Погорільці спекотного літа або Чому в земельно-аграрної реформи злиденне обличчя?

Видовище воістину жахливе: на околиці Губинихи, де ще недавно діяв потужний молочно-тваринницький комплекс майже на півтори тисячі корів, суцільні руїни та розвалля і вже лопухи, будяки та чортополох вище пояса. Від корівників, силосних траншей, кормокухонь та кормомайданчиків, інших споруд колишнього КСП ім. Котовського практично нічого не залишилося — мовби після страшного побоїща чи й артилерийських снарядів та бомбардувань з повітря. Не випадково місцевий люд все це називає «Чечнею». Якби легендарний герой громадянської війни Григорій Котовський підвівся з могили і разом з нами опинився тут, він би на жодну секунду не сумнівався, що таке злодійство — справа рук проклятих «білих».

— У нас нічого подібного не буде, — запевняє директор сусіднього приватного сільгосппідприємства «Провесінь» Володимир Дубачинський. — Не повинно бути...

Щоб відвернути загрозу, Володимир Федорович, з’ясовується, старався і старається усі десять з лишком останніх років. А це наперекір усім незбагненно потворним обставинам, і в не останню чергу — місцевим чиновникам-«реформаторам». Котрі штовхають до того, щоб таке, навпаки, мало місце. Адже і це страхіття, котре ми дістали змогу побачити на власні очі — прямі наслідки реформування земельно-аграрних відносин на селі й розпаювання майна колишніх радянських колгоспів.

Неймовірно, але це справді так. Перш ніж завітати на околицю Губинихи, ми побували в сусідньому селі, де на нас чекало кільканадцять «колишніх колгоспників колишнього колгоспу ім. Кірова». Вже не раз про свої біди та нещастя вони писали Президентові Леонідові Кучмі, та це нічого не вирішує. Тепер селяни сподіваються, що, може, хоч ми, кореспонденти, зуміємо передати їхні страждання можновладцям. Бо навряд чи вони знають, що насправді коїться нині в українському селі.

А послання, ось воно, читаємо: «Був у нас колгосп ім. Кірова, згодом об’єднання пайовиків ім. Кірова, потім ВСК ім. Кірова, нарешті і товариство з обмеженою відповідальністю... Врешті під патронатом глави райдержадміністрації пана Євгена Олійника знайшли таку форму господарювання, щоб розтягти все до цурки і ні за що не відповідати. Рік тому ми зверталися до Вас, шановний Леоніде Даниловичу, і просили захистити нас від «ефективних» господарів, які наплодилися в результаті реформи і яких краще називати чумою. Бо тільки після чуми може зостатися те, що зосталося у нас від колись міцного господарства. Зверталися ми і до районних керівників, та вони теж зацікавлені, щоб ми залишилися без землі і без майна. Були в нас, пригадуємо, ферми, на яких мукало, бекало, гелкотіло і кудахкало з ранку до ночі, а тепер лише вечорами жаби квакають у приватизованих ставках. Сіносховища і кормоцехи порізали на металобрухт, від тракторних бригад та майстерень і сліди прочахли. Соціально-культурний побут теж знищено. До чого додумалися — навіть машину «швидкої допомоги» забрали. Більше не будемо описувати діянь цих горе-реформаторів. Якщо Вам люди потрібні не тільки на словах, а і на ділі, і не тільки як виборці, то Ви маєте допомогти зупинити їхнє свавілля. Адже на місці усе роблять так, щоб люди весь час колотилися. А ми не хочемо більше терпіти знущань». І підписи: Р. Таран, В. Мошура, Г. Моцик, М. Турченко, П. Вербицький, М. Лісний, С. Цупило — загалом 30 осіб.

Ми, прочитавши листа, трохи здивовано подивилися на Дубачинського. Адже не хтось інший, а саме він, Володимир Федорович, був у Новомосковському районі застрільником і навіть піонером реформи. Він перший заявив тут, що «колгоспам приходить хана». Ще ніхто й ніде про це не говорив, а Володимир Федорович оббивав пороги районних інстанцій: хочу КСП перетворити на сільгосппідприємство, в якому кожен — приватний власник своїх земельних і майнових паїв. «Неподільне» треба ділити — і квит! А його зупиняли: не лізь поперед батька в пекло! Це ж вийде господарство, якому ніхто не указ? Е, ні! Тоді Дубачинський зайшов з другого боку: створює приватне орендне підприємство — скорочено ПОП. На це в статуправлінні заявили, що таких формувань не передбачено законами, а в райдержадміністрації — що селу не потрібні «такі ПОПи», досить, що є священники у відроджених церквах. Але Дубачинський не вгомонився. Якось зібрав своїх людей і сказав їм так:

— Я виходжу з КСП і засновую власне приватне господарство. Хто хоче — приєднуйтеся до мене. Охоче братиму ваші земельні наділи і майнові частки в оренду...

