугільним пилом, — десятки! А 18 кардіохірургів в ординаторській — як вони можуть готуватися до операцій та відновлювати сили після виснажливої роботи? А табуретки, підкладені під операційні столи? А облуплені стіни у центрі дитячої онкогематології?

Цими днями я знову завітала до Інституту невідкладної та відновної хірургії. В опіковому відділенні вільних ліжок немає. Із завідувачем відділення термічніх уражень та пластичної хірургії професором Емілем Фісталем заходимо до однієї з палат. Одне, два, три... вісім ліжок. Ось мати з малюком умостилися вдвох. Ще одне ліжко оточили з обох боків родичі. За вікном сорокаградусна спека, у палаті нестерпно жарко. Як прожити тут тижнями, коли обпечене тіло палає? Як уберегтися від інфекцій, коли в палаті, де за «радянськими» нормами мали б перебувати двоє хворих, їх учетверо більше? І за таких умов медики примудряються ставити на ноги навіть, здавалося б, безнадійних.

— За три з половиною роки існування інституту з різних джерел на його оснащення вдалося «вибити» 52 мільйони гривень, —розповідає директор Інституту невідкладної та відновної хірургії професор Володимир Гусак. —На ці кошти придбано єдину в СНД лабораторію з вирощування клітин шкіри, лабораторію з пересадки кісткового мозку, оснащено опіковий центр, центри судинної хірургії, політравми, серцевої хірургії. Ми можемо відзвітувати за кожну отриману копійку! Але унікальне обладнання досі не запущене через відсутність коштів.

Чергова аварія на шахті стала приводом того, що на Інститут невідкладної та відновної хірургії звернули увагу в Києві. Володимиру Гусаку запропонували скласти програму розвитку закладу на найближчі роки. У медиків з’явилася надія, що проблемами закладу уряд займатиметься системно. Таку програму затвердив Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах у січні минулого року. Вартість заходів із реконструкції та оснащення закладу становить 94 мільйони гривень. Лише цього року інститут мав отримати 31 мільйон гривень. А отримав — 3 мільйони.

— На будівництво нового корпусу опікового центру планувалося виділити 5,2 мільйона гривень, — пояснює Володимир Гусак. — Але комусь ця сума видалася «великою». Мовляв, три мільйони дамо, і вистачить. А у нас кошторис, усі підрахунки, і кошти одразу пішли на погашення боргів перед будівельниками. Я ж не можу людей силою змусити продовжити будівництво «за просто так». І не продовжувати не можу: там дах розкритий, а внизу — хворі лежать.

П’ятий поверх опікового центру нагадує інтер’єр із американських серіалів про «їхніх» медиків. Поріг лабораторії з вирощування клітин шкіри я переступаю в бахілах і білому халаті. Точно, як у кіно, чергові двері не хочуть відчинятися, доки не будуть закриті попередні. Кажуть, «розумна» автоматика не пускає до приміщень лабораторії інакше, як після прийняття душу. Цій техніці важко пояснити, чому унікальна апаратура досі простоює через відсутність води і системи циркуляції повітря. Співробітники лабораторії, які пройшли навчання за кордоном, поки що не можуть застосувати цінні знання. А нижче, в палатах опікового відділення, страждають пацієнти, повноцінне життя яким можна було б повернути, зробивши пересадку шкіри.

Утім, можливості придбаного обладнання набагато більші. Якщо казати спрощено, така лабораторія дає змогу медикам «замінювати» хвору чи втрачену частину тканини (шкіри, хряща, роговиці ока) на здорову. Звучить як фантастика. А ось відсутність коштів для впровадження «фантастики» в дію —це вже, на жаль, наші сумні реалії.

Тут само поруч — операційна для пересадки кісткового мозку та палати для таких хворих. Апаратура дозволяє контролювати всі системи організму, а оснащення самих палат не «пропускає» жодного вірусу «ззовні». Адже після такої серйозної операції пацієнт вразливий до найменшої інфекції. Згодом, уже у відділенні дитячої гематології його завідувачка Катерина Вільчевська продемонструє італійський апарат, придбаний саме для таких операцій. Апарат неможливо запустити через відсутність певних реактивів. Коштів на їх придбання держава не виділяє.

Згідно із розпорядженням Кабміну від 10 січня 2001 року в 2002—2004 роках на реконструкцію і дооснащення інституту передбачалося виділити 94 мільйони гривень, із них у 2002 році — 31,25 мільйона гривень. Зокрема:

5,2 мільйона гривень — за рахунок державних капітальних вкладень;

7,35 мільйона — за рахунок Мінпаливенерго;

8,7 мільйона — за рахунок Донецької обласної державної адміністрації;

5 мільйонів — за рахунок Академії медичних наук;

5 мільйонів — за рахунок Міністерства з надзвичайних ситуацій.

Із листа Міністра фінансів України Ігоря Юшка Прем’єр-міністру Анатолію Кінаху:

«...Донецька облдержадіністрація звернулася до Мінфіну з проханням про виділення відповідної субвенції з державного бюджету на оснащення та реконструкцію споруд Інституту. Згідно з чинним законодавством підстав для надання такої субвенції немає.

