«Весна, весна прийде, весна, весна вгамує!» — багатьом і надовго запам’ятався цей мажорний приспів з репертуару відомого співочого гурту. Сьогодні ж вкарбовується у пам’ять зовсім інше. Скажімо, фото- чи телекадри з поля десь поблизу Дебальцевого. Перші проталини, дивом вцілілі сходи озимини і понівечена, пошматована, обпалена «градами» земля. З якою відданий їй сіяч ще недавно пов’язував свої надії і види на майбутній урожай, на достаток в оселі та хліб на столі. Чи вродить нива, на якій не лишилося живого місця?

 

 

Уже сама лише згадка про весну сколихує нині цілу гаму почуттів та асоціацій у серцях небайдужих людей в Україні та за її межами. З цілком зрозумілих причин. Саме о цій порі торік в Україну прийшли небувало суворі випробування її державності. Розвиток подій був настільки навальним і водночас з таким набором ознак підготовленості та організованості, що мимоволі виникали припущення щодо кваліфікованої режисури та залаштункових суфлерів цього драматичного дійства. Як в Києві та інших регіонах, на Донбасі мітинги й інші начебто мирні акції у містах, містечках та селищах миттєво переростали у силове протистояння, захоплення адміністративних будівель з квапливим проголошенням «народних республік» і «народних губернаторів». Маловідомі досі особи, позиціонуючи себе в ролі регіональних лідерів, виступали з заявами про широкомасштабні й далекосяжні політичні цілі, наголошуючи на необхідності введення російських військ у «повсталі» регіони та переходу під протекторат Росії. Все, від пишномовної риторики до промовистих зовнішніх деталей — наприклад, підкресленої схожості символів самопроголошених Донецької і Луганської «народних республік» недвозначно вказувало на джерела натхнення та мотивації практичних дій верховодів «русской весны».
Утім, Росія не приховувала свого інтересу до проблем російськомовного населення у цих регіонах. Відтак захист російськомовної спільноти подавався як універсальний аргумент для обґрунтування та виправдання відповідних дій.
Проте не лише страшна й неочікувана агресія дезорієнтувала на перших порах українське суспільство, яке ще не цілком отямилося після Кримської катастрофи. Важко було повірити, що на Донбасі, де за роки незалежності не зафіксовано жодного факту ущемлення прав етнічних меншин чи конфліктів на національному грунті, можливі такі відверті й визивні сплески антиукраїнськості — включаючи поспіхом оголошені та абияк проведені «референдуми», на яких фактично стояло питання про долю і майбутнє суверенітету України над цими територіями. А відповідно — і її територіальної цілісності.
Звільнення від міфів радянської доби, соціального та громадянського інфантилізму, глибше, відповідальніше усвідомлення всього сутнісного спектра незалежності і соборності України, нашої національної ідеї даються дорогою ціною. Це тяжкий, болісний, але водночас необхідний і небезкорисний урок. Він ще триває і триватиме доти, доки українське суспільство не перетвориться на націю, здатну адекватно відповідати на виклики сучасної доби, на нові політичні реалії, у тому числі з незнаним досі епітетом «гібридні».
Іншими словами, питання щодо того, українським чи російським буде Донбас і що принесе йому нинішня весна, сьогодні набуло екзистенціальної значущості, відіграючи роль потужного чинника українського націєтворення. Сучасні реалії переконують, що відповідь на нього не буде простою.
З одного боку, російські шовіністи продовжують нав’язувати по обидві сторони лінії конфронтації думки про належність їм не лише Криму, а й Донбасу в складі Новоросії від Луганська до Одеси. Оскільки оголосити жоден з населених пунктів цієї міфічної території сакральним місцем торжества російського духу чи військової слави не доводиться, було обрано стратегію навернення регіону в лоно «русского мира». З легкої руки подібних ідеологів давню імперську адміністративно-територіальну одиницю проголосили суверенним суб’єктом світової політики, російськомовне населення отримало статус частки «русского мира», а Російську Федерацію виставили в ореолі рятівниці та збирачки «земель русских». Відтак традиційному панславізму надано нової історичної версії — панросіянізму, підкріпленого моральною підтримкою російського православ’я. З претензією, ясна річ, на глобальну месіанську роль реаніматора підупалої духовності.
