Місто Біла Церква, що неподалік Києва, засноване ще у 1032 році великим київським князем Ярославом Мудрим. Розташоване на південь від Київської держави, воно слугувало форпостом під час набігів печенігів. Перша його назва — Юр’їв (згідно з християнським іменем Ярослава Мудрого — Юрій (Георгій). За свою історію місто неодноразово спалювали і воно знову, як Фенікс, поставало із попелу. Востаннє це відбулося в XІІІ столітті. Відтоді отримало нову назву — Біла Церква.
Друге дихання місто отримало у 1970-ті роки, коли почали будувати шинний комбінат. З’явилися нові мікрорайони, тролейбусна лінія, школи, садочки. Активно розвивається місто й сьогодні. За словами міського голови Василя Савчука (на знімку), нині як велика промисловість, так і малий бізнес, зайняли свої ніші й нормально працюють. Тож за підсумками минулого року, хоча він був не з легких, Біла Церква навіть отримала перевиконання бюджету, що дозволило покрити його дефіцит на початок нинішнього року.

— Василю Петровичу, сьогодні країна стоїть на порозі реформи місцевого самоврядування. Перші кроки щодо фінансової децентралізації вже зроблено — ухвалено зміни до Бюджетного та Податкового кодексів. На вашу думку, це справді бюджетна децентралізація? Чого очікуєте від змін до бюджету?
— Це вперше зроблено реальні кроки щодо фінансової децентралізації, решта урядів лише обіцяли. Справді, сьогодні ситуація набагато краща порівняно з минулим роком. Якщо торік ми не знали, як закриватимемо листопад і грудень по зарплаті та енергоносіях, то цього року все «закрито». Але є й інший бік. Бюджет міста складається з двох частин — загальний фонд та фонд розвитку (спецфонд). Торік по загальному фонду мали двомісячний дефіцит, по спецфонду — плюс майже 50 млн. грн., з них казначейство дало можливість використати лише 20 млн. Сьогодні змінилася податкова база, і нині ми повністю «закрили» загальний фонд 2014 року, але в бюджеті розвитку отримуємо лише 15 млн. Цей рік ми ще більш-менш нормально переживемо, але якщо податкова база не зміниться, то наступного розвиток міста буде під сумнівом.
Щодо змін до Державного бюджету, то вони нічого для нас хорошого не несуть, лише мінуси — 700 тис. грн. субвенції забиратиметься з охорони здоров’я, причому абсолютно не вмотивовано. Розумію, деякі пільги, які досі існували в нашій країні, не виправдані, їх треба було прибирати. Та є велике «але». Скажімо, Біла Церква підпадає під 4-ту Чорнобильську зону. Відтак, безоплатно харчувалися діти. Такі пільги справді можна прибирати, бо й харчування, до слова, було не дуже якісним. Але якщо сьогодні прибирають лікування для чорнобильців, або лікарняні вагітним (90 днів до та 90 днів після пологів), то це породжує дуже багато негативу, хоча коштів на це витрачалося небагато. Ми подали свої пропозиції через народних депутатів, обраних від Білої Церкви. Сподіваємося, вони будуть розглянуті.
— Ухвалений парламентом Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад» називають першим кроком широкої адміністративної реформи. Що про нього можете сказати, як він діє на місці?
— Так, він передбачає добровільне об’єднання громад. Але, вважаю, жодне село, розташоване поруч із містом, не погодиться на таке об’єднання. Це мертвий закон.
— Сьогодні місцеве самоврядування фактично відсторонене від вирішення земельних питань. Як розв’язати цю проблему?
— Ситуація із землею дійсно є парадоксальною. Наприклад, місяць тому дії, вчинені Держкомземом, мали ефект бомби, що вибухнула. В одному з мікрорайонів у центрі міста, де проходить магістральна труба, Держкомзем роздав землю під забудову. Прецедент у тому, що про це ніхто ні в місті, ні в районі не знав. І так відбувається по всій країні. Сьогодні Держкомзем — це держава в державі. В їхніх руках індексні карти й кадастрові номери, без яких ніхто інший не може виділити землю.
— А в них що, немає інформації про магістралі?
— Думаю, це питання їх не дуже цікавить. Як на мене, це корупція чистої води, такого не повинно бути. Ми вже звернулися до прокуратури, Держкомзему та Антикорупційного комітету з тим, щоб це рішення було переглянуте. Результату поки що немає. Але ця ситуація «вибухнула» через магістральну трубу, а уявіть загальний масштаб того, що відбувається. Сьогодні органи місцевого самоврядування повністю відсторонені від вирішення земельних питань. Тому тут потрібно повернутися до старої системи: землями, що належать громаді, й розпоряджатися має ця громада.
— Як відомо, в Білої Церкви є російські міста-побратими. Чи співпрацюєте нині з ними?
— Є місто Ногінськ. Воно знаходиться приблизно на такій відстані від Москви, як Біла Церква від Києва. Коли почалася окупація Криму, події розгорталися так стрімко, що розглядати це питання на сесії ми не мали часу. Тож ухвалили відповідне рішення виконкому, в якому додали від себе окремий пункт, закликавши міста-побратими на своїх сесіях звернутися до Володимира Путіна з проханням припинити окупацію нашого півострова. Таке звернення надіслали і в Ногінськ. Відтоді наші відносини припинилися. Навіть у телефонному режимі. Нині не підтримуємо жодних контактів. Мабуть, росіяни бояться мати з нами справу. Але раніше я кілька разів їздив у це місто. Востаннє — років чотири тому. Тоді нас тепло і щиро приймали. Але мені вже тоді дуже не сподобалася одна риса наших сусідів, не особливо притаманна нам, — совкове «раболіпство».
—Влада часто нарікає на недостатній рівень компетентності керівників міст. Чи згодні ви з цим?
— Неправильне твердження навіть з такої причини: міський голова — це обрана посада, він може бути некомпетентним. Але ж є ще й виконком. У Білій Церкві до нього входять, наприклад, генеральний директор ЗАТ «Росава», представник від підприємців міста й інші люди, які можуть приймати розумні, компетентні рішення. Врешті, є ще й сесія. Коли говоримо про передачу влади, то передусім маємо на увазі депутатів міської ради. Навіть дуже хорошого міського голову без контролю з боку, без стримуючого фактора може «занести» не туди. Мабуть, правильно, що нині всі ключові питання вирішуються шляхом голосування депутатів. Водночас, навряд чи можна говорити про некомпетентність голів у всіх містах. Вибори ж проходять на конкурентній основі. Хтось може й проскочить випадковий, але ж народ здебільшого голосує за адекватних людей, якщо, звісно, дотримується буква закону.