Міністерством із питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи конкретні пропозиції... також не подано із посиланням на те, що кошти, передбачені Міністерству в Державному бюджеті на 2002 рік,.. мають виключно цільове призначення і використовуються спеціалізованими закладами (відділеннями), які визначені постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1996 року і до яких зазначений Інститут не відноситься.

Що стосується Міністерства палива та енергетики, то станом на 7 травня п. р. на виконання Вашого доручення пропозицій від цього Міністерства не надійшло».

Виходить, в області не вважають Інститут невідкладної та відновної хірургії «своїм» (наче лікуються тут не мешканці Донеччини), МНС посилається на перелік лікувальних закладів, затверджений за три роки до створення інституту (а центр «медицини катастроф» — хіба не надзвичайна ситуація?), Мінпаливенерго взагалі проігнорувало розпорядження прем’єра. Ситуація ускладнилася після того, як Верховна Рада попереднього скликання прийняла порядок, згідно з яким медичний заклад може фінансуватися лише з одного джерела. Тобто в даному разі — за рахунок Національної академії наук. Будь-яка інша допомога розглядатиметься як порушення.

Але чи в змозі Академія наук з її мізерними коштами забезпечити інститут усім необхідним? Цього року, наприклад, тут очікували отримати 500 водіїв ритму серця. За півроку надійшло лише... чотири. Фактично — два, оскільки ще два були поставлені донецьким пацієнтам у Києві, і це «врахували». Тим часом сьогодні у пільговій черзі на таку операцію в інституті стоять понад 50 осіб, майже стільки — у черзі на штучні клапани серця. Під час нашої розмови з директором інституту пролунав телефонний дзвінок. Один із підприємців, який на прохання Володимира Гусака дав у борг один водій ритму та один оксигенатор (необхідний для операції на відкритому серці апарат), настійливо запитував, коли ж нарешті інститут розрахується. На «позичені» кошти було врятовано життя однієї дитини і одного дорослого пацієнта. Державі не соромно. Соромно — медикам.

Соромно, що левову частку медикаментів центр дитячої онкогематології отримує від німецьких колег із міста-побратима Бохума. І те, що німці, які за виручені на благодійних ярмарках кошти придбали ліки для донецьких дітей і привезли їх на кордон, зазнають «здирницьких» вимог на українській митниці. Розповідають, що на початку 90-х зарубіжні колеги, після того, як передали відділенню першу партію медикаментів, через рік побажали на власні очі пересвідчитися, чи допомога потрапила за призначенням. Німці були вражені не лише тим, що ліки використовуються «до останньої краплі», а й тим, що українським колегам вдалося досягти результатів, аналогічних тим, якими славляться німецькі гематологи. Якщо раніше слово «лейкоз» лунало як вирок, то нині у відділенні досягають 80-відсоткового успішного результату.

Тут лежать надзвичайно терплячі діти. Терплячі не лише тому, що лікування триває місяцями і роками. Терплячі до досить спартанських умов перебування у відділенні, яке давно потребує аж ніяк не косметичного ремонту. І в кожних очах — та сама надія і віра у всесильних людей у білих халатах.

Багатьом із цих маленьких пацієнтів можна допомогти, лише зробивши пересадку кісткового мозку. Є обладнання, є палати, є спеціалісти. Бракує фінансового «поштовху» з боку держави. Деякі медики і батьки дітей, із якими довелося поспілкуватися, спересердя казали: мовляв, пересадка мізків насамперед була би не зайва нашим київським керівникам. Може, тоді стане зрозуміло: консервувати унікальне обладнання, тоді як можна врятувати життя десяткам дітей, — злочин не менший, ніж «нецільове використання коштів»?

Медицина катастроф потерпає. Потерпає від необов’язковості, неуваги, безгрошів’я. І — небажання чиновників на всіх рівнях щось вирішувати. Один-єдиний приклад: лабораторія з вирощування клітин шкіри «просить» небагато: чистої води, підтримання певної температури та вологості повітря і безперебійного електропостачання. Здавалося б, не такі вже і нереальні вимоги. Але чомусь у нашій країні суто «комунальна» проблема перетворюється ледь не на загальнодержавну чи навіть політичну: зі зміною керівників уряду та міністерств доводиться починати «ходіння по інстанціях» спочатку. Тому і відкладається знову і знову запуск новітнього обладнання. Тому і чекають терпляче пацієнти, а дехто, не дочекавшись, іде з життя. Черговий підземний вибух (не дай, Боже!) спровокує «вибух» чиновницької уваги до цих проблем. Але сумний досвід стверджує: минеться, забудеться.

Аварія на шахті «Україна» державної холдингової компанії «Селидіввугілля» змусила владу ще раз заговорити про попередження таких трагедій. Своїм рішенням Верховна Рада України затвердила не лише виділити для допомоги родинам загиблих 4 мільйони гривень, а й спрямувати 2 мільйони на потреби опікового центру Інституту невідкладної та відновної хірургії. Однак голос директора інституту в слухавці не був сповнений оптимістичних нот: у Мінпаливенерго, яке має виділити ці кошти, не знають, коли надійдуть гроші. Чергова «бульбашка» для публіки? Не хотілося б розчаровувати читачів, але, схоже, останню постанову спіткає доля попередніх.