Сказав, як зав’язав. Чи як... розв’язав. Адже КСП було розпущено. Гвалт на весь район. Як посмів? Що накоїв? Тридцять душ — рідня колишнього директора колишнього державного відгодівельного спецгоспу —відійшли на «одноосібницькі хліба», 390 приєдналися до «Провесні» Дубачинського. А в районі знову зарепетували, що реєструвати приватника не будуть. Ось тут Володимир Федорович і схитрував.

Прописаний він був не в районі, а в місті Новомосковську — і мав право зареєструвати «Провесінь» за місцем свого проживання, себто у місті. Одначе навіть сам злякався, коли 3 грудня 1999 року отримав відповідний документ. «Що то воно буде, чим усе це для мене скінчиться?» — не давала спокою думка. Увечері вдома не знаходив собі місця. Ввімкнув телевізор і раптом почув, що того дня, 3 грудня, Президент Леонід Кучма підписав Указ про прискорення реформування аграрного сектору. Слухав і не вірив своїм вухам: до весни наступного року вимагалося ліквідувати колгоспний лад як анахронізм, щоб про нього й згадки не лишилося. У Дубачинського мов гора з плечей упала...

Але стоїмо ось на руїнах... «Що сьогодні ви маєте, чи домоглися того, про що мріяли і на що сподівалися?» — запитуємо навмисне, бо якщо не невдоволення тим, що відбувається нині в його приватному підприємстві і навколо нього, то побоювання за не кращі наслідки від того, що чиниться, приховувати Володимиру Федоровичу ніяк не вдається. На його обличчі написано, що побоювань вистачає.

А Дубачинський дістає несподівано місцеву районну газету. Молодець її кореспондент: зміг добитися до самого Петра Саблука в Києві, директора Інституту аграрної політики, а в минулому і провідного урядовця. Саме Петра Трохимовича вважають ідеологом, натхненником та батьком земельної реформи в Україні. То що ж ви наробили, шановний, якщо селяни сьогодні повсюдно і поголовно — як погорільці страшенної пожежі? Розвалені, пограбовані ферми і токи — це ще й не все. Наш Новомосковський район, приміром, «міжколгоспним» методом будував велику серцево-кардіологічну лікарню. Стоять тепер стіни до другого поверху в бур’янах, і нікому до них діла нема. Нинішнє потерпіле покоління селянського люду навіть не сумнівається, що лікарню в найближчому майбутньому не добудують. Серця, мовляв, аграрна реформа не має, а її «голова» якщо й болить, то не за простих селян...

І мусив із цим погодитися й Петро Саблук. Кореспонденту з понівеченої глибинки він сказав так: «У село прийшла приватизація, проте селянам не дали відчути себе власниками розпайованих землі та майна. У всьому світі власність — не руйнація. Якщо я маю право власності на приміщення, це не означає, що я маю зруйнувати приміщення і забрати свої цеглини. Коли наш інститут у 1989 році порушив питання про розпаювання фонду, ми закликали ділити його для того, щоб знайти ефективного власника. Тобто не шляхом руйнації, а через підтвердження недоторканного права кожного колгоспника на частку землі і майна. На практиці цю ідею спотворили: дванадцять років руйнували і розкрадали, а тепер кажуть, наче у нас відповідного законодавства бракує. Коли у 1995 році я працював в уряді, мені всі й звідусіль звітували, що на сто відсотків здійснено майнове розпаювання. А коли у 1999 році провели «ревізію», з’ясувалося, що потрібен ще один указ, щоб здійснити-таки те розпаювання. Але вже майже не було що розпайовувати. У нас селянин вимушено є обкраденим бідняком і жебраком. І тепер ми будуємо аграрну політику на жебрацьких засадах. І представники, які сьогодні при владі, цю політику сповідають, підтримують і пропагують...».

