В Україні незалежність судової влади лише набуває реальних рис і механізмів. Адже реформування правової системи протягом перших десяти років незалежності відзначалося непослідовністю та суперечливістю.

І в цьому немає нічого дивного. За радянських часів принцип незалежності судової влади лише декларувався. А на практиці успадкована від СРСР система судової влади залежала від інших органів влади — і партійних, і законодавчих.

Соціалістичний демократизм

Хоча за радянських часів також діяли норми, котрі проголошували незалежність суддів і підпорядкування їх тільки законові, в основу судової системи колишнього СРСР, як і більшості країн, було покладено адміністративно-територіальний поділ. У Радянському Союзі правосуддя здійснювали Верховний Суд СРСР, верховні суди союзних республік, верховні суди автономних республік, обласні, крайові, міські суди, суди автономних областей і національних округів, районні (міські) народні суди, а також військові трибунали. В Українській РСР судова система складалася з районних (міських) народних судів, обласних судів і Верховного Суду Української РСР.

Основні принципи судоустрою і діяльності судових органів, які отримала у спадок молода Українська держава, визначалися законами про судоустрій Української РСР, схваленими в 1960-му, а потім у 1981 році. Судові органи СРСР було побудовано на принципах «соціалістичного демократизму»: всі суди створювалися на виборних засадах, а розгляд справ у них відбувався за участі народних засідателів. Закон визначав, що під час здійснення правосуддя судді і народні засідателі є незалежні й підкоряються тільки законові. Судді мали систематично звітувати перед виборцями про свою роботу і роботу суду, вони могли бути достроково позбавлені своїх повноважень за відкликанням виборців або органу, що їх обрав, а також у разі винесення стосовно них вироку суду. Всі суди в СРСР становили єдину судову систему, очолювану Верховним Судом СРСР.

Однак Україна успадкувала судову систему, побудовану на авторитарних засадах, за яких людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека були заручниками державно-владних інтересів. Історія підтвердила відомий постулат: рівень демократії визначається місцем і роллю суду в системі органів державної влади.

«Насправді ж суди виступали важливим інструментом командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі, що, в свою чергу, не давало їм можливості надійно охороняти права і свободи людини. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалася судом», — писав Голова Верховного Суду України Віталій Бойко («Урядовий кур’єр», 14 грудня 1995 р.).

Зміни у ставленні до судової влади почали жевріти в процесі демократизації суспільного життя наприкінці 80-х років. Активний процес впровадження нової судової системи і нових засад правосуддя в Україні розпочався у 1990 році. «Цей процес був досить складним, не завжди відбувався послідовно і планово, оскільки проходив на фоні складних політичних, економічних і соціальних зрушень, — пише Анатолій Заєць, член робочої групи Конституційної комісії протягом 1990—1996 років («Правова держава в контексті новітнього українського досвіду», Київ, 1999 р.). — Зміни, яких мало зазнати законодавство про судоустрій та судочинство, викликали потребу не окремих змін у судовій системі, а проведення цілісної судово-правової реформи».

Паперова концепція

Початок створення в Україні якісно нової судової системи було покладено прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також верховенство Конституції та законів республіки на своїй території.

Акт проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року і підтверджений нашим народом на референдумі 1 грудня 1991 року, визначив конституційно-правову модель майбутньої української держави як держави, організованої на засадах верховенства права, де реально забезпечуються права і свободи людини.

Наступним рішенням на шляху до судово-правової реформи в Україні стала Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні». Вона передбачала низку заходів, спрямованих на реформування всієї судової сфери. Основна мета реформи полягала у розмежуванні повноважень трьох гілок влади, в гарантуванні самостійності та незалежності судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади, реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою, у створенні законодавства про судоустрій, спеціалізації судів. Одне слово, створення такого судочинства, яке гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, верховенство права.