Дещо іншим шляхом пішли нинішні керівники ДНР, проголосивши її 4 лютого 2015 р. спадкоємицею квазідержавного пробільшовицького утворення Донецько-Криворізької республіки. Відомої з історії як дітище узурпації влади купкою політичних авантюристів. Воно безславно зникло, засуджене ЦК РСДРП(б) та особисто В. Леніним.
Не лише мешканці територій, які опинилися у сфері подібних геополітичних інтересів, а й українське суспільство загалом виявилися непідготовленими перед масованою інформаційно-пропагандистською атакою. Віддати Донбас, забути про нього; він ніколи не стане органічною і невід’ємною складовою держави Україна — така реакція на збройне протистояння, яке тут розгорнулося, була домінуючою у місцевому медіапросторі. Міркування про те, що людність цього регіону є нащадками спецпоселенців, каторжан, в’язнів, російських зайд, можна і нині почути з вуст осіб, які видають себе за державних діячів.
Намагання пояснювати донецький розлом поширенням на регіональну спільноту заздалегідь визначених (негативних) характеристик цілком зрозуміле з психологічної точки зору. Це, окрім усього іншого, є симптомом і наслідком шокового стану дезорієнтованого суспільства, яке намагається знайти швидкі й прості відповіді на надскладні питання.
Окреслення місця Донбасу в історії України, зокрема етнонаціональній, усвідомлення сутності соціально-економічних, етнокультурних проблем, що лежать в основі нинішньої кризи — завдання так само актуальне, як і багатопланове, неодномірне.
То чиїм, українським чи російським, є Донбас?
Кургани, рясно розкидані Донецьким степом, та кам’яні баби, які століттями мовчазно вдивляються в його простори, засвідчують, що буття цього краю розпочалося задовго до появи «русского мира». Щоправда, та неписана історія поки ще є маловідомою для більшості людей. Кілька віків таємничий і немирний простір на ймення «Половецьке поле», «Поле», «Дике поле» входив до величезної за площею етноконтактної зони, де історичний процес торувався шляхами, відмінними від законів розвитку земель, заселених осілими племенами. Дике поле було світом степовиків-кочівників. Рухаючись за стадами худоби з пасовища на пасовище, вони творили свою, інакшу — рухливу, наче ртуть, цивілізацію. Зіткнення кочової та землеробської цивілізацій перебувало в епіцентрі тогочасної світової історії та історії Київської Русі. Остання, на жаль, не встояла під ударами Золотої Орди. З часу її занепаду і доти, доки в історичних джерелах з’являються згадки про пращурів сучасних українців, «Поле» переходить під контроль Кримського ханства. Воно тривалий час виконувало роль своєрідної буферної зони між кочовими цивілізаціями і землеробською цивілізацією Подніпров’я, що розбудовувалася після монголо-татарського нашестя під протекторатом Речі Посполитої.
Ріки і річки Бахмут, Берда, Вовча, Сіверський Донець, Лугань, Солена, Кальміус, Казенний Торець, Кальчик, Міус поїли родючі місцеві чорноземи. Межиріччя Дніпра та Дону було місцем літніх міграцій кримських кочівників. Саме в річкових заплавах століттями кочували татарські, ногайські та кримчацькі табуни й отари, пролягали татарські шляхи («сакми»). Найбільш відомий з них — Муравський (починався на Перекопі й закінчувався в Москві), мав два відгалуження — Кальміуське та Ізюмське. Ними виводився до Криму ясир — здобич, взята під час набігів на українські землі (за підрахунками українських істориків, майже 2,5 млн. осіб за період з кінця XV до середини XVІІ ст.).
Отож захисні споруди на контурах Дикого поля постали не випадково: у такий спосіб українство та його лицарський орден — козацтво — намагалися поставити заслін цим грабіжницьким набігам. Велетенська буферна зона, укріплена сторожовими баштами, фортецями й залогами, розмежовувала володіння Речі Посполитої, Кримського ханства, що перебувало під протекторатом Османської імперії, та Московського царства. Кожне з перелічених утворень вважало ці землі сферою власних інтересів, займаючись нескінченними військовими походами, руйнуванням укріплень та поселень, грабунками та захопленням невільників. Не маючи вирішальної чисельної і суто військової переваги над сусідами, ці держави заважали одна одній завести тут стале населення і вкоренитися у степові чорноземи. Практикувалося і наймання на службу черкасів (тобто козаків), які у складі різних формувань час від часу виступали на боці протиборчих сил.
