Застосування поняття «державність» чи «держава» до реалій архаїчного соціуму є до певної міри умовним. Саме слово «держава» до ХVІІ століття як спеціальний термін вживалося не в точному, звичному для нас, значенні, а побутувало лише як одне з визначень верховної влади, було метафорою її царственості і могутності. Змістовне наповнення та дієвість змісту поняття «держава» стосовно ранньосередньовічної Русі визначають дві спільні характерні для неї риси. Це наявність певної групи людей, що використовують силу з метою домогтися підкорення своїм командам і претендують на право командувати і право підкоряти, тобто на те, щоб бути легітимною. Оця друга риса уявляється особливо важливою, бо дає змогу встановити чітку відмінність між бандою грабіжників і «державним», так би мовити, апаратом. На Русі такою розбійницькою зграєю, яка несла в собі зародки державності, радше того самого апарату, була очолювана князем військова дружина, яка становила суспільний інститут привілейованих людей — професійних воїнів. На відміну від народного ополчення, що було первісним елементом воєнної організації слов’ян у більш ранні часи, дружина стала постійною організацією професійних воїнів, яка стояла поза общиною і над нею.

Підпорядкована князю збройна дружина стала тією соціальною силою, що об’єднала племінні княжіння східного слов’янства у відносно єдине політичне утворення — Київську Русь. Це ще аморфне й крихке у ІХ—Х століттях об’єднання науковці справедливо називають дружинною державою. Виокремлення князя і дружини з-поміж основної маси общинників, відчуження влади від народу, поява нового типу поселенських структур — князівських фортець наприкінці ІХ—Х століть було важливим чинником виникнення державності у східних слов’ян. Інституту князівської влади, нероздільно пов’язаної зі своїм дружинним оточенням, належить визначальна роль у формуванні соціально-політичних спільнот протодержавного типу.
Окреслюючи картину світу давньоруського соціуму у просторово-часовому його вимірі старокиївські книжники кінця ХІ—ХІІ століть широко послуговувались міфологізованими «історичними» переказами та генеалогіями, за допомогою яких вони прагнули показати походження і становлення Київської Русі та її правлячої династії. Цій меті була підпорядкована вміщена в недатованій частині «Повісті временних літ» — грандіозному літописному творі початку ХІІ століття — оповідь про легендарного князя Кия — гаданого фундатора стольного граду Русі. Старокиївський книжник наділяє Кия князівським достоїнством, зазначаючи, що той «ходив» до Константинополя — столиці могутньої Візантійської імперії, де, як свідчить літописець, був з великою шанобою й почестями зустрінутий грецьким імператором. Для стародавніх книжників-літописців поява князівської влади рівнозначна початку дійсності, початку власної історії, яка вимірювалася ними ab urbe condіta — тобто від початку міста. Вітчизняна літописна традиція не випадково розпочинається словами: «Се повісти временних літ, звідки пішла Руська земля і хто в Києві почав першим княжити».
Вміщена в недатованій частині «Повісті временних літ» епонімічна легенда про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом сповіщає нам не тільки і не стільки про народження міста, скільки про походження місцевої князівської влади та встановлення цивілізаційного ладу (порядку) в Поляно-Руській землі. Обґрунтовуючи легітимне походження стольного граду Русі та її правлячої династії, вона наголошує на тому, що фундатором останньої був не якийсь там перевізник через Дніпро, як подейкують невігласи, а правдивий князь — достойник племінного княжіння полян, який «прийняв честь велику» від візантійського царя. Тим самим підкреслюється, що заснування Києва сталося ніби із благословення володаря царгородського престолу — міфічного глави сім’ї всіх християнських народів тогочасного світу. В такий спосіб першовитоки стольного граду Русі та її правляча династія пов’язувалися узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом. Це мало обґрунтувати думку про те, що народження Києва і Києво-Руської держави сталося нібито із благо-
словення володаря царгородського престолу — беззаперечного суверена всієї християнської ойкумени.