Концепція визначала самостійними судовими ланками Конституційний, загальний та арбітражний суди. Верховний Суд визнавався вищою судовою інстанцією в системі загальних судів з апеляційними та касаційними повноваженнями. Права розгляду справ у першій інстанції в нього не було. В концепції було закладено ідею запровадження адміністративного судочинства, яке розглядало б спори між громадянином і органами державного управління. На рівні районів мали створюватись адміністративні суди, які організаційно входили б до складу районних (міських) чи міжрайонних судів. Передбачалось істотне, порівняно з тодішнім, зміцнення статусу суддів: незмінюваність суддів, гарантії їх недоторканності та незалежності. Зміцнювалося суддівське самоврядування. Планувалось також реформування органів розслідування, прокуратури, адвокатури, юстиції, запровадження спеціалізації судів, Слідчого комітету та Вищого апеляційного суду України.

У Концепції судово-правової реформи вперше в законодавчому порядку було зроблено спробу визначити поняття судової влади як системи «незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя». Суди, за концепцією, отримували «владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості». Проголошувалося, що «судова влада здійснюється тільки судом і на основі закону».

Передбачалося підготувати низку проектів кодексів та законів, зокрема, Цивільного, Цивільно-процесуального, Кримінального, Кримінально-процесуального, Господарського (торгового) кодексів, кодексів законів про працю та про адміністративні правопорушення, а також проектів законів про судоустрій та адвокатуру.

15 грудня 1992 року парламент прийняв закон «Про статус суддів», яким уперше суддів визнано «носіями судової влади в Україні, котрі здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади». Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 року, у цей день, 15 грудня, відзначають професійне свято — День працівників суду.

2 лютого 1994 року ухвалено Закон «Про органи суддівського самоврядування», який покликаний вирішувати питання внутрішньої діяльності судів. «У цьому документі вперше в нашому законодавстві судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу визнані носіями судової влади в Україні, які в конституційному порядку здійснюють правосуддя на професійній основі, незалежно від законодавчої та виконавчої влади, а також, що вони в своїй діяльності підкоряються тільки законові й нікому не підзвітні», — пише В. Бойко (там само). Цим законом було також вирішено низку інших важливих питань, зокрема, щодо формування суддівського корпусу, гарантій незалежності суддів, їх матеріального забезпечення і соціального захисту, права виходу у відставку.

На реалізацію цієї Концепції судово-правової реформи Верховна Рада ухвалила низку законів, що стосуються діяльності судів, прокуратури, адвокатури, органів внутрішніх справ, нотаріату. Це, зокрема, закони «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

Однак більшість із запланованих концепцією законотворчих заходів не було втілено в життя через об’єктивні та суб’єктивні обставини. «Не був подоланий, насамперед, залишковий принцип забезпечення правосуддя, яке тривалий час розглядалось як придаток державної влади, на стан його функціонування великий вплив справили загальна фінансова криза, брак коштів, — вважає А. Заєць (там само). — Крім того, глибоке реформування системи державної влади об’єктивно почалося з упорядкування форми правління, відносин законодавчої і виконавчої влади. Тривалість і гострота цього процесу (згадаймо хоча б парламентсько-президентську кризу 1993 р., яка призвела до проведення дострокових виборів парламенту і Президента України в 1994 р., перипетії з Конституційним Договором у 1995 р.) відволікали увагу від проблем судової влади, необхідності радикального оновлення принципів правосуддя і функціонування системи судів».

Концепція 1992 року багато в чому мала декларативний характер і не містила конкретної програми дій для реформування чинної системи судоустрою. Частина її положень втілилася в законодавчі та конституційні норми. Однак багато її положень було визнано неприйнятними для подальшого втілення в національне законодавство.

Концепцію необхідно було змінювати. 1994 року глава держави видав відповідне розпорядження, було навіть встановлено конкретні терміни його виконання і створено спеціальну координаційну Раду з судово-правової реформи. Однак вона так і не розпочала свою роботу.

Нова концепція судово-правової реформи, хоч її і потребував час, так і не побачила світ. Залишилась без підтримки й пропозиція Президента створити спільну з парламентом комісію, яка завершила б опрацювання концепції судово-правової реформи. «Оскільки перетягування повноважень між зацікавленими відомствами унеможливило роботу як таку», — стверджує народний депутат Василь Онопенко («Голос України», 27 жовтня 1998 р.)