Ситуація почала принципово змінюватися на межі XVІ — XVІІ ст. після кристалізації ідеї козацтва і перетворення Запорозької Січі з прихистку для шукачів пригод, слави та багатства на оплот захисників християнства від мусульманської загрози. Після зруйнування в 1577 р. козаками міста Білий Сарай на захід від гирла р. Кальміус їхня присутність у приазовських степах стала постійною. В першій половині XVІІ ст. межиріччя Дніпра та Дону перетворилося на ареал присутності діяльності українських козаків, які нападали не лише на прикордонні поселення і застави, а й діставалися, оминаючи татарські укріплення на Дніпрі, через приазовські річки та Азовське море, Перекопу та фортеці Азов. Стратегічне значення Подоння за тих часів важко переоцінити: той, хто контролював місцеві шляхи, контролював вихід до Азово-Чорноморського басейну і відтак впливав на всі прилеглі території, маючи за певних обставин можливість диктувати свою волю суверенам найбільших держав регіону. Саме тому створення військових залог було пріоритетним напрямом діяльності козацьких старшин та вольниці.
Колонізація Донбасу росіянами та українцями відбувалася на тому етапі синхронно. Власне, це були подібні за соціально-економічними причинами та формою процеси, і найбільш, так би мовити, козацький період вітчизняної історії. Розгорталася військово-господарська колонізація: козаки-«уходники» та осадники з Запорожжя створювали зимівники. Самовільно, на свій страх і ризик, без державної підтримки, часто всупереч міждержавним домовленостям. Назустріч їм рухалося донське козацтво, захоплюючи вільні землі на правах заїмки. Умови стихійної колонізації поліпшилися зі створенням системи захисних споруд, за якими колоністи рятувалися під час набігів кочовиків.
Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко, що існувало на умовах козацького самоврядування. Під прикриттям місцевого острога розвивалося казенне солеваріння, згодом ближче до соляних варниць постало містечко Соляне (Тор, з 1784 р. — Слов’янськ), заселене українськими козаками. Наприкінці XVІІ ст. розпочалося будівництво системи укріплень, яка тяглася від Сіверського Дінця по Голій Долині до Сухого Торця, Казенному Торцю до його впадіння в Сіверський Донець. Лінія прикривала всі поселення навколо соляних промислів та Святогірський монастир. Вона своєю чергою була частиною Ізюмської лінії, зведеної слобідськими козацькими полками впродовж 1679 — 1681 рр. Згодом усі поселення в межиріччі Дінця і Тору приписали до Ізюмського слобідського полку. В цей же час тут виникають форпост Домаха (згодом — Кальміуська Слобода) у гирлі Кальміуса, Козацька (Гола) Пристань на місці впадіння       р. Казенний Торець у Сіверський Донець, Козацька Пристань на Вовчій тощо.
З середини XVІІ ст. терени нинішнього Донбасу підпорядковувалися Запорозькій Січі. На кінець XVІІ ст. сторожові пункти, пікети, караули, зимівники та хутори запорозьких козаків, слободи та «займанщини» українських селян стали звичним явищем етнокультурного ландшафту Південно-Східної України. Однак це була військова колонізація, метою якої було не господарське освоєння, а стримування потуг Московського царства та Кримського ханства, перешкоджання їхнім дипломатичним контактам. Цим, зокрема, обумовлювалися регулярні напади козаків на Валуйки, де ці контакти та зустрічі відбувалися.
Фактичне владарювання гетьманської держави у Подонні було зафіксоване у так званій Чорноморській конвенції, підписаній між Чигирином і Стамбулом у 1649 році. В універсалі      Б. Хмельницького від        15 січня 1655 р. степ аж до Дону називався територією, підвладною гетьманщині. Втім, говорити про повноцінну колонізацію та господарське освоєння краю в ті часи ще не доводиться. Навіть на торських соляних промислах, де водночас налічувалося понад 400 козаків, вони мешкали «без жен и без детей».
