Прожив понад 80 років, та так і не збагну: що ж воно таке — наша незалежність? Від чого народ наш став незалежним? Ні, не той, що хоч при маленькій владі, а простий трудовий люд? Я так розумію: незалежність — це достаток, заможність, краще життя. А що маємо? Ті, хто при владі, — злодюги, шахраї, пройдисвіти — привласнили результати праці цілого народу, стали «господарями» фабрик, заводів, цілих галузей промисловості та сільського господарства, зробивши простих трударів жебраками.
Минулого року відвідав я свою батьківщину — Хмельниччину, а дорогою додому завернув до знайомих на Вінниччину. Те, що постало перед очима, можна передати словами видатного українського письменника М. Коцюбинського, написаними понад 100 років тому:
«...Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...»
І мені хочеться сісти й заридати, бо нічого не змінюється. Хвора людина не має грошей на лікування, смертність перевищує народжуваність, старі люди порпаються у смітниках, здобуваючи собі харч, а новітні багатії повідгороджували ласі шматочки, забравши собі сінокоси, річки, ставки та ліси. Народ тікає з країни на заро-бітки, щоб прогодувати родину.
Можливо, з вершини прожитих років я не те бачу? Переконайте мене у протилежному.
Дніпропетровськ.