Починаючи із середини 1994 року, судова реформа в Україні «забуксувала» і просувалася з дедалі більшими труднощами. Нова патова ситуація виникла у зв’язку зі вступом України до Ради Європи в 1995 році і взятими Україною зобов’язаннями, серед яких були скасування смертної кари, прийняття нового закону про судоустрій, що відповідав би нормам і стандартам Європейського cоюзу.

Нереалізовані положення Концепції судово-правової реформи 1992 року перестали відповідати її новим вимогам, а створення нової концепції затягнулося. «Одна з основних причин такого становища — та, що різні гілки влади проблеми судової реформи бачать по-різному, — вважав суддя Верховного Суду України Петро Пилипчук («Чому пробуксовує реформа?». «Закон і бізнес», 24 квітня 1996 р.). — У створенні нових нормативних актів став домінувати вузьковідомчий підхід, реформування правових норм втратило комплексність і обгрунтованість з погляду стратегічних завдань реформи... Із трьох гілок влади судова за своєю природою найслабкіша, оскільки вона не має ні коштів, ні силових структур, ні можливості приймати загальнообов’язкові рішення. Проте залежність її від виконавчої чи законодавчої влади може створити значну загрозу для суспільства. Наша історія такі приклади знає. У зв’язку з цим незалежність судової влади від законодавчої і виконавчої потрібна не судам, а суспільству в цілому. Попри цю очевидність, суди продовжують бути залежними від виконавчої влади... Користуючись незахищеністю і слабкістю судів, окремі представники законодавчої і виконавчої влади постійно втручаються у вирішення конкретних судових справ».

Конституція і «перехідна п’ятилітка»

Тож базовим програмним документом, який визначив основні напрями проведення судової реформи, стала Конституція України, схвалена Верховною Радою 28 червня 1996 року. До речі, «буксування» судової реформи в Україні багато аналітиків пояснює тим, що нову Конституцію України було схвалено найпізніше від усіх посткомуністичних країн (у Росії — у 1993-му, у Білорусі — у 1994-му). Саме Основний Закон розтлумачив законодавцям, який вигляд повинна мати оновлена система судоустрою (у розділі VІІ — «Правосуддя») і визначив «останній строк» (п. 12 Перехідних положень) проведення цієї реформи — 28 червня 2001 року, тобто через 5 років.

Конституція піднесла статус суду на принципово новий рівень, остаточно закріпила принцип незалежності судової влади, гарантуючи захист прав і свобод людини і громадянина судом. Положення нової Конституції стосовно судової системи і здійснення правосуддя були істотно відмінні від пропонованого раніше.

Нова Конституція насамперед зміцнила засади незалежності суду. Її статтею 124 зазначено: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі».

Система правосуддя згідно з Конституцією така: найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд, вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди, створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Основний Закон істотно зміцнив суддівську незалежність та недоторканність: суддя без згоди Верховної Ради не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом, судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, яких призначено на посаду судді вперше (стаття 126).

Досі (за Конституцією СРСР 1977 року) в Україні суддів обирали на десять років, і такий порядок їх призначення міг використовуватися для чинення на них тиску, особливо на місцевому рівні. Ще «дієвішим» засобом контролю за діяльністю судді був механізм його відкликання. Судді, як і народні засідателі, були відповідальні перед органами, які їх обирали, народні засідателі — перед виборцями, звітували перед ними і могли бути відкликані у встановленому порядку.

Натомість Конституція України у ст. 126 чітко визначила підстави звільнення судді з посади: суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею 65 років; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; у разі смерті.

Професійні судді за Конституцією не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з неї шляхом таємного голосування пленумом Верховного Суду України.

Відповідно до вимог міжнародно-правових документів на рівні Конституції закріплено положення про суддівське самоврядування (ст. 130). Конституція запровадила Вищу раду юстиції, яка має сприяти формуванню кваліфікованого і неупередженого суддівського корпусу.

До її відання належать: внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів. Вища рада юстиції складаєтсья з 20 членів — Голови Верховного Суду, Міністра юстиції, Генерального прокурора, по три члени призначають парламент, Президент, з’їзди суддів, адвокатів, представників юридичних вузів та наукових установ, двох членів — всеукраїнська конференція працівників прокуратури.

