Сьогодні на візитці Ярослава Неверовича значиться посада «голова правління компанії «Іntegrante», але ще торік він був міністром енергетики Литви. До слова, Неверович — перший поляк на міністерській посаді у цій прибалтійській країні. Тому про енергобезпеку Центрально-Cхідної Європи, новий імідж України на Заході й інші аспекти політико-енергетичних проблем ми говоримо у Польському інституті у Києві. Неверович — цікавий співрозмовник, бо з одного боку він не обтяжений високою посадою, а відтак — обов’язком приховувати свою гостру позицію з певних питань, з другого — як людина, яка нещодавно обіймала дуже високий пост, надзвичайно поінформований. Особливо у питаннях енергобезпеки, які сьогодні для нас такі важливі.
— Україна вже зробила перші кроки для диверсифікації поставок газу, зокрема, через реверс зі Словаччини, Угорщини та Польщі, однак Київ досі залежний від «Газпрому». Над якими ще проектами ви б радили замислитися уряду України, щоб подолати цю залежність?
— Я не претендую на те, щоб радити. Натомість, без сумніву, є потреба в подальшій диверсифікації, щоб жоден з учасників цього ринку не міг шантажувати і диктувати свої умови. Ціни мають бути результатом ринкових переговорів. Ціна газу для України не має бути більшою, ніж для Німеччини. Понад те, вона повинна бути меншою. Причин цьому кілька. По-перше, Україна може продукувати багато власного дешевого газу. По-друге, вона розташована найближче до (російських. — Ред.) родовищ. По-третє, ви є важливою транзитною країною. По-четверте, маєте багато альтернатив з поставок палива з різних країн. Тому якщо газ не коштує дешевше, то це означає, що не створено умов для конкуренції і немає можливості, щоб інші фірми прийшли і продавали його. На мою думку, це — найбільший виклик.
— Але чому Києву не вдається використати жодної своєї переваги під час переговорів?
— Те, що ви купуєте газ у Західній Європі, показує, що така альтернатива у вас завжди була. Крім того, варто звернути увагу на власний видобуток. Україна має багаті родовища, і було б дуже шкода, якби продовжувалася дискримінаційна політика стосовно тих, хто хоче видобувати місцевий газ. Бо це означає, що збільшуємо імпорт, у тому числі й з Росії. Тож було б мудро, якби уряд та парламент заохочували місцеве газовидобування. По-перше, це дешевше. По-друге, безпечніше для держави.
— Але українського газу не вистачить для нашої економіки...
— Сьогодні — так. Але якщо заохочувати інвесторів, щоб вони вкладали кошти у розвиток добування традиційного і нетрадиційного газу, то дуже швидко Україна може стати державою, що його експортує, а не імпортує. До речі, п’ятдесят років тому перший газ Литва отримала з України.
— Тобто ви вважаєте, що Україна, за умов розвитку власного видобування, може обійтися лише своїм газом?
— Так, я так вважаю.
— Сьогодні третьою стороною у переговорах між «Нафтогазом» та «Газпромом» є Єврокомісія. Чи варто українцям повністю довіряти новому союзнику? Чи може ЄК у певний момент піти на поводі в російського газового монополіста?
— Гадаю, це неправдоподібно. ЄС бере участь у цьому процесі для того, щоб максимально забезпечити українські інтереси. Справді, значна частина Євросоюзу залежить від транзиту газу через Україну. Та все ж участь Брюсселя допомагає Києву виторгувати кращі умови у «Газпрому». Один вигляд мають переговори, коли менший партнер розмовляє з більшим. І зовсім інакший — коли за столом сидять ще й представники всіх країн Євросоюзу, які до того ж є головними клієнтами «Газпрому». У такий спосіб позиція української сторони значно зміцнюється.
— Додамо трохи політики. Ви були першим литовським міністром польського походження. Одіозний російський ідеолог Олександр Дугін радить Кремлю розхитувати ситуацію у Литві через протистояння поляків та литовців. На вашу думку, чи може сьогодні третя сила спровокувати такий конфлікт?
— Вважаю, це неможливо. Поляки, які мешкають у Литві, прагнуть, щоб Литва була незалежною, хочуть жити в Євросоюзі та й загалом бажають гарного майбутнього для своїх дітей та народу. Водночас іноді ми, скажімо так, справді не складаємо іспит із геополітики. Утім, ці випадки тільки підкреслюють потребу правильного стратегічного розуміння ситуації. Наприклад, на Фейсбуці створювали сторінки з нібито закликами до Віленської (Вільнюс у Польщі часто називають Вільно. — Ред.) автономії для поляків. Цікаво, що першими, хто вподобав ці сторінки, стали так звані Донецька та Луганська народні республіки. Те, що ці ініціативи виявилися абсолютно невдалими, свідчить: люди у нас добре відрізняють провокацію від нормальної дискусії про національні меншини у демократичній державі.
— Як би ви охарактеризували імідж України в Литві? Як він змінився протягом останніх двох років?
— І у Вільнюсі, і в цілому у Литві живе багато українців. І ставлення до цих людей надзвичайно позитивне. Литовці дуже співчувають вам у зв’язку з подіями, що відбуваються. Крім того, так ми розуміємо, як багато змін відбулося у Литві. Наша країна стала членом ЄС та НАТО, і сподіваємося, що Україні теж це вдасться — ситуація покращиться, й Київ підвищить рівень інтеграції з Європою.
— Є така думка — якщо Україна відмовиться від вступу до НАТО і сам Альянс дасть гарантії, що він не прийме Україну, то конфлікт на Донбасі потроху згасне...
— Я не розумію такого способу мислення. Вважаю, що Захід повинен запропонувати для України максимально глибоку й довготермінову співпрацю і план, яким ми допоможемо впровадженню ринкових відносин (хоча б в енергетиці), наближенню народного господарства до європейської моделі, а також — з реформами й боротьбою з корупцією. Це буде найкраща стратегія, а не дискусія про те, що у нинішній момент і так неможливо. Сьогодні, у цю мить, не можна говорити про членство України в ЄС чи НАТО. Натомість про це можна буде говорити після проведення реформ.
— Кремль нині намагається розділити Європу, передусім, через представників ультраправих партій. Як ви вважаєте, чому ці політичні сили такі прихильні до Москви — це питання грошей чи спільних політичних поглядів?
— Це запитання дивує людей на Заході, але не нас. Історія свідчить, що ті, хто найголосніше кричать про націоналізм, виявляються російськими агентами впливу. Наприклад, нині з’ясовано, що перед війною в Литві такі партії були фінансовані посольством СРСР.
— Ви знаєте про реформи в Литві протягом останніх двох десятків років і, можливо, мали змогу спостерігати за перетвореннями у цей час в Україні. У чому секрет литовського успіху?
— Це стало можливим лише через те, що всі — і політики, і суспільство — дуже добре розуміли мету: Литва має бути в Євросоюзі й НАТО. Розуміння цих цілей, незважаючи на розбіжності поглядів стосовно того, як і які реформи проводити, наближало нас до мети. Існували якісь популістські моменти, але загалом глобальне мислення вимагало виконання усіх потрібних критеріїв. Сьогодні ми розуміємо, що це був єдино правильний вибір.
Розмову вела Тетяна ПАСОВА.
Фото надане Польським інститутом в Україні.
