Уважається, що для будь-якої держави одним із найчутливіших індикаторів рівня її розвитку є здатність забезпечити своїм громадянам доступну та якісну медичну допомогу. Наші співвітчизники відчувають на собі цю аксіому, мабуть, подвійно. Принаймні більша частина українського суспільства в разі виникнення навіть найменших проблем зі здоров’ям зустрічається, швидше, з неможливістю отримати те, що прописано в Конституції, — безплатне і достатнє лікування. І на нескінченні нарікання людей чути одну відповідь: охорона здоров’я потребує реформування. Наскільки воно справді актуальне, в чому суть майбутніх змін і як швидко їх можна здійснити — тема бесіди з керівником Міністерства охорони здоров’я України Олександром КВІТАШВІЛИ (на знімку), якою газета повертається до своєї рубрики «Десять запитань міністру».
— Пане міністре, чи можна вважати, що ви вже розібралися із сьогоднішньою ситуацією в сфері охорони здоров’я України? Якщо так, охарактеризуйте її коротко.
— Мені й моїй команді справді було важливо розібратися з тим, що собою нині являє українська охорона здоров’я. Проблема в тому, що збережена в Україні з радянських часів система Семашка 25 років не змінювалася. Вона дуже дорога і її практично неможливо утримувати. За таким принципом не працюють навіть дуже розвинені держави. Приміром, Швеція, яка є дуже соціально орієнтованою. Ще років 25 тому і в ній, і в Україні було по 1500 лікарняних ліжок на 100 тисяч населення. Тепер у Швеції їх 270, а в нас — 890. Середнє перебування на стаціонарному лікуванні становить там
5 днів, в Україні — 12.
У нас має місце також географічно нерівний доступ до медичних послуг. Технологічно й кадрово забезпечені лікувальні установи концентруються у столиці та у великих містах. А в маленьких містах і селах усе обмежується первинною ланкою охорони здоров’я. До того ж у селах воно практично не працює. Потрібно прагнути до того, щоб люди могли отримувати допомогу на місці, і тільки за гострої потреби їм доводилося б звертатися у високотехнологічні центри.
Турбує також відсутність потрібної статистики. Ми знаємо, скільки в нас ліжок, скільки лікарів, середнього медперсоналу, але невідомо, скільки, наприклад, щорічно робиться операцій із приводу апендициту. Ніхто ніколи таких даних не збирав. Але ж без цієї та їй подібної інформації неможливо правильно вибудовувати бюджет або розраховувати, скільки грошей держава повинна виділяти на оплату медичних послуг. Ми хочемо ввести систему електронної звітності, яка дасть можливість бачити повну картину по всій країні.
— Чи чесно чинить держава стосовно своїх громадянам, нібито «не помічаючи» порушення їх конституційних прав на безплатне отримання медичної допомоги й роблячи її, по суті, недоступною для багатьох за необхідності, зокрема, складних хірургічних операцій, потреби в гемодіалізі тощо?
— Відверто кажучи, Українська держава просто обманює своїх громадян. Адже всупереч 49-й статті Основного Закону безплатної медицини в реальності немає. Звичайно, платна практика реалізується під прикриттям усіляких зборів і внесків у фонди розвитку, доброчинності. Обманюємо ми себе і з приводу справедливості. Адже грошей, які держава виділяє на охорону здоров’я для 45-мільйонного населення, не вистачає. Люди змушені доплачувати свої. Тут їх можливості нерівні: ті, хто платить більше, отримують якіснішу медичну допомогу.
— На вашу думку, в нинішній глухий кут українську медицину завела не-правильна витрата в останні два десятиліття бюджетних коштів?
— Саме це. Щоб медицина працювала успішно, розбудовувалася в технологічному плані, вона повинна отримувати гроші. А коштів, які держава спрямовує на охорону здоров’я, вистачає в принципі лише на підтримку інфраструктури. До того ж, за нинішніми високими стандартами, застарілої. Лікарняні площі, які ми утримуємо, становлять 44 мільйони квадратних метрів. Це половина Естонії. Фінансуючи їх, а не послуги, наша держава тим самим не фінансує розвиток медицини, не вкладає гроші у високі технології. Усе йде на обігрів, на освітлення, на мізерну зарплату лікарів, медсестер, санітарок. І це за того, що середня завантаженість лікувальних приміщень — 30 відсотків. Виходить, 70 відсотків інфраструктури підтримується її 30 відсотками, які працюють.
Що ми хочемо зробити, щоб змінити ситуацію? Лікувальні установи отримуватимуть ті самі гроші, що й колись. Плюс у них з’явиться можливість легалізувати сьогоднішні доходи і знаходити інші їх джерела за рахунок відкриття, скажімо, хоспісів, нових центрів із надання медичних послуг та інше. Зрозуміло, за умови, що це справді будуть винятково медичні послуги. Лікарні отримають автономію і в управлінні, і в адмініструванні, і у витраті коштів. Єдиною вимогою до них буде звітність стосовно видів і кількості послуг, надаваних щомісяця.
