Прийнятий Верховною Радою Закон України «Про добровільне об’єднання громад» запустив відлік часу із впровадження в державі реформи номер один щодо децентралізації влади. Відтоді минуло понад півтора місяця, а реальних кардинальних зрушень не відбулося. Активізувалося обговорення серед еліти місцевого самоврядування. Знову проходять запеклі дебати, на яких лунають ті самі тези, що й півроку і рік тому, від повного несприйняття самої ідеї реформ до палкого схвалення укрупнення громад і децентралізації.
Ще раз підкреслюю, що я — прихильник курсу на децентралізацію влади в державі і чіткий розподіл повноважень між рівнями громада—район—область—держава без підпорядкування по вертикалі. Обрані лідери громад повинні бути підпорядковані виключно своїй громаді, своїм виборцям — тоді і тільки тоді вони будуть свідомо діяти в інтересах людей, які їх обрали, а не поглядати нагору: чи сподобаються мої дії тому, хто вище. Усі цивілізовані країни пройшли шлях децентралізації влади і досягли розквіту економіки й життя своїх громадян, і тільки Україна має, на жаль, якийсь гібрид раднаркомівського адміністративно-командного управлінського устрою, що каменем тягне її на дно, у прірву злиденного животіння народу і непомірного, всупереч всім законам економічного розвитку, збагачення купки олігархів та їх служак.
Отже, альтернативи децентралізації немає. Так жити далі не можна — розуміють усі.
Сьогодні не вистачає наполегливості інформаційного потужного наступу, боротьби за підтримку пересічних українців, для покращення життя яких саме і задумана реформа.
Згадаймо передвиборні баталії за депутатські мандати Верховної Ради. Від інформації про досягнення і чесноти кандидатів у депутати не можна було сховатись нікуди. І радіо, і телебачення, і тисячні армії агітаторів діставали всіх нас інформацією про своїх достойників і на роботі, і в магазинах, і на вулиці, і вдома. Ось так повинна вестися роз’яснювальна робота про реформу номер один про децентралізацію влади та об’єднання територіальних громад.
Сьогодні нічого подібного в державі не відбувається. Тому треба, щоб ця робота була організована й очолена конкретними людьми, які б сприяли процесу добровільного об’єднання громад. Добровільного об’єднання не відбудеться, якщо не буде стимулюючих факторів, так званої цукерки, як її вже охрестили експерти, яку будуть намагатися отримати громади, котрі об’єднуються. Тут конкретики, скажемо прямо, також ніякої. Ми говоримо про виділення якихось коштів із Світового банку, резервного фонду Кабінету Міністрів, що їх отримають громади, які об’єдналися, на наступний рік, а ті, що не об’єдналися, кошти отримають на розвиток інфра-
структури ще через рік.
Усе це якось зовсім безлико. І до свідомості простих громадян не доходить. На мою думку, треба було б змоделювати розвиток однієї з об’єднаних громад держави і показати, що, на-приклад, у разі об’єднання ось така громада отримає кошти на капітальний ремонт доріг у межах громади, такої кількості автобусів, які будуть у комунальній власності громади і забезпечать безперебійне сполучення в її межах, у кожному населеному пункті об’єднаної громади буде вуличне освітлення, централізоване водопостачання тощо, вказавши конкретні терміни надходження цих коштів та формування інфраструктури. Ось тоді громади сіл, селищ, міст зроблять свідомий вибір на добровільне об’єднання.
Наведу приклад. Од-нією із головних проблем, які сьогодні існують, є відсутність якісних доріг у селах і між селами та відсутність автобусного сполучення. Ці проблеми десятиліттями порушують люди перед нинішньою владою, райдержадміністраціями і районними радами. Ця проблема вже стала «притчею во язицех» і роками не розв’язується, та й не може розв’язатися апріорі. Бо для того, щоб відремонтувати дорогу і налагодити автобусне сполучення між селами в межах району, і райдержадміністрація, і районна рада повинні вийти за межі своїх повноважень — акумулювати й об’єднати кошти сільських бюджетів, і тоді проблему можна було б розв’язати. А коли буде єдиний бюджет об’єднаної територіальної громади — цю проблему розв’язати можна буде значно простіше.
Доля реформ багато в чому залежатиме від сільських і селищних голів, бо вони мають авторитет, до їхньої думки дослуховуються. Їх треба також переконати, що повноважень у старости буде не менше, ніж у сільського голови, а роль і відповідальність будуть надзвичайно високі, що це буде не якийсь «хлопчик помагай», а надзвичайно поважна особа і відповідальний керівник. До речі, слід, я думаю, в законі прописати і про створення, хоч і на громадських засадах, посаду помічника старости чи старшого населеного пункту в селах, де посада старости не передбачається законом.
Час дискусії вичерпався. Настав час активних дій зі створення об’єднаних громад і реальної децентралізації влади.
Володимир СЛЄПЦОВ, карлівський міський голова.