За «Вічним миром» (1686 р.) частина земель Війська Запорозького увійшла до складу Росії. Ця подія круто змінила хід історії. Лівобережжя України та Слобожанщина перетворилися на підлеглі околиці Москви, яка за чверть століття стала імперським центром.
Слобожанщина разом із Чернігово-Сіверщиною виступила донором подальшої стихійної української колонізації. Наприкінці XVІІІ ст. на Донеччині стрімко збільшується осіле українське населення і виникає низка поселень, які згодом утворюють її етнокультурний ландшафт. Це Бахмут (сучасний Артемівськ), Маяки, Тор (Слов’янськ), Городок, які були сотенними центрами Ізюмського козацького полку, а також поселення Красний Лиман, Макіївка, Брянка. Вже 1755 р. у Кальміуській паланці Війська Запорозького Низового налічувався 61 зимівник, а на кінець століття тут було вже понад 300 населених пунктів, серед них і майбутні міста Селідове, Сніжне, Торез, Лисичанськ та Ровеньки.
Однак і після включення до сфери інтересів міцніючої Російської імперії регіон залишався буферною зоною з низкою ризиків, що перешкоджали її розвитку. Набіги кочовиків, безперервні війни, епідемії, збройні сутички між козацькими загонами, повстання перетворювали життя переселенців на щоденне випробування. На межі людських можливостей вони існували аж до кінця XVІІІ століття.
Під час війни 1768 — 1874 рр. Росія зміцнила свій вплив у Приазов’ї і вибудувала нову захисну лінію від рік Берда і Дніпра до Кальміусу. Відтоді російські самодержці здійснюють цілий комплекс заходів з державної колонізації. Для цього використовуються всі доступні на той час механізми: створюються військово-землеробські поселення (за прикладом Нової Сербії та Слов’яносербії), стимулюється іноземна колонізація, щедро роздаються «рангові дачі», жалуються пільги та слободи. Після поділу Польщі 1772 р. сюди переселилася невелика кількість білорусів, а після усталення території Азовської губернії (якій була передана Катерининська провінція (1776 р.) згідно з планами зміцнення Української лінії сюди надіслали два гусарські й три пікінерські полки строкатого з етнічної точки зору складу.
Після руйнування Запорозької січі (1775 р.), скасування привілеїв козацької верстви та масового покріпачення українців до регіону ринув потік переселенців (зокрема, й запорожців), які добровільно оселялися на дворянських землях. Врешті-решт, після вирішення «східного питання», анексії Криму та визначення меж кочування татар і ногайців (1789 р.) розпочалася нова доба в історії «Дикого поля». Найбільш вагомі перепони на шляху прискореної колонізації були усунені.
«Дике поле» поволі втихомирює свій буйний норов, стаючи домівкою для сотень тисяч піонерів донецької цілини, що походили з різних країн і народів. Розпочинається епоха бурхливих етнодемографічних процесів: до стихійної селянсько-козацької колонізації додається низка імперських проектів, що мали у стислі строки залюднити донецькі степи. Питаннями міграційної політики опікувалася Канцелярія опікунства іноземних колоністів. Іноземці, які вирішили пов’язати своє майбутнє з Росією, створили в регіоні мережу колоній, що мали право на внутрішнє самоврядування. На теренах сучасного Донбасу частково чи повністю розташовувалися Молочанський, Бердянський і Маріупольський німецькі колоністські округи. За часів непевності і воєнних тривог виникла низка військово-землеробських поселень (зокрема, Слов’яносербія). У 1778 — 1780 рр. за безпосередньої участі генералісимуса О. Суворова спочатку до Самарської, а згодом — Кальміуської паланки було переселено строкату в етнічному відношенні громаду, що згодом отримала назву маріупольських греків. Вони домоглися створення своєї національної округи, яка займала значну частку сучасної Донецької області. Після створення смуги осілості (1795 р.) та примусового виселення євреїв з Литви та Білорусі (1804 р.) швидко зростає єврейська складова донецьких містечок.
Тим часом імперські кур’єри рекрутували переселенські громади з усієї Європи. Передовсім залучалися ремісники і вправні господарі. Саме на них Катерина ІІ покладала надії у перетворенні Приазов’я та Причорномор’я на зразкові колонії, які унаочнювали б переваги й велич просвіченого абсолютизму.