Що ж, до честі академіка Саблука, він знайшов у собі мужність визнати, що між задумом і втіленням —величезна різниця. Прірва, у якій згинули усі благородні наміри. Але Володимир Дубачинський доповнює шановного Петра Трохимовича. Селянин відчуває себе власником своєї хати і присадибної ділянки як останнього форпосту для бодай сякого-такого існування та виживання, але досі так і не почувається власником земельного паю чи майнової частки не випадково. Бо реформа обіцяла його перетворити на господаря землі, а насправді цього не зробила. Насправді вона селянина змусила кланятися якомусь іншому «ефективному» хазяїну, який ніби тільки й ощасливить його та його дітей і онуків на все життя. Не селянин—самостійний товаровиробник, перед яким треба знімати кашкета і низько кланятися, а справжній селянин—жебрак, готовий на будь-яких умовах йти в найми зі своїми наділами, знадобився тим, хто реалізовував у нас «доленосну» реформу. Запопадливим ділкам при владі знадобився селянин-бідняк. Хай із землею, одначе бідний, як старець чи й церковна миша. Щоб можна було брати його голими руками. В цьому і полягає, не сумнівається Дубачинський, трагедія, фарс та фатальна неправедність і кривдність української аграрної реформи пострадянської доби. Проти столипінської, яка передувала радянським часам, наша відверто нищівна для селянства, і цього вже не спростувати, не зупинити і не переписати. Залишається лише «підправляти», Дубачинський називає це «хірургічною операцією без наркозу». Отож треба, поки не пізно, бодай пом’якшити біль.

А на протилежній околиці Губинихи, у приватному господарстві Володимира Федоровича того дня, коли завітали сюди, відбувалася неординарна, фактично драматична подія: «згідно з Указом Президента» ділили майно. З трьох мішечків почергово тягли жеребки — кому що дістанеться зі споруд та будівель, техніки і автотранспорту. Хто напередодні увечері завбачливо сходив до церкви і поставив Богу свічку, хто вранці за власними прикметами не вмивався — тепер усі, перехрестившись, занурювали руку в мішечки: що ж перепаде?

Зійшлися аж ніяк не всі. З одного боку — саме жнива, і незважаючи, що була субота, багатьом випало у полі косити й молотити. З другого — вистачає тих, хто просто не має змоги спішити розтягувати майно. Та й життя є життя: хтось на похорон тітки поїхав, а хтось на весілля запрошений. Нарешті скептики «для початку» теж утрималися: ну випаде тобі пневматичний молот чи наковальня з кузні — перший у присадибному хазяйстві навряд чи згодиться, а другу додому не забереш. Хіба що обзавестися величезною діжкою і квасити в ній капусту, а наковальню використовувати як гніт...

То можна вважати, що зібралися передусім зацікавлені. Ось Василеві Омельяновичу Штаньку разом з кумом майна належить на 170 тисяч гривень — рівно на стільки, скільки коштує ковбасний цех. Витягне чоловік його —уявляєте, яка це вдача і перспектива? Зате водієві Геннадію Шведову, який потайки наче ні про що і не мріяв, пощастило: він став єдиним власником пилорами. Не вагайся і відкривай тепер власний столярний бізнес! А Шведов насправді переймається іншим: автомобіль, на якому він працює, дістався Сашкові Дрипасу — то чи буде Шведову на чому завтра працювати? Виникло і кілька «втаємничених» груп, котрі розраховували на власну спільну дещицю у вигляді млина, олійниці та всього електрообладнання господарства. А чому б і ні? Зокрема Василь Іванович Волошин не приховував, що дістануться йому і його рідні млин та олійниця — будуть кумами самому королю! Окремо і найвідвертіше виділялася група тих, хто давно затаїв образу на надто суворого Дубачинського, відразу вийшов із господарства, але теперечки вважає, що з майна їм свого часу відділили несправедливо мало та несправне...

Отже, стали ми свідками зборів, які не знаємо, як і назвати. Насмішкою над людьми, комедією-водевілем, фарсом, драмою, оптимістичною трагедією, апофеозом реформи? Скажемо єдине: чомусь хотілося мати талант Гоголя чи Остапа Вишні, аби описати дійство, котре розгорталося на наших очах. Немає, слово честі, зараз повісті печальнішої, ніж повість про сільські потрясіння. Першою тягла жеребки Алла Федорівна Волошина (на фото ліворуч). Витягла частку — на 20 тисяч гривень — алюмінієвого складу-ангару і автомобіль ГАЗ-53, державний номер 31-67 ДНА, і не знала, радіти чи плакати? Чи багачка уже вона, чи все ще ні? Чи заживе хоч колись, як у Бога за пазухою, чи й лишатиметься знедоленою? А якщо забажає свою свою частку алюмінієвого ангару здати на металобрухт — це які гроші матиме! Добре, що Алла Федорівна — свідома пенсіонерка, а не новоявлена піонерка. Втім, у неї є онуки...