— А проблема корупції, що пронизала в тому числі й усю систему охорони здоров’я від верху до низу. Хіба це не бич? Як ви збираєтеся її викорінювати? Тим паче що нарікання в суспільстві на неї не припиняються.
— Корупція виникає й існує, по-перше, коли регуляція дає чиновникові можливість різної інтерпретації правил. А, по-друге, вона є наслідком низької оплати його праці. Змінювати людей, звичайно, можна й потрібно, але чи буде від цього пуття, якщо збережеться система, вибудувана під корупційні схеми. Тут хоч святого постав, схема зробить свою справу. Цього святого просто обійдуть, що нині, до речі, у багатьох випадках і відбувається: змінюємо десь верхівку, а середня й нижня ланки залишилися й продовжують підтримувати схему, второвуючи нові маршрути для чорних грошей.
Отож у першу чергу необхідно поміняти систему регуляції. Проста ілюстрація: якщо прописано в правилах, що на оформлення та видачу ліцензії відводиться 20—40 днів, тут уже закладено корупційний момент — її можна готувати максимальний строк, а можна «піти назустріч» заявникові і зробити це за 20 днів. За яких умов, гадаю, зрозуміло. Або, скажімо, приймаючи документи для оформлення якогось дозволу, чиновник закриває очі на відсутність певної довідки, і тільки через 15 днів повідомляє про це заявникові. І на видачу рішення починається новий відлік часу. Але за певної умови, зрозуміло, строк можна скоротити... Отже, по-перше, за наявності варіантів строку оформлення повинні бути й офіційні варіанти вартості цієї послуги: за десять днів — одна ціна, за 20 — інша. З офіційною оплатою в бюджет. Далі: і чиновник, і той, хто звертається по ліцензію, повинні розуміти правила її оформлення однаково.
Те саме із закупівлею ліків. Вона — частина великого ланцюга. І цей ланцюг відстежити дуже важко. Скрізь — колективна відповідальність, а не персональна. Ми маємо намір скоротити кількість ланок цього ланцюга. А головне, зробити так, щоб чітко знати, скільки чого потрібно для того чи того регіону. Торги робитимемо відкриті. Змінюючи ситуацію, ми повинні знати всі кроки, які повинні для цього зробити. З другого боку, змінити все одномоментно, образно говорячи, шляхом хірургічного втручання, неможливо — це ж не ДАІ, де можна звільнити одразу всіх і набирати нових, і це не позначиться істотно на житті суспільства. А спробуй звільнити всіх медиків, ліквідувати всі закупівлі в системі охорони здоров’я... Одне слово, все непросто, але робити треба.
— Кажучи про реформаторські наміри вашої команди, ви заявили: «Наша мета — зробити так, щоб медицина хорошої якості була доступна для всіх і скрізь». Чи означає це, що «якість і доступність» не залежатимуть від товщини гаманців громадян?
— Ідея реформи системи охорони здоров’я зводиться до того, щоб у всіх громадян без винятку був однаковий доступ до якісної медицини. Якщо взяти Грузію, де сьогодні є високотехнологічні, з високим побутовим рівнем і одночасно менш дорогі лікувальні установи, то і в перші, і в другі будь-яка людина може потрапити без проблем. Мільйонер — за свої гроші, а проста людина — завдяки страховому полісу. Його наявність дає пацієнтові можливість звертатися в будь-яку лікувальну установу будь-якого рівня: хоч би куди він пішов, його страхові гроші підуть за ним. Зрозуміло, є люди, в яких більше грошей, є менш або зовсім малозабезпечені. І роль держави саме в тому, щоб допомогти тим, хто не в змозі заплатити за лікування сам, а тим, в кого гроші є, забезпечити можливість доступу. Винятком повинні бути соціально небезпечні захворювання, насамперед інфекційні — у цьому разі держава повинна давати можливість усім хворим отримувати безплатну медичну допомогу. Принцип один: більше потребуєш — отримуєш допомоги від держави більше. Досягаєш на соціальних сходах більш високої сходинки — допомога від держави зменшується.
— А чи можна, на ваш погляд, подолати вічну диспропорцію в доступності і якості медичної допомоги сільському й міському населенню?
— На жаль, ця диспропорція буде завжди, тому що забезпечити в кожному селі рівень лікувальної установи, рівний міському, на жаль, неможливо. Але що потрібно обов’язково, то це вибудовувати в сільській місцевості нормальну систему первинної медичної допомоги. У селах повинні працювати амбулаторії, поліклініки і служба невідкладної допомоги, яка могла б оперативно до-
правити важкого хворого до відповідного медичного центру в районі або області.