Врешті-решт, наприкінці XVІІІ ст. Донеччина, що перед тим була краєм козацьких вольностей, перетворюється на розмаїтий не лише в етнічному, а й у соціальному плані регіон, де, розділені становими та адміністративними кордонами, мешкали представники 27 етнічних груп. 61,3% мешканців Азовської губернії складали українці, більш як утричі поступалися їм росіяни (20,51%), греки становили 7,33%, вірмени — 6,13%, молдавани — 2,5%, на решту громад припадало трохи більш як 2%.

Абсолютну більшість тогочасних першопрохідців донецьких степів складали етнічні українці. Більше того, попри несприятливу ситуацію український колонізаційний вектор залишався найбільш потужним. Упродовж кількох десятиріч Донеччина перетворилася з малоосвоєної околиці Російської імперії на район бурхливого промислового й аграрного розвитку.
Результати освоєння Донбасу за часів кріпосництва були такі: населення зросло більш як у 2,5 разу, 71,99% були українцями, 19,06% — росіянами, переважна частина населення мешкала в невеликих селищах. До найбільш значних поселень належали Лисичанськ, Скотовате, Новоекономічне, Авдіївка. Лише в середині ХІХ ст. починає вирівнюватися співвідношення між жіночим і чоловічим населенням регіону, що заклало підвалини демографічної стабілізації.
Новий етап в етнонаціональній, а заразом і соціально-економічній історії Донбасу започаткувала Велика реформа. Вибудована за західними взірцями мережа залізничного сполучення з’єднала в єдине ціле сільськогосподарські райони, шахти, металургійні заводи та решту промислових підприємств з міжнародними портами. Відкриті ще за часів Петра І поклади кам’яного вугілля та залізної руди в цю епоху перетворилися на вирішальний чинник економічної розбудови регіону. Такої надшвидкої урбанізації не знав жоден регіон України. Низка історичних селищ швидко трансформується в залізничні вузли, згодом — у селища міського типу. Частина сіл перетворюється на промислові поселення навколо шахт, рудників та заводів. Такими були Торез (Чистяково), Харцизськ, Шахтарськ (Катик), Кіровськ (Голубівський Рудник), Красний Луч (Криндачівка) тощо. Водночас слід пам’ятати, що урбанізація в пореформеному Донбасі була неспівставною з аналогічним процесом не лише в Європі чи США, а й у межах України. Новопосталі міста являли з себе робітничі поселення при виробництві, і не більше того. Нове промислове міське середовище було джерелом і генератором соціальних та етнічних конфліктів. З одного боку — робітничі слобідки з непролазною багнюкою, без каналізації та водогону, де на барачних нарах коротала час від зміни до зміни неписьменна робітнича людність (переважно —російські селяни-«відходники»). З другого — європеїзовані квартали, де мешкали інвестори-власники копалень, заводів та інженерно-технічний персонал (переважно іноземці).
Уже на межі ХІХ — ХХ ст. ці світи-антиподи зійдуться у кривавих сутичках. У подіях 1917—1921 рр. перші стануть опорою більшовизму —політичної сили, яка чи не найбільше вплине на долю Донбасу.
Водночас регіон був одним з небагатьох регіонів імперії, де капіталістичні відносини бурхливо розвивалися не лише у промисловому, а й сільськогосподарському секторі. Наприкінці ХІХ ст. Південну Україну загалом і Донбас зокрема охопила так звана «пшенична лихоманка». На світових ринках був величезним попит на збіжжя, що заохочувало селян до збільшення його виробництва. Власники великих наділів — колишні колоністи — змушені були під час польових робіт наймати робочу силу, оскільки місцевих робочих рук катастрофічно не вистачало. Таким чином, не лише у промисловості, а й у сільському господарстві з’явився ринок праці. Це започаткувало епоху трудових міграцій, яка невпізнанно змінила етнічне обличчя низки територій.
Станом на 1892 р. 80% робітників міста Юзівки були прийшлими з Московської губернії. У 1897 р. з 425 413 заводських робітників українських губерній 42% були народжені поза кордонами України. Згідно з даними Першого всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців на Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% — з українських, 0,8% — білоруських, 1,8% — Кавказу, 8,4% — з решти регіонів. Частка росіян у середовищі мешканців промислових районів Донбасу зросла у пореформену добу від 13,5 до 24,2%.