Володимир Дубачинський достеменно знає, що це лише квіточки — гіркі ягідки дозріють згодом. А його мета — зберегти майно, щоб розвивати господарство далі. Як розвиває нині. Адже відгодовує і худобу, і свиней, а це все робочі місця. Ще мета Дубачинського — щоб люди ставали такими ж господарями тут, як і він. І в усьому цьому «розпаюванні в натурі» майна, хоч як парадоксально це звучить, є і його «провина». Смішно і грішно, але якби досі він не зберіг добро, як не зберегли в багатьох навколишніх господарствах, то зараз і клопоту не мав би. Он у колись знаменитому і чи не найзаможнішому колгоспі «Україна» нічого не залишилося. Нема тепер що ділити — і крапка. Ніби все розпродано й приватизовано за борги. А Дубачинський знову має халепу, як і зараз вберегти майно, не дати його розтягти по дворах.

Коли народ поодинці, сім’ями та групами надумає, як розпорядитися своїм добром, укладатимуть, сподівається Володимир Федорович, угоди і на оренду, і на продаж, і на обмін. Чогось страшного він не чекає. Бо впевнений, що більшість у господарстві із ним заодно. І все-таки чого тільки ще не буде! Особисто для засновника приватного агропідприємства «Провесінь». Він бо ж з власного досвіду знає, що на нього одначе чекає найнеймовірніші несподіванки. І що треба бути готовим до всього. До найгіршого — в тому числі.

Адже точнісінько рік тому, теж у гарячу пору жнив, «Провесінь» уже намагалися знищити. Ми про це писали — у номері від 1 серпня минулого року. Тепер є сенс повернутися до цієї історії. У згаданому вище інтерв’ю академік Петро Саблук зауважив, що «у господарствах, якими керують розумні, сумлінні і кваліфіковані кадри, котрі не займаються руйнацією, а знаходять ефективних власників у межах своїх господарств, люди і сьогодні працюють і живуть чудово». До таких керівників саме і належить Дубачинський. А тут раптом районний прокурор Іларіон Рудь порушив кримінальну справу і на три доби посадив Володимира Федоровича в «кутузку».

Уже офіційно висунуте звинувачення викликало подив. Дубачинський, як і обіцяв, сповна розрахувався з людьми за оренду земельних паїв. По півтори тонни хліба, по півтонни соняшнику... А незабаром податкова інспекція забила на сполох: податки з отриманої натурою оплати селяни «Провесні» не сплатили. І хоча це був обов’язок самих податківців — дійти буквально до кожної бабусі і пояснити їй, що вона має заповнити декларацію про доходи і платити за кожну зернину, якою з нею розрахувався Дубачинський — а що ви хочете, якщо у нас таке на кожному кроці, — одначе все звернули на Володимира Федоровича. За ніде не писаними, але винайденими податківцями законами наче не люди мали платити податки, а підприємство за них. Прокурор одразу погодився, що Дубачинський —злочинець, і квит.

Що районний прокурор передав куті меду, точніше —дьогтю, стало зрозуміло відразу, як на захист Володимира Федоровича виступили ми, журналісти. Обласний прокурор Володимир Шуба поінформував нас: «Справу закрито. Слідчих покарано». Цитуємо (див. «ГУ» від 11 грудня 2001 року): «Наслідки розслідування вказаної кримінальної справи було розглянуто на колегії прокуратури області. За грубі порушення кримінально-процесуального законодавства заступнику прокурора района Нероді Д. В. і слідчому Серченку О. Е. оголошено догани. За неналежний прокурорський нагляд порушено клопотання перед Генеральним прокурором України про усунення прокурора Новомосковського району Рудя І. І. із займаної посади».

