Зазвичай шкільні учителі не беруть участі в обговоренні, а тим паче у формуванні місцевих бюджетів і намагаються не забивати собі голови такими дрібницями. Але при цьому завжди покладаються на батьківський гаманець. «Хіба хтось не знає: прийдеш на збори до школи, а там тільки й мови, скільки грошей потрібно здати, — розповідає депутат Хмельницької облради Руслан Лещишин. — Чому свого часу моїм батькам вчителі намагалися розказати про те, як навчається дитина, які має проблеми. А нинішнім — тільки про збір коштів?»
Своїми думками щодо цього Руслан Лещишин поділився з трибуни на сесії обласної ради. «Якщо школі коштів справді не вистачає, то нам усім разом потрібно думати, де їх взяти. Зокрема, і про те, як підтримати своїх підприємців, котрі могли б виготовляти різноманітне приладдя, друкувати зошити, книжки. Можливо, саме так потрібно здешевлювати навчання».
З цими словами важко не погодитися.
Скидаються на вікна і «плазму»
Нині не знайти школи чи класу, де батьки не беруть участі у дофінансуванні освітнього процесу. Суми шкільних внесків можуть варіюватися — зазвичай вони залежать від престижності навчального закладу. У селі батьківські внески переважно обмежуються півсотнею гривень на рік. У «просунутій» гімназії чи ліцеї доходять до кількох сотень.
Спочатку класні керівники просто натякають на те, чого саме не вистачає класу чи школі. А вже потім батьківський комітет активно береться реалізовувати ці задуми.
— Я довго не могла зрозуміти, для чого в нашому класі міняти добротні дубові віконні рами на нові пластикові, — розповідає мати дев’ятикласника однієї із хмельницьких шкіл. — Розумію, коли йдеться про старі і непридатні речі. Але для чого міняти екологічно чисті та якісні матеріали на нехай модні, але досить сумнівні сучасні?
Ще більше здивування в жінки викликала пропозиція купити великий плазмовий телевізор. Оскільки відповіді на те, хто і коли має дивитися його у класі, не знайшлося, одразу було запропоновано ідею розмістити його... в одному із шкільних залів. Більшість батьків підтвердить: дітей і без того важко відірвати від екранів комп’ютерів, телефонів, планшетів і телевізорів. Вони відчувають катастрофічний дефіцит людського спілкування. То для чого створювати додаткові ризики ще й у школі?
У згаданому класі навчається 31 школяр, але про такі речі під час зборів наважилася запитати мама тільки одного із них. Решта батьків мовчки погодилися здати гроші.
На все батьківська воля?
При цьому у вчителів залишається залізобетонне виправдання: батьки ж хочуть, щоб їхні діти навчалися у гарних умовах, тому добровільно здають «кревні»... Мовляв, і закон, і мораль заборонили педагогам втручатися у ці справи. А от батьківським комітетам можна. І це вони з власної волі створюють класні і шкільні фонди, збирають кошти, витрачають їх, звітують на зборах (щоб ні у кого не виникало сумніву, що зібрані гривні пішли за призначенням і ніхто не поклав їх у власну кишеню). На перший погляд, все відкрито і прозоро. Та проблема не тільки в цьому.
Про те, як на систему «шкільних поборів» дивиться педагог, ми говоримо з учителем молодших класів однієї з хмельницьких шкіл. Наперед скажу, що взяти участь у розмові вона погодилася лише на умовах анонімності. Можна не сумніватися, що такі думки притаманні більшості педагогічного складу:
— У нашому НВК діє рада школи, яка і створює благодійний батьківський фонд. Загалом за рік одна родина сплачує туди майже двісті гривень. І це винятково за бажанням батьків. Примусово ні у кого грошей не беруть. А деякі пільгові категорії навіть звільнено від такої плати.
Кошти на ремонт із бюджету школи класний керівник не отримує. Тож тут усе на розсуд батьків: захотіли побілити стелю — збирають гроші і білять, не сподобалися шпалери — купують і переклеюють, хочуть нові меблі — скидаються на книжкові шафи...
І формально виходить, що вчитель до цього не має жодного відношення. Він навіть не торкається зібраних коштів, не розпоряджається ними. Усе чесно.
Але спробуймо подивитися на проблему під іншим кутом. Чому вчителі так прагнуть відсторонитися від цих справ? Врешті-решт йдеться не тільки про створення комфорту для дітей, а й про облаштування робочого місця для самого вчителя. Чому тоді не чути про вчительський благодійний фонд? Дбаючи про рідну школу, в якій працюють десятиліттями, вони також на рівні із батьками могли б вносити туди по двісті-п’ятсот гривень... Звучить нереально? Але чому? Про виживання сьогодні мусять думати всі, школа та її співробітники також. Але їм зручніше перекладати відповідальність на інших.
Одні шукають можливості, інші — виправдання
Слід визнати: бюджетне фінансування освіти є недостатнім. Новий курс на децентралізацію передбачає, що всі кошти на школи йтимуть напряму з Міносвіти в області та райони. Там їх розподілять за певною формулою. Цього має вистачити на зарплату освітянам у кожній школі. А ще — на оплату комунальних послуг. А як же тоді із новими шторами, столами і вікнами? Виходить, за усіх новацій ми знову повертаємося до старих формул із батьківським фондом...
— Якщо порівняти передбачені в бюджеті видатки на освітянську галузь нашого міста, а це такі статті, як зарплата, харчування дітей і плата за енергоносії, то порівняно з минулим роком цифру не зменшено. І це мало б нас втішити, — аналізує кошторис славутський міський голова Василь Сидор. — Але ж самі видатки зросли! Якщо, скажімо, рік тому за комунальні послуги потрібно було сплатити п’ять мільйонів гривень, то тепер — десять. Де взяти ці кошти? У результаті останні місяці року місцева освіта може провести на голодному фінансовому пайку.
Гроші можна знайти, знявши вчительські надбавки і доплати. Але кому з педагогів таке сподобається? І чи не захочеться їм «компенсувати» свої втрати знову-таки за рахунок батьків?
Можна було б назвати таку ситуацію типовою, якби не приклад іншого райцентру, де усі освітянські статті вдалося стовідсотково закрити до кінця року. Як запевняє міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук, ресурси знайшлися в міському бюджеті — завдяки новаціям із податками, які тепер залишаються у розпорядженні місцевих органів влади.
Виходить, за бажання можна знайти кошти і в місцевій скарбничці, щоб не тягти їх з батьківських кишень. Чому у районах такі різні підходи? Залишається шкодувати, що це питання батьки не наважуються поставити вчителям і чиновникам. Принаймні більшість з них слухняно викладає названі суми...
Хмельницький.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Ситуація, яку аналізує наш кореспондент, типова для всієї країни. Відмінність тільки в розмірах шкільних поборів — у столиці вони значно більші, ніж у глибинці. В експертному середовищі давно обговорюють ідею легалізації батьківських внесків на законодавчому рівні. З одного боку, це варто зробити — принаймні для того, щоб легше було проконтролювати, куди саме ці кошти витрачають. А з другого — для початку держава мала б переглянути своє ставлення до дітей. Відомо, що левова частка освітянського бюджету витрачається не на середню школу, а на вищу. Тож мамам і татам майбутніх першачків заздалегідь пояснюють, що їм доведеться платити «оброк». Причому в більшості випадків батьки фінансують не додаткові чи супер’якісні освітні послуги, а створення елементарних санітарно-гігієнічних умов у класах: заміну дірявого лінолеуму, старих вікон, закупівлю мийних засобів...
