Колишня вчителька української мови і літератури, а згодом приватний підприємець Оксана Циганок (на знімку), уперше сіла за кермо свого «бусика» й повезла на східні блокпости необхідну допомогу навесні минулого року. За багато місяців волонтерських поїздок відважній жінці довелося дивитись у вічі і пораненим українським бійцям, і донбаським сепаратистам, і солдатським матерям, і меценатам-благодійникам, і... смерті.
У черкаському Центрі допомоги армії, який нині очолює досвідчена Оксана Циганок, неначе у вулику. Волонтери «сидять» на телефонах і збирають інформацію про потреби військових, ведуть переговори з доброчинцями, приймають відвідувачів, пакують посилки...
— Батальйону, звідки я приїхав, негайно потрібні теплі речі. БТР, що їх віз, підірвався на фугасі, — доповідає Оксані один із волонтерів.
— Телефонують з військкомату, просять зустріти прибулих на ротацію, — повідомляє другий.
— Матері бійця, який воює під Маріуполем, треба завезти дрова, — чути від третього.
Перервати напружену веремію неможливо і ми домовляємося зустрітися з Оксаною Циганок «в умовну перерву».
— Перша моя поїздка в зону АТО була до окупованого бойовиками Слов’янська, — розповідає Оксана Анатоліївна. — На той час хлопці з «Правого сектора» міста Сміли вже «угробили» спочатку на кримських, а потім на донбасівських дорогах усі свої автомобілі. Вони шукали сміливця, який би погодився доправити їхній вантаж до Слов’янська. Ніхто не погоджувався, всі боялися. Тоді вони вийшли на мене. Мені не було страшно, я сіла за кермо і ми поїхали...
— Ця поїздка змінила ваше життя...
— Ще й як! Коли бачиш, як твоя допомога рятує бійця, підтримує його у важкі хвилини — ти вже не зможеш жити як раніше. З’явилася внутрішня потреба допомагати. У мене невеличкий бізнес, але я настільки переключилася на волонтерську діяльність, що реально цим живу. Дочка мною пишається, чоловік із таким способом життя змирився. З бійцями на телефоні я цілодобово. З передової, звісно, поганий зв’язок, тому хлопці телефонують тоді, коли можуть, часто вночі. Записую їхні потреби, прохання, перепитую, де їхні батьки, діти, чи не бідують...
Доводилося Оксані доправляти на блокпости не лише продукти, теплі речі, а й вивозити поранених. Одного разу врятувала бійця Олександра Кікіна, який пішов на фронт добровольцем. Хлопця тяжко поранило в руку, він втратив одну ногу. Коли волонтерка привезла бійця до лікарні, хірурги мали намір ампутувати й другу кінцівку... Ублагала лікарів трохи зачекати. А потім спільними зусиллями небайдужих людей вдалося відправити пораненого на лікування до Ізраїлю. На щастя, все обійшлося добре. Саша проходить курс реабілітації, збирається додому.
Особливий зарубок у серці волонтерки — жахливий серпень минулого року.
— Під час Іловайського котла, — пригадує Оксана, — нам повідомили про пораненого бійця з Черкащини. Ситуація була критичною — хлопець між життям і смертю. Однак туди, де він перебував, навіть гелікоптери долетіти не могли. Військові медики твердили: вивезіть бійця з поля бою — терміново надамо допомогу. Що залишалося робити? Разом зі своєю подругою-волонтеркою Ларисою Семиз ми швидко зібралися в дорогу. Взяли легковик, пакунки з медикаментами і вирушили у... невідомість. На ворожих блокпостах, що були на нашому шляху, ми розповідали «легенду». Запевняли «сепарів», що ми прості жінки, їдемо на Донеччину до одинокої тітки, яка тяжко захворіла. Зі скрипом, але нас пропускали. У Старобешівському районі зупинилися. Перед очима відкрилася страшна картина. На пагорбі, неподалік села Новокатеринівка, диміли наші розбиті БТРи... Нещодавно тут був бій. Їхати далі стало неможливо. Дорога була розкурочена снарядами. Тоді ми спробували обійти висотку пішки, щоб пошукати поранених і загиблих. Тільки вийшли з машини — з протилежного боку пагорба по нас вдарили російські танки... Це вразило. Ті, хто по нас стріляв, добре бачили, що ми, дві жінки, у цивільному одязі, без бронежилетів і касок...
Розуміючи, що після бою хтось міг урятуватися, миттю спустилися з пагорба і поїхали до Комсомольської районної лікарні. Питали про поранених, та всі медики були такі перелякані, що не відповідали на запитання. Лише одна медсестра тихенько вказала на палату, де були наші бійці, перевдягнені в цивільний одяг.
Їх було двоє. Один мав два поранення в ногу, а другому вирвало шмат спини. Ніяких медикаментів у лікарні не було. Хлопці, без знеболювальних, були ледь притомні. По лікаря ми помчали в сусіднє село. Привезли, віддали свої ліки. Разом з медсестрами лікарка зупинила кровотечу, надала першу допомогу. Перев’язуючи, медпрацівники просили нас якнайшвидше забрати поранених. Вони боялися за їхнє і своє життя...