Усе зрозуміло? Та сьогодні ми змушені повідомити, що тодішній Генпрокурор Потебенько не підтримав клопотання колегії обласної прокуратури. Ось так. Зате Дубачинському нерви попсували добряче! І сподівалися, що провчили його, щоб «не був надто розумним» і сумлінним. Бо насправді, якщо хочете знати, воліли зупинити Володимира Федоровича: самостійно з людьми хазяйнувати, та ще й нівроку вдачливо, зась! Лізь у ярмо, як і всі інші, по-жебрацьки простягай руку, щоб її позолотили «заможні» хазяї-інвестори. Оце і була справжня причина, чому переслідували Дубачинського.

У районі вже давно «Провесінь» оточили — мов у полон взяли «новітні» агроформування під «патронатом» крутих бізнесменів. Один із них — паливно-нафтовий «магнат». Наближалася весна, а господарствам нема чим і немає за що сіяти. Взяти позичку — теж ні, бо що ти, жебрак, закладеш у заставу? Аж тут як тут «магнат»: беріть солярки скільки завгодно, хоч залийтеся нею, але восени за кожну тонну пального поверніть мені сім тонн ячменю. Отак, мовляв, усім буде добре, щоправда, крім селян. Інші інвестори, яких районне начальство приймало ледь не на ура і чукикало, як рідних благодійників, діяли практично за аналогічними схемами. Чи міг, приміром, простий селянин продати вирощений ним хліб за кордон, щоб йому держава повернула ПДВ? Та жодному разі! Зате знаходилися комерсанти, яким домогтися такого дозволу-права —дуже легко...

Тож всі покірно здалися самі і «здали» інтереси рядових селян, а «Провесінь» — ні. Так мало того, що Дубачинський стояв, як скеля, — він ще й не мовчав. Пояснював народу, що насправді відбувається і куди дівається їхнє добро.

Вовки, як відомо, собаку не бояться, але не люблять, коли вона гавкає. Одначе в даному разі Дубачинського почали й боятися. Спочатку 62 власники земельних паїв із сусіднього хутора передали свої наділи в оренду Дубачинському, потім 53 аж із села Спаського, нарешті й 257 навколишніх педагогів та медиків — свої двогектарні «соціальні» наділи. А торік перед тим, як Володимира Федоровича зачинили в «кутузку», ціле село Вільне проголосувало за те, щоб «записуватися» до Дубачинського. А це пів колишнього радгоспу-технікуму, на який саме знайшовся «вигідний» покупець. Ви уявляєте: дивлячись на Дубачинського, ми усвідомлюємо, що й без вашого покупця-інвестора обійдемося — так стали стіною люди. Де цей Дубачинський узявся?

— Так-от, Вільне на волю не відпустили. Зуміли пригнути народ. Одначе інше село — Хащове —колишнього радгоспу-технікуму не злякали. Там за прикладом Дубачинського відокремилися у своє «автономне» товариство, очолити яке попросили фермера Сергія Васильєва. Річ у тім, що свого часу Васильєв очолював тутешню бригаду. І жили люди—не тужили. По 12 тисяч тонн овочів на рік вирощували, по п’ять тисяч кілограмів молока від корови доїли. Мали олійницю та пекарню, навіть конеферму. Клуб, дитячий садок і лазню, табір праці та відпочинку. Зараз все це понищено —нічого живого не залишилося. І паняйте, люди добрі, фактично голодранці та нездари, до пана-інвестора в найми! Три дні страйкувало Хащове: облиште нас у спокої, і ми самі відбудуємо свою бригаду та своє село. Ви розбудовуєте державу, тобто розвалюєте, а ми покажемо, як її треба забудовувати! Бо ніякі ми не нездари — ми потерпілі погорільці вашої реформи, але більше не хочемо горіти синім вогнем, зрозуміло?

«І сьогодні Хащове справді оживає, як після погрому», — казав нам Дубачинський ще біля потрощеного тваринницького комплексу у колишньому КСП ім. Котовського. Де запевняв, що в його господарстві такого нещастя не буде. Потім ми побували в Хащовому, зустрілися з Сергієм Васильєвим і переконалися: все відповідає дійсності. Але навіщо, спитати б, піднімати з руїн село, якщо його можна і треба було зберегти?

— За радянських часів у нас були наче неперспективні села, — підводить риску Володимир Дубачинський, — а тепер самих селян зробили «неперспективними». Що ще страшніше. І чого просто не повинно бути. І не буде, ось побачите. Бо терпець селян уривається...

Це не залякування і не попередження. Усе, що передбачав досі Володимир Федорович, справджувалося. Здійснювалося.

Новомосковський район

Дніпропетровської області.