— Не маєте протистоянь із депутатським корпусом?
— Як таких немає. Хоча у 2010-му в нас був кандидат від Партії регіонів — голова київської облдержадміністрації Анатолій Присяжнюк. Відома особа. Перед виборами він мене до себе викликав і «по-хорошому» запропонував поступитися місцем. У цієї політичної сили була своя газета, в якій мене поливали брудом. У виборчій комісії не було жодної людини, жодного представника партії, які мене підтримували б. Врешті, народне волевиявлення відбулося. Якби я переміг на кілька сотень голосів, то, мабуть, мені не дали би пройти, але перевага становила п’ять тисяч голосів. Натомість пройшло чимало депутатів-регіоналів (це взагалі були страшні вибори, в яких мали місце нечувані фальсифікації). У перші місяці було дуже важко, бо, очевидно, люди отримали установку блокувати мою роботу. Але коли доходило до таких питань, як бюджет, чи програма розвитку міста, партія влади (на той час) не могла собі дозволити голосувати проти людей. Отак поступово й почали працювати. Нині проблем немає. Навіть такої політичної сили вже не існує — колишні представники Партії регіонів стали безпартійними. І взагалі, партійності нині ніхто не дотримується, всі працюють на благо міста.
— Восени відбудуться чергові місцеві вибори. Робота над реформуванням виборчого законодавства вже триває, розглядаються різні системи волевиявлення. Якою, на вашу думку, вона має бути?
— Вибори нині необхідні. Цей процес розтягнувся, але оновлення влади має обов’язково відбутися. Я вже розповідав, як прийшли на посади люди в 2010-му, і вони залишаються на своїх місцях донині. Важливо, що паралельно із змінами до виборчого законодавства хочуть провести адміністративно-територіальну реформу. Адже саме по собі місцеве самоврядування класичне, і в ньому важко щось змінити. А от відносини «область — район» удосконалити можна — для нашої країни це важливе питання. Кудись треба прилаштувати той прошарок людей, які нині отримують зарплати, нічого не роблячи. Упевнений, у будь-якій обласній адміністрації можна забрати 70 відсотків службовців, і ані в районі, ані в містах нічого не зміниться. Нині землі давно вже всі розібрані, тож немає потреби, як раніше, збирати людей і розповідати, коли посівна та як до неї готуватися. Кожен бізнесмен вирішує все сам. Залишаються лише соціальні та координаційні питання, з якими можуть впоратися кілька чиновників. За зразок адміністративно-територіальної реформи можна взяти приклад Польщі чи Литви.
Стосовно виборчого законодавства. На мій погляд, для такого міста, як Біла Церква, 60 депутатів забагато. Їх може бути вдвічі менше. Пригадую, з 1998 року по 2002-й у нашому місті ефективно працювало 25 депутатів. Інше спірне питання — мажоритарна чи партійна система. Я прибічник першої. Можу на прикладі нашого міста скласти враження про вибори за партійними списками: що більша партія, то більші гроші везуться, аби потрапити до її лав. Це практикується і в парламентських виборах теж. Ідуть торги. Інший бік справи — маємо не таку вже й розгалужену партійну систему, як, наприклад, у Британії чи Німеччині. Але найголовніше відштовхуватися від того, що краще для виборців. Коли людина знає свого депутата, то зі своїми проблемами вона до нього й прийде. Адже той, хто зайшов за списком партії, нікому нічого не зобов’язаний. Та його ніхто й не знатиме.
Можлива й інша колізія. Мене, приміром, обрано на посаду міського голови не від партії, але міська рада сформована на партійній основі. Якщо складається чітка коаліція, голова стає залежним від неї... Фактично більшість депутатів можуть блокувати всі рішення. Хоча й мажоритарна система має свої мінуси. Саме тому й точиться така дискусія. Можливо, вдасться вийти на якийсь компромісний, гібридний варіант.
— Чи багато у вашому місті переселенців?
— У нас три тисячі осіб із Донецької та Луганської областей. Щодня спілкуюся із цими людьми. Вони забезпечені всім тим, що держава зобов’язана надати. Діти ходять в садочок, школу, пенсіонери отримують пенсію, усі громадяни зареєстровані в собезі для отримання допомоги на родину. Житло ми не надавали нікому, бо просто не маємо такої можливості. Ці люди живуть, як правило, у своїх знайомих, їм допомагають церковні парафії, або вони винаймають квартири. Багато хто шукає житло в селах, купує там хати і переїжджає. Ми надаємо необхідну медичну допомогу тим, хто її потребує, — забезпечуємо необхідним хворих на діабет, пропонуємо послуги центру гемодіалізу. Його відвідують двоє приїжджих з Луганської області. Вони задоволені, бо в себе вдома для цієї процедури доводилося далеко добиратися.
Наше місто поховало 12 героїв АТО. Маємо точні відомості про 13-го, але можливо буде й більше, бо ще не всі вивезені з Дебальцевого. Здебільшого це воїни 72-ї бригади. Усі сім’ї загиблих оточені опікою, вони отримали допомогу від держави у розмірі 600 тисяч. Нині ми на міському кладовищі облаштовуємо Алею слави, за наші гроші хочемо зробити однакові для всіх пам’ятники. Майже 20 тисяч гривень коштуватиме кожен. Спілкуючись із героями АТО, зійшлися на думці розширити вже існуючий Парк слави. Зробимо ще одну алею, поставимо капличку. Адже живих ветеранів Другої світової залишилося вже зовсім мало — в нашому місті їх 324. Тепер цей парк отримає своє друге життя.
— Аби не закінчувати на песимістичній ноті, скажіть, яке свято найбільше люблять мешканці Білої Церкви?
— Кого не запитаєш, одразу скажуть — день міста. Щоправда, торік ми його не святкували, але на загал, відзначаємо щороку у другу суботу вересня. Найбільше всі люблять виставку пасічників: там і мед, і медовуха. У нас, напевно, шість десятків бджолярів. Візиткою Білої Церкви є карнавал, у якому задіяні всі школи. Перед центральною трибуною діти влаштовують костюмоване дійство. На свята до нас приїжджають делегації з міст-побратимів. Їх у нас багато — у Білорусі, Польщі, Словакії, Китаї. Маємо також своє свято квітів. Мешканці та гості міста люблять гуляти в нашому парку. Намагаємося відновити споруди, зруйновані тут у Другу світову. За літографіями, надісланими родичами Браніцьких із Парижа, вже відбудували турецький будиночок та літній танцювальний павільйон, посадили бузкову алею.
— Дякуємо за розмову.

ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

 

 

Савчук Василь Петрович, народився у 1959 році у Білій Церкві. Має вищу освіту: у 1981 році закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка; у 2004 році — Національну Академію державного управління при Президентові України за спеціальністю «Державне управління».
З 1981 по 1990 рік працював вчителем, заступником директора, директором школи.
У 1990—1998 роках обирався депутатом Білоцерківської міської ради.
У 1990—1994 роках — депутатом Київської обласної ради.
З 1990 по 1998 рік — заступник голови Білоцерківської міської ради.
У 1998—2006 роках — заступник міського голови м. Біла Церква.
З квітня 2006 р. — міський голова Білої Церкви.

 

Цифра

Сьогодні у Білій Церкві працює 22 середні школи, два ліцеї, один з яких — комунальний, дві гімназії, колегіум. Діє низка вузів, найбільші — Національний аграрний університет та Інститут економіки «Україна». Крім того, працює 18 муніципальних лікарень та ще 12 обласного підпорядкування. Вісім спортивних шкіл, дві з яких мають басейн, проводять чемпіонати з плавання. За останні два роки у місті збудовано льодову арену, де діти займаються фігурним катанням, хокеєм, та новий стадіон зі штучним покриттям. Тут діє п’ять музичних шкіл, 36 дитячих садочків, причому проблем із місцями в них немає, навіть попри те, що до міста приїхало чимало переселенців зі сходу. Є навіть театр — Київський обласний музично-драматичний театр імені П. Саксаганського.


Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.