Ще одну — Ладозько-новгородську версію походження княжої династії на Русі змальовує літописна оповідь про прикликання варягів. Цей забронзовіло-хрестоматійний літописний сюжет ось уже понад двісті років залишається предметом гострих дебатів у науці. Після багатьох десятиліть заперечення його достовірності радянською історичною наукою чимало дослідників нині визнають, що у своїй основі він відбиває історичні реалії епохи. Проте не слід абсолютизувати укладення «ряду» (договору), що регулював відносини між Рюриком і родоплемінною елітою північноруської конфедерації різноетнічних племен. Він не був зафіксований на письмі, проте для легітимації підвалин російської історії став основою для обґрунтування розвитку відносин князівської династії Рюриковичів із слов’янськими племенами Східної Європи. Первісними осередками дислокації військових дружин Рюрика та його легендарних братів стали такі центри, як Холмград-Новгород (Рюрикове городище), Ізборськ та Білоозеро. Згодом Рюрик, як свідчить «Повість временних літ», садовить своїх «мужів» і в інші гради північної частини Східної Європи (Полоцьк, Ростов, Муром). Головними осередками влади норманського вождя були Ладога (Альдейгьюборг) і поселення біля витоків річки Волхов (Рюрикове городище).
Зв’язки цієї міжплемінної конфедерації із Київським Півднем були спорадичними, аж поки, як свідчить «Повість временних літ», не знайшлися в оточенні Рюрика два мужа (Аскольд і Дір), які вирішили відправитися на військову службу до візантійського імператора. Пливучи Дніпром, побачили вони на горах місто, засноване Києм, і залишилися тут правити. Це повідомлення вміщено під 862 роком. Ця дата, як і вся, зрештою, рання літописна хронологія, є вельми умовною, а сама оповідь — штучною конструкцією вченого монаха початку ХІІ століття. Адже ще в середині ХІ століття «глибина» історико-генеалогічної пам’яті староруських книжників не сягала, як засвідчують слова київського митрополита Іларіона, далі Ігоря «Старого». Ретроспективне поглиблення генеалогічного коріння князівської династії й, особливо, відтворення порядку успадкування «законних» прав володарювання від Рюрика до Ігоря, було засадничим принципом часового відліку давньоруської історії в літописанні. Її плин вимірювався за прімогенітурним принципом передачі владних повноважень від покоління до покоління. Це структурувало спільноту, закріплюючи традиційний тип відносин панування/упідлеглення.
Цілком вірогідно, що укладачі «Повісті временних літ» прагнули надолужити прогалини у своїх знаннях, поєднуючи імена, взяті із різноманітних генеалогічних історій та легенд, в більш- менш безперервний ланцюг. Утвердження в Києві малолітнього Ігоря Рюриковича при батьковому воєводі (літописний Віщий Олег) на початку 80-х років ІХ століття поклало початок, принаймні в уяві старокиївських книжників, укоріненню тут князівської династії Рюриковичів й формуванню більш досконалої суспільно-політичної структури організації місцевих спільнот.
Проте Київська держава народжується не у Ладозі чи Новгороді, звідки буцімто розповсюджуються об’єднавчі імпульси на Київський Південь. Вектор процесів ендогенного соціального розвитку східного слов’янства пролягав у зворотному, поширенню у Східній Європі варязьких старожитностей, напрямку, а саме з Півдня на Північ. Тобто імпульси до освоєння, організація державно-політичного і культурного життя на північному Заліссі йшли з Київського Півдня.
Первісним територіально-політичним осереддям Київської Русі була Середня Наддніпрянщина. У першій половині ІХ століття тут склалася певним чином організована воєнно-політична структура, відома, за джерелами, під назвою «Руська земля». На зламі ІХ—Х століть територія цього політичного утворення обмежувалася Києвом і прилеглою до нього землею подніпровських полян. Для того, щоб зберегти її внутрішню міць і утвердити свою гегемонію в Середньому Подніпров’ї київським володарям необхідно було вибороти свій життєвий простір. Така, так би мовити, легалізація Русі була немислима без ліквідації самостійності довколишніх «племен». Не випадково саме до цього часу літописні джерела й відносять початок боротьби київських князів за поширення свого політичного впливу над прилеглими до Київського Подніпров’я східно-
слов’янськими землями.
Важливо зазначити, що київський «уряд» спершу не запроваджував на підвладних землях якихось нововведень. Наявна вже у східних слов’ян система оподаткування була цілком життєздатна й достатньою мірою могла забезпечити матеріальне утримання крихкого ще прошарку надплемінної верхівки. Водночас слід відмовитися від спроби добачати у східнослов’янських племенах якусь вищу соціальну й політичну форму організації. Остання не несла в собі ще зародків державності і в більшості випадків плем’я політично було тупиковою одиницею. Вочевидь, цим і зумовлювалася стрімка динаміка успішних походів дружинників князя Олега. Лише за три роки, як свідчать літописи, йому вдалося підкорити своїй владі полян, древлян, сіверян і радимичів.