— Яка роль, особливо з урахуванням майбутнього розширення повноважень місцевого самоврядування, приділяється в реформуванні регіонам? Чи будуть вони задіяні в цій роботі всі одночасно, чи продовжиться схема «пілотників»?
— «Пілоти», які працювали в Україні кілька років, багато чого досягли. У цих регіонах чимало зроблено в плані реформ. Насамперед там уже правильно вибудувана первинна допомоги. Знижено також фінансове навантаження на державу. Це ми повинні зробити в масштабах усієї країни, не вибираючи, де «пілот», а де ні. «Пілотники» просто швидше вийдуть на фінішну пряму. Важливо, що місцева влада повернулася обличчям до охорони здоров’я. І якщо Верховна Рада швидко прийме закони, спрямовані на зміну системи фінансування, закупівель та інше, проекти, які ми незабаром подамо, перебудовуватися зможемо швидко.
— Серед найуразливіших ланок нашої охорони здоров’я — фармацевтичний ринок. Ціни зростають стрімко, доступність ліків знижується. Що має намір робити МОЗ?
— Україна повинна мати можливість доступу до якісних медикаментів, які виробляються в Європі й затверджені регуляторами. Коли є відкритість ринку й той само препарат, на-приклад, ібупрофен, можна купити від різних виробників, у людей з’являється можливість вибору. Це один шлях. Другий — субсидіювати лікарські засоби, видаючи людині щомісяця ваучер певної вартості, який вона може витратити на ліки, електроенергію, інші соціальні потреби. Приблизно таку ефективну систему ми постараємося нині придумати й запропонувати людям, які, по-перше, соціально малозабезпечені, і, по-друге, медикаментозно залежні.
— В Україні на сьогоднішній день зберігся пристойний науковий медичний потенціал, деякі наукові медичні школи продовжують залишатися авторитетними в Європі та світі. Якими бачиться вам подальша доля вітчизняної медичної науки, її місце в українській охороні здоров’я?
— На моє переконання, медицина не може розбудовуватися, якщо немає інтегрованої системи освіти, лікування та науки. Те, що в нас є, це, знову-таки, залишок радянської системи. НДІ сьогодні — це, по суті, клініки. Певною мірою такий підхід виправданий. Адже за своєю суттю медицина — більше прикладна наука, ніж теоретична, фундаментальна. І наукові проекти повинні бути спрямовані на отримання конкретних результатів. Наприклад, зниження смертності від інсультів, яка в Україні доволі висока, підвищення якості лікування хронічних та інфекційних захворювань. Така робота, зрозуміло, потребує чималого фінансування. Тому в наших умовах бачиться найбільш доцільним перехід на грантове фінансування наукових проектів.
— Коли, на ваш погляд, МОЗ почне погашати кредит довіри наших співвітчизників і їх надії й терпіння стануть виправдовуватися?
— В Україні, на жаль, надто багато бюрократії, надмірно регуляції навіть щодо прийняття рішень. Для мене наприклад, дивина, коли Кабмін ухвалює рішення, а реальні кроки з їхньої імплементації робляться через два, а то й три місяці. Тому що діють старі підзаконні акти. А їх, я переконаний, потрібно готувати паралельно із законопроектом, у найгіршому разі — не більш як впродовж місяця після його прийняття й набрання чинності. Треба також позбуватися невластивих, часом важко з’ясовних функцій, максимально їх спрощувати, віддавати перевагу правильним бізнес-процесам і впроваджувати нові технології. Технології — це головне. І не треба прикриватися відсутністю, зокрема в селах, комп’ютерів. Є ж, зрештою, мобільні телефони. І люди завжди можуть повідомити на певну адресу про потребу, наприклад, в інсуліні або гемодіалізі. Усе швидко стане на свої місця й не потрібно буде їздити на УАЗиках і збирати дані-заявки. Сьогодні таку роботу «вручну» за мізерну зарплату виконують у масштабах держави десятки тисяч людей. Але ж їх можна перепідготувати і, впровадивши автоматизовані технології, спрямувати кошти, що йдуть на зарплату, на важливіші цілі.
Змінити все кардинально за три місяці в медицині, звичайно, можна. Але в країні з 45-мільйонним населенням це може мати негативний ефект і для людей, і для політичної еліти. Тому йти потрібно нехай повільніше, ніж хотілося б, але правильним шляхом. Якщо ми зможемо нинішнього року вибудувати добрий фундамент, то вже кожного наступного сферу охорони здоров’я можна буде добудовувати, роблячи її дедалі краще й досконаліше. Незалежно від зміни влади.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