Пленум Верховного Суду України, який відбувся 1 листопада 1996 року, роз’яснив судам, що під час розгляду справ слід оцінювати зміст закону або іншого нормативно-правового акта, котрий регулює правовідносини, з точки зору його відповідності Основному Закону і застосовувати Конституцію як акт прямої дії, коли чинні закони або інші нормативно-правові акти суперечать їй.

Перехідні положення Конституції встановили п’ятирічний термін для здійснення повноцінної судової реформи на законодавчому рівні. Однак і після прийняття нової Конституції законотворчі роботи велися не досить активно. Протягом двох років після прийняття нового Основного Закону парламент ухвалив лише два базові закони у сфері судової реформи: про Конституційний Суд України (16.10.1996 р.) та про Вищу раду юстиції (15.01.1998 р.). Багато важливих актів, які мали б регулювати питання судоустрою і судочинства, залишалося на рівні законопроектів аж до 2001 року. А наявна нормативно-правова база судової діяльності була значно застарілою.

З часу прийняття Конституції 1996 року до 2000 року було ухвалено лише чверть з більш як 50 так званих конституційних законів, тобто прийняття яких вимагав сам Основний Закон. Так і не було оновлено трудове, земельне, житлове законодавство, не схвалено основоположні кодекси, не впорядковано законодавство про судоустрій.

У перехідний період, тобто від прийняття Конституції 1996 року до схвалення пакету документів з так званої «малої судової реформи» 2001 року в державі діяли: Конституційний Суд України, система судів загальної юрисдикції (районні, міські, міжрайонні, міжобласні, обласні, Верховний суд АР Крим і Київський та Севастопольський міські суди), військові суди (регіонів, МВС України, гарнізонів), Верховний Суд України та система арбітражних судів (областей, Києва і Севастополя, АРК). Першу найчисленнішу та найзавантаженішу ланку судової системи становили районні та міські суди — суди першої інстанції. Другою ланкою судової системи були Верховний суд АРК, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Найвищий судовий орган України — Верховний Суд. Питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України — це повноваження Конституційного Суду України.

«Ні!» смертній карі

В українському суспільстві так і не виробилося одностайного ставлення до питання про скасування в нашій державі смертної кари. Тим паче, що входження України до міжнародних інститутів, до Ради Європи, яка надає виняткового значення скасуванню смертної кари, збіглося в часі зі складним перехідним періодом розвитку України, а отже — неминучим зростанням злочинності.

Чинний ще з радянських часів Кримінальний кодекс санкціонував смертну кару за особливо небезпечні злочини проти держави, за злочини проти життя, проти порядку управління, військові злочини (у воєнний час чи в бойовій обстановці). До 1991 року до смертної кари здебільшого засуджували за дві категорії злочинів — проти життя і проти держави і рівень застосування смертної кари (до засуджених за злочини, за скоєння яких вона могла бути призначена) в 1971—1991 рр. становив у середньому 5%. За даними Харківської правозахисної групи, з 1992 по 1996 рік в Україні було засуджено до смертної кари 694 особи, виконано 557 вироків, 101 — скасовано в касаційному порядку, помилувано — 12.

І все-таки Україна вирішила будувати свою державу за новітніми європейськими стандартами. 5 травня 1997 року наша держава підписала у Страсбурзі Протокол Ради Європи № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 1983 року. Після цього в Україні було призупинено виконання смертних вироків, однак суди продовжували їх виносити.

Рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України за поданням 51 народного депутата України визнав неконституційними положення статті 24 Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як найтяжчий вид покарання, і зобов’язав парламент привести у відповідність із цим рішенням чинний ще з радянських часів Кримінальний кодекс України.

22 лютого 2000 року, лише після «оксамитової революції» та створення парламентської більшості, Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 Ради Європи. Згідно з ним ніхто не може бути засуджений до цього покарання і страчений. Правда, смертна кара діє під час війни чи на час її загрози, але про це треба повідомити генерального секретаря Ради Європи. Парламент також вніс відповідні зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, замінивши слова «смертна кара» на «довічне позбавлення волі».

Остаточне скасування смертної кари в Україні було законодавчо закріплено в новому Кримінальному кодексі, який набрав чинності 1 вересня 2001 року, де за найтяжчі злочини передбачено довічне ув’язнення.

(Далі буде.).