Публічне акціонерне товариство «Тернопільський радіозавод «Оріон» — єдине з-поміж майже десятка підприємств військово-промислового комплексу області, яке зуміло вижити, залишитися на плаву і нині нарощує виробництво. Відбувалося це не завдяки сприянню, а всупереч ситуації, що склалася останніми роками у ВПК і промисловості загалом. На жаль, світла у кінці тунелю не видно. Про нинішні проблеми «оборонки», шляхи їх розв’язання розмова з головою наглядової ради ПАТ, кандидатом економічних наук, депутатом обласної ради Ярославом КАРПИКОМ (на знімку).
— Ярославе Михайловичу, в умовах воєнних дій держава має бути зацікавлена у нарощуванні продукції оборонних підприємств, усіляко сприяти їх діяльності. Відчуваєте увагу і турботу?
— Ми справді наростили випуск продукції. За два місяці цього року із завданням впоралися на 150 відсотків. Ліквідували минулорічні борги у зарплаті, перед бюджетом, Пенсійним фондом. Середньомісячна зарплата становить 3,5 тисячі гривень. Сподіваємося на державні замовлення, виграли тендери за кордоном. Однак упевненості у завтрашньому дні немає. Як працювали, так і працюємо з надривом. Незважаючи на декларування реформ, нічого, по суті, не змінилося, а в дечому ситуація погіршилась. Я директором уже 26 років, отож можу порівняти.
— Конкретизуйте, будь ласка.
— Ось усі говорять про оптимізацію, тобто скорочення. Згідний, це потрібно робити. Коли зайдеш у місцевий «Білий дім», то не перестаєш дивуватися, скільки чиновництва бігає з кабінету в кабінет з папірцями, а вирішити питання немає з ким. Водночас ніхто не каже, куди подітися вивільненим людям: ні на рівні уряду, ні на рівні парламенту. Кількість контролюючих організацій ніби скоротили наполовину. А ось у нас на заводі вже 45 днів (робочих!) сидять сім чи вісім працівників фінінспекції. Що шукають стільки часу — невідомо. Наше підприємство державне, все на виду, сплачуємо всі податки, а те, що в «тіні» більше половини економіки, ніхто не бачить. Те, що кошти платників податків витрачаються на неефективну роботу фіскальних органів, — також.
Радять оптимізуватись і виробничникам. До речі, ми дотримуємося норми, яка діяла раніше: скорочення персоналу не більше п’яти відсотків, що зафіксовано у колективному договорі. З іншого боку: катастрофічно бракує кадрів, особливо робітничих професій, середнього технічного персоналу. У великому дефіциті кваліфіковані токарі, шліфувальники, інструментальники, газоелектрозварники, майстри, технологи, менеджери... Держава витрачає великі кошти на навчання тих же юристів, економістів, комп’ютерників, якими перенасичений ринок праці, а ми змушені у себе на заводі організовувати групи і самі готувати потрібні кадри. Доки триватиме цей розрив між ринком праці та ринком освітніх послуг?
— Військові скаржаться, що немає чим воювати. Логічно, має зрости кількість замовлень. А як насправді?
— Починаючи з 2004—2005 років Збройні сили, Міністерство оборони системно розвалювали. На армію з бюджету виділялося менше одного відсотка, тож не дивно, що нині немає чим воювати. Реставруємо танки, БТРи, яким по 30—40 років, а скільки військової техніки за безцінь спродали за кордон... Скажу про радіостанції, які ми випускаємо. Свого часу наробили їх багато. Лежали на складах, а потім хтось додумався їх продавати за півціни. Тепер виходимо з новими радіостанціями на зарубіжні ринки, а нам кажуть: ваші радіостанції у нас уже є і вони дешевші.
Щодо замовлень... Нагорі немає до кого достукатися. Міністерство промислової політики ліквідували, зробили підрозділом Міністерства економічного розвитку. Торік я надіслав кілька листів Кабміну і Фонду держмайна, який здійснює управління підприємством, із низкою проблем і пропозиціями, як їх вирішити. Думаєте, хтось відповів? Навіть не зателефонували. Але ж це не якась цегельня, а завод оборонного значення! Ми єдині в Україні випускаємо засоби зв’язку для бронетанкових військ, для піхоти, силових структур. Скільки нарікань було на те, що війська зазнавали втрат, у тому числі через неналежний зв’язок. І що? Ми й далі 85 відсотків продукції експортуємо, а державного замовлення не можемо дочекатися. Принаймні за два місяці не отримали жодної гривні з обіцяних для оборонних підприємств шести мільярдів. Старі зв’язки ВПК з владою розірвані, нових ніхто не налагоджує. Кожен сам по собі. Централізація не зменшилася, корупція, як була, так і є. Можливо, нагорі і в низах корупціонерів дещо поменшало, а середина — як заправляла, так і заправляє.
— На місцевому рівні щось змінилося?