А ще жінки розповіли, що з цими двома хлопцями був третій, командир-розвідник. Його контузило. Побоюючись перебувати в лікарні, він переховувався неподалік у лісосмузі. Зв’язку з ним не було, а ми вже мусили їхати, бо будь-якої миті могли з’явитися «деенерівці». Тож розклали в автівці сидіння й поклали поранених. Дуже хвилювалися за третього, але де його знайти? Кожна хвилина була на вагу золота. Виїжджали з лікарні під дощем. І раптом, крізь забризкане струменями води скло, побачили, як назустріч біжить хлопець в одязі вочевидь не свого розміру. Ми зупинилися й запитали, чи не він той, про кого ми чули. З’ясувалося, це був той самий розвідник! Коли задощило, він все-таки вирішив повернутися до лікарні, бо розумів, що в мокрому та брудному одязі викликатиме ще більше підозри. Якби не дощ, боєць на нас би не натрапив. Я переконана, що сам Господь Бог повернув хлопця назад, аби він зустрівся з нами.
— Я ніколи не забуду, — змахує зі щоки сльозину Оксана, — як в очах двадцятирічного солдата відчай змінився на радість. Ми всадили його в автівку й на максимальній швидкості помчали у Маріуполь. Тамтешні лікарі нас уже чекали. Всіх трьох вдалося врятувати. Вони вижили, молодий організм впорався з пораненнями, зміцнів. Тепер хлопці телефонують нам, дякують, називають нас з Ларисою хрещеними матерями. Вони знову на фронті.
А тоді, після Маріуполя, волонтерки знову хотіли повертатись до Комсомольського за новими пораненими. Та лікарка по телефону сказала, що їх машину вже розшукують сепаратисти...
— Дорогою додому ми гірко плакали, — зізнається Оксана. — З відчаю, що вдалося врятувати лише трьох. Що не вдалося знайти хлопця-земляка, за яким, власне, і їхали... Над нами було зоряне небо без жодної хмарки. Ми уявляли, як у лісосмугах лежать наші поранені — без будь-якої допомоги. Згодом дізналися: вороги їх шукали вдень і вночі — зі снайперами, з тепловізорами, безпілотниками і датчиками руху...
— Відтоді минуло кілька місяців. Ситуація на фронті змінилася. Що зараз найбільше потребують наші бійці? — запитуємо співрозмовницю.
— Потреби змінилися. Адже спочатку бракувало навіть їжі. Картопля була делікатесом. Зараз нам телефонують сільгосптовариства й кажуть: «У нас є десять тонн овочів. Куди привезти?». А ми відповідаємо, що овочами бійці забезпечені, дуже мало хто їх просить. Досить багато консервації. Люди приносять, бо кожен хоче допомогти тим, чим може. Були випадки, коли пенсіонери приносили всю свою пенсію, 1200 гривень. Хлопчик, який наколядував 150 гривень, усі до копійки приніс нам — «для перемоги над ворогом»... Хтось випікає пиріжки чи готує налисники. Допомагають школи, дитячі садки. На Новий рік бійцям передали подаруночки діти з села Білозір’я та з черкаського колегіуму «Берегиня». Нині армія забезпечена продуктами — завдяки волонтерам з усієї України! Зараз потрібні професійні тепловізори, прилади нічного бачення, новітня зброя, техніка і запчастини, маскувальні сітки. Просять автомобілі з великою прохідністю, джипи, для виконання бойових завдань. І уже не один джип у зону АТО було передано завдяки голові Черкаської облдержадміністрації Юрію Ткаченку. Практично щодня з різних областей України різним підрозділам надходить транспорт від небайдужих людей.
— Кажуть, особливу популярність на передовій мають дитячі малюнки...
— Так, за дитячі обереги навіть по-доброму сперечаються. У час коли ще їсти бракувало, солдати все одно передусім брали не продукти, а дитячі малюнки та вироби. Це — зв’язок із звичайним, мирним життям. Я не раз бачила сльози на очах мужніх чоловіків, коли ті роздивлялися малюнки, читали дитячі каракулі. Зауважте — не власних дітей, а чужих. Крім того, бійці переконані, що дитячі малюнки захистять їх від загибелі чи поранення.
— Що плануєте робити після війни?
— Я зрозуміла, що такою мирною, як була, я вже не буду. Та півсотня поїздок за кермом у зону АТО змінила мене. Бізнесом, як раніше, тепер навряд чи займатимуся. Коли війна закінчиться і не треба буде їздити на фронт, то, можливо, допомагатиму комусь, хто потребує допомоги. Дітям загиблих героїв, пораненим солдатам, діткам з інвалідністю...
Максим СТЕПАНОВ, Лідія ТИТАРЕНКО.
Черкаська область.
Фото Лідії ТИТАРЕНКО.