У давньоруській історії розбійницькі наїзди русів поступово перетворилися на своєрідну певним чином впорядковану систему, яка отримала назву — полюддя, або кружляння. Воно здійснювалося взимку й тривало до весни. Круговий об’їзд підвладних земель здійснювався по кільцю рік у такому напрямку: через межиріччя Дніпра і Горині до древлян, потім через Любеч до радимичів і, можливо, дреговичів, далі назад по Десні до сіверян й через Чернігів і Вишгород до Києва. Воєнно-торговельний промисел князя і дружини сприяв стабілізації центральної влади. Прибутки з торгівлі хутрами бобрів, соболів, білок, лисиць тощо на міжнародних ринках становили чи не головне джерело державного бюджету Київської Русі кінця ІХ — більшої половини Х століття. Тогочасні арабські автори засвідчують грандіозні масштаби руської хутрової торгівлі. Зібрані під час зимового полюддя дари-контрибуції складувалися в Києві й навесні піддані київського князя сплавляли їх на візантійські ринки. Міжнародна торгівля й обмін товарів сприяли структуризації давньоруського соціуму й закріплювали традиційний тип панування-підкорення.
Зі стабілізацією соціальних і політичних взаємовідносин київського «уряду» зі своїми підданими останній міг розраховувати на підтримку місцевих племінних вождів в організовуваних ним військових походах на Візантію. Візантійські й інші далекі походи Русі ІХ—Х століть сприяли інституалізації князівської влади, її внутрішній організації та структуризації. Як зауважував М. Грушевський, «сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одне тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому просторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи повторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глубше розгалуженою».
Після трагічної загибелі у 40-х роках Х століття київського князя Ігоря його вдова Ольга стала легітимною володаркою Русі — у правосвідомості тієї епохи її владні повноваження не підлягали сумніву. Їй вдалося помститися за смерть свого чоловіка. Унаслідок організованого нею військового походу на землю древлян була ліквідована місцева правляча династія на чолі із князем Малом. Ця колізія яскраво висвічує драматично-напружений характер зав’язку давньоруської державності, яка зростала на такому протистоянні місцевого автономізму гегемоністським устремлінням київського князівського дому Рюриковичів. Встановлення Ольгою суворішого порядку збирання данини, визначення її обсягів, строків і певних місць зберігання, регламентація податків поклало, без перебільшення, початок існуванню Київської Русі як держави. Адже її розвиток повсюдно починається завдяки тому, що князь здійснює експропріацію інших самостійних носіїв управлінської влади, привласнює засоби управління (фінанси і військо) і все, що могло бути використано з політичною вигодою.
Наступним кроком на шляху ліквідації автономії східнослов’янських княжінь і закріплення їх за династією Рюриковичів стала заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями. У 969 році київський князь Святослав Ігорович уперше в політичній практиці Київської Русі призначає своїх намісників до головніших давньоруських міст для управління над прилеглими до них землями. Ними стали його сини. Молодший, Володимир (на знімку), вирушив разом зі своїм опікуном Добринею на Новгородське княжіння, Олег отримав Древлянську землю, а старший Ярополк залишився князювати в Києві. Започаткована Святославом практика посадовлення великокнязівських намісників відповідала потребам об’єднавчої політики київського правлячого дому, сприяла інтеграції служилої і місцевої знаті, формуванню єдиної політичної системи і єдиної державної влади. Утім, політичні зв’язки між синами київського князя не були ще достатньо врівноважені нормами встановленого освяченого традицією права. Ось чому невдовзі після трагічної загибелі Святослава Ігоровича на Дніпровських порогах 972 року між ними зав’язалися міжусобні чвари, внаслідок яких Володимир став єдиновладним володарем. Однак ще не закорінене в політичній практиці і правових звичаях його єдиновладдя було хистким і нетривалим.
Лише реформування організації державної влади й запровадження християнства в Київській Русі за Володимира Святославича на схилку Х століття остаточно закріпило її легітимність, або, так би мовити, удержавило державність. Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого, чітко визначеного місця в співдружності християнських держав. Завдяки принизливому, для візантійського імператорського дому, одруженню Володимира з Анною Пурпурогенетою київський князь одразу посів у цій ієрархії чільне місце. Із прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилась від скверни, знайшла духовне прозріння/просвітлення й, відтак, із недержави стала державою.

Володимир РИЧКА, доктор історичних наук, професор.