— В області голови адміністрації змінюються один за одним, однак за останні роки жоден з них не побував на нашому підприємстві, не поцікавився, як живе колектив. Натомість охоче йдуть перерізати стрічки, наприклад, на відкритті світлофора (?!). Хіба це рівень керівника області? Нагороджують представників гуманітарної сфери, та майже ніколи виробничників. На тих, хто тримає економіку, створює робочі місця, сплачує податки, ніхто уваги не звертає. Хіба це справедливо? Мені довелося бути депутатом обласної ради кількох скликань. Нещодавно знову прийшов у раду замість вибулого депутата і був шокований.
Якщо раніше усі питання, винесені на засідання сесії, розглядали за півдня, максимум за день, то тепер півдня депутати затверджують порядок денний, а сама сесія відбувається в кілька заходів. Така ось продуктивність.
— 85 відсотків продукції відправляєте на експорт. З одного боку, це добре: мало хто може похвалитися таким показником. З другого — невже в умовах фактичної війни вона не потрібна Україні?
— Просуватися на зарубіжні ринки непросто. Наші представники перебувають одночасно у різних кінцях світу. Переважно в арабських та азійських, а також європейських країнах. На жаль, на допомогу торгових представництв, що діють при посольствах України, годі розраховувати. До сьогодні на зарубіжному ринку конкурентоспроможні технології ВПК колишнього Союзу, яким тридцять років. Тоді військово-промисловий комплекс був справді авангардом усієї економіки: тут народжувалися передові ідеї, оригінальні конструкторські рішення, новітні технології. Нині гасаємо по всьому світу не лише з метою збути продукцію, а й закупити комплектуючі, свого у нас майже нічого немає. І хіба може бути з таким ставленням до вітчизняного товаровиробника? Наприклад, торік ми виграли тендер на виробництво шоломофонів. Поставили їх на конвеєр за два тижні: колись випускали, тож швидко відновили виробництво. Не приховуватиму: вдалося пролобіювати замовлення. Нашими конкурентами були кілька фірмочок, які намагалися поставити зарубіжні аналоги. Часто у них нічого, крім директора, бухгалтера та 20 квадратів офісу, немає, однак на рівних з виробничниками беруть участь у тендерах. Хіба цього ніхто не бачить чи відкати засліплюють очі? Трапляється, такі ось фірмачі закуповують у нас продукцію, додадуть 10—20 доларів на кожен виріб і перепродують. Не виходячи з кабінету, заробляють солідні суми. Або закуплять китайські радіостанції, через кілька місяців це купа металобрухту, який везуть до нас ремонтувати. Деколи бачу німецьких поліцейських з важкими раціями. Наші — легенькі, компактні, але німці не пускають на свій ринок. Нам би навчитися такого протегування вітчизняних виробників.
— До речі, як працюється виробничникам з галопуючим курсом гривні?
— Комплектуючі за кордоном, обігових коштів немає, кредит взяти неможливо — ось і будь мудрим. А щомісяця треба дати людям зарплату, заплатити єдиний соціальний внесок, податки, оплатити енергоносії... Щось прострочив, одразу штрафи, штрафи, штрафи... Звичайно, падіння гривні ускладнило і так непросте становище. Скажімо, отримали певну суму у валюті за продану продукцію. Віддали державі по одному курсу. Завтра потрібно купити комплектуючі, а курс уже вищий — змушені купувати собі у збиток. Вважаю, що оборонним підприємствам повинні бути преференції. Не можна з однаковими мірками підходити до цегельні, молокозаводу і оборонних підприємств, інакше розвалимо ВПК остаточно.
— Було декілька спроб приватизувати державне підприємство «Оріон». Поки що невдалих, але тепер приватизації державних підприємств хочуть дати зелене світло. Не боїтеся, що завод перейде у приватні руки?
— Усі ці роки я, як міг, опирався приватизації. Не знаю, на скільки ще вистачить сил. Не таємниця, що певні кола прагнуть довести завод до банкрутства, пустити з молотка і купити за безцінь. А куди подіти 600 працівників, за кожним з яких стоять сім’ї? Гадаю, не зайвими є 1,5—2 мільйони гривень, які даємо щомісяця до бюджету. Але головне те, що Україна перебуває у стані війни і ніхто зброї давати не збирається. Треба думати, як на місці її виготовляти, удосконалювати. У нас обладнання 30—40-річної давності. Треба не те що його міняти, а нові заводи будувати. Чому ніхто не думає над тим, як примусити працювати на народне господарство банківську систему? Як установити чіткі правила гри в умовах, коли нормативна база постійно змінюється? Якщо навіть при такому розбалансуванні ми умудряємося працювати, то що було б, якби нагорі хоч трохи посприяли? Обіцяли звільнити від мита, ПДВ, акцизів — так на рівні обіцянок і залишилось. Ніби й прагнуть щось зробити, а результат нульовий. Не хотілося б, щоб оборонні підприємства зазнали краху, як наше військо у «котлах».
Не варто забувати народну мудрість: «Хто не хоче утримувати свою армію, той годуватиме чужу». Зрозумійте, це крик душі.
— Вдячна за розмову. Було б добре, аби вас таки почули.
Розмовляла Любов ЛЕВИЦЬКА.
Тернопільська область.
