Принципові пропозиції щодо податкової оптимізації, а також щодо стимулювання економіки попитом на вітчизняне.

1. ПДВ і СПС: податок на додану вартість

Не виходячи з постійного шоку у зв’язку із самою уже пропозицією ввести ПДВ-рахунки, ризикну запропонувати механізм, при якому вони були б не тільки нешкідливі, а ще й корисні. Обмовлюся відразу: нічого спільного з тим, що сьогодні руйнівно закладене в Податковому кодексі України.
На окремому рахунку має бути все, що відраховується з бази ПДВшного обкладання. А саме — проплати за куплені в Україні необхідні для діяльності товари, роботи та послуги (можливо, роботи/послуги — з якимось обмеженням: не більш стількох-то відсотків). Усе інше, а це прибуток, фонд зарплати, і імпорт плюс понадлімітні роботи/послуги, і є оподатковувана додана вартість.
Ні податкових зобов’язань, ні податкового кредиту, ні податкових накладних, ні їхнього реєстру, ні сплати при ввозі, ні відшкодування при експортній або інших пільгах (самі пільги — зберігаються).
Обкладається — «по касі» — усе, крім добровільно перерахованого на спецрахунок, з якого назад дороги нема, а тільки на придбання в Україні для господарських цілей. А електронне адміністрування без великих зусиль відстежить, чи потрапило перераховане за призначенням.
Можна перераховувати на спецрахунок коли завгодно — просто перед покупкою або заздалегідь: якщо податок на додану вартість потрібно платити вже зараз, а товар купуватиметься через кілька днів, то краще «омертвити» на ці кілька днів усю суму вартості, ніж на весь податковий період суму ПДВ. Раніше перерахував — раніше відрахувалось із оподатковуваної бази.
Тут і контроль, і добровільність, і жодної податкової бюрократії. Цілі, яких досягаємо: податкова дисципліна завдяки полегшенню контролю, а водночас — істотне податкове спрощення ПДВ-механізму, явно виражена підтримка вітчизняного виробника, і, як наслідок, підйом економіки й можливість реального вирішення соціальних завдань. Є над чим подумати?

2. ПДВ і СПС: соціально-податкові сертифікати

Пропоновані далі соціально-податкові сертифікати (СПС) покликані вирішувати ті само податково-стимулююче-соціальні завдання, але в трохи іншій послідовності. По суті, йдеться про споживчу емісію без зростання цін і зниження курсу нацвалюти.
Грошей у країні явно не вистачає, адже якби вистачало, то відсотки за кредити й депозити були б зовсім іншими. Так, «малювання грошей» до забезпечення об’єктивно заслуженого рівня купюрної кількості розбалувана економіка «політично не витримає», але попит будити однаково треба. Без нього виробництво не має ні сенсу (ніхто не купить), ні можливостей (дорогі кредити).
«Малювати гроші» було б добре й для вирішення соціальних завдань — все-таки ті, хто ці «грошові малюнки» одержить, у підсумку виграють, незважаючи на автоматично намальовану інфляцію. 
Адже роздали не всім, а втрачають потроху всі, тож ті, хто отримали, все-таки мають сумарний плюс за рахунок поширення втрати (але вже без грошей!) на всіх інших. Ну а щоб і намалювати, і не втратити, малювати треба не гроші, а їх напівповноцінні замінники — щоб обійтися (головне!) без зростання цін і коливань курсу-«градусника».
Отже, пропозиція: держава роздає найбіднішим прошаркам намальовані до об’єктивно необхідного рівня грошей у країні іменні соціально-податкові сертифікати.
Як варіант: на бланку сертифіката позначаються всі його господарі по черзі. Витратити ці цінні, частково грошезамінні, папери можна тільки на купівлю українських товарів, робіт або послуг, а підприємства можуть їх витрачати не тільки на щось українське (але не на зарплату!), а ще й на сплату податків, щоправда — уже з урахуванням певних установлюваних обмежень. Щоб на отриманих так податках не втратити, СПС, які дорівнюють намальованим і поверненим через податки їх сумам, держава розміщає подекуди примусово. Ними, наприклад, видається частина гривні при обміні ВКВ (нехай ураховують при її покупці!). Але головне — ними й сама держава розраховується за все українське. От у цих рамках реального використання податки через сертифікати й приймаються, що враховується при оголошенні переліку заміщуваних СПС-платежів.
Тоді не буде жодного тиску на бюджет країни.
Інші суб’єкти підприємництва повинні приймати СПС в оплату тільки добровільно, і це принципово.
Саме завдяки тому, що хтось приймає, а хтось ні, й не зростають ціни. У тих, хто СПС не бере, попит через це й так падає (у найкращому разі — не зростає), адже покупці йдуть до тих, хто бере, тож ціни вони не піднімуть. Ті ж, хто сертифікати приймає, ціни не підвищать теж — заради тих, у кого цих СПС немає й для кого нічого не змінилося, але хто на випадок чого перебіжить до тих, хто не приймає, а втрачати їх заради «не зовсім повноцінних» шкода.
Якщо ж відмовлятися від приймання СПС ніхто не стане, можна обмежити варіанти їх використання — наприклад, не приймати їх на сплату податків. «Відмовники» необхідні, адже саме вони триматимуть ціни. Додатковою гарантією тут може стати зобов’язання на певний період не підвищувати ціни (і рентабельність) в обмін на право приймати СПС.
У такий спосіб народ одержує соціальну підтримку, підприємства — можливість отримати нових покупців і оплатити за їхній рахунок українську сировину або податки, а економіка — поштовх, адже ці напівгроші навряд чи підуть у кубушку або в обмін на ВКВ, оскільки одержувати їх будуть найбідніші. Цілі, яких досягаємо: «завод» економіки з пріоритетом вітчизняного виробника плюс заодно — часткове вирішення соціальних завдань дуже адресною монетизацією через викид напівгрошей без зростання цін і падіння курсу (адже на валюту сертифікати не обмінюються). Коли грошей у країні не вистачає (про що говорять високі відсотки), таке можливо.
Крім того, хто більше платить податків, той більше може їх приймати, а це вже спрацює на поліпшення платіжної податкової дисципліни. Тобто знову ж, заходи податкові, вітчизняно-стимулюючі й соціальні, але вже в іншому порядку, при якому вирішення соціальних завдань — на першому місці.

Олександр КІРШ, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради з питань податкової й митної політики.

Олександр Кірш.