Натомість українці переважали серед мігрантів до донецьких сіл. Всього з українських губерній у повіти Донбасу прийшло (без міст)      37 369 осіб, з них 20 642 осіли в Бахмутському повіті. Основна маса російських селян прибула з Курської, Орловської та Тульської губерній. Загалом з центральних російських губерній на Донбас переселилося 36 610 осіб, причому левова частка їх осіла також у Бахмутському повіті. Помітна кількість селян прибули сюди з Білорусі (4 535 осіб) та з країн Балтики (976 осіб).
Реформи 1860—1870-х рр. стали висхідною точкою руйнування ідилії колоністських округів. У 1859 р. Грецький округ, а в 1871 р. — німецькі та єврейські колонії були підпорядковані цивільному (громадянському) управлінню. З цього часу запускаються механізми асиміляції етнічних меншин. Провідниками русифікації виступають такі загалом необхідні й важливі установи, як школи, суди, земства, а також органи влади та управління.
Однак досягнення царату в сфері русифікації етнічних громад не варто переоцінювати. Земський рух не встиг набрати потуги. Чотири роки навчання в початкових училищах (один рік довелося додати з огляду на те, що діти колоністів, вступаючи до школи, зовсім не розуміли російської) приносили сумнівні плоди. Мережа земських шкіл та міністерських училищ зростала в геометричній прогресії, і не в останню чергу коштом самих колоністів, які прагнули бачити своїх дітей освіченими. Але правдою є й те, що випускники грецьких шкіл, за визнанням інспекторів, вільно читаючи російською мовою, не розуміли змісту прочитаного.
До 1917 р. всі селянські етнічні громади розвивалися за умов етнокультурної замкненості: основним їхнім завданням було збереження не лише етносу, його генофонду, традицій та духовної культури, а й національного земельного фонду, як економічного підґрунтя цих громад. З тієї ж причини ізольованими у межах власних громад залишалися чи частково або й повністю українські та російські селяни. Межуючи між собою, громади спілкувалися хіба що на ярмарках, міжетнічні шлюби були явищем екстраординарним. Донецьке село лишалося оплотом фундаменталістської традиційності в усіх її етнічних формах.
Поселенська структура Донбасу була дуже своєрідною: лютеранські та католицькі колонії сусідували зі станицями Азовського козацького війська; у колишніх слов’яносербських ротах поволі асимілювалися нащадки сербів, волохів, молдаван, болгар і чорногорців; від Маріуполя майже до Юзівки тягнулися землі греків; поміж ними вкраплялися колонії євреїв-землеробів; українське населення переважало в північно-західній частині регіону у місцях старовинних запорозьких паланок; росіяни компактно мешкали в Слов’яносербському, Бахмутському та Павлоградському повітах, а також на землях Війська Донського у Маріупольщині. Співіснували такі співтовариства мирно, зрідка запозичуючи одне в одного технічні досягнення чи досвід господарювання. За зовнішнім виглядом сіл можна було безпомилково визначити етнічну приналежність їхніх мешканців. Етнічність у той час була не рудиментом, а нормою існування: вона наскрізь проймала усе — від візерунків на рушниках до мелодій поминальних пісень.
Процеси етнокультурної маргіналізації, що їх генерували міста й робітничі селища, обходили традиційний світ стороною. Допоки співвідношення сільського і міського населення зберігалося на користь першого, етнокультурний поступ Донбасу мало чим відрізнявся від решти регіонів України. Все почало стрімко змінюватися відтоді, як місто перетворилося на центр суспільно-політичного та економічного життя регіону. Найбільш мультикультурний етап етнічної історії Донбасу добігав свого кінця.
Негативні наслідки вибухового промислового піднесення ставали чимдалі виразнішими: міські поселення регіону, що зростали як гриби після дощу, не справлялися з демографічним навантаженням, перетворюючись на осередки етнокультурної маргіналізації та соціальних конфліктів. Класичним прикладом може слугувати Юзівка (сучасний Донецьк). У 1870 р. в селищі разом з англійцями, які привезли в урочище Олександрівка устаткування, налічувалося 380 мешканців. У 1884 р. населення Юзівки становило 5 494, а в 1897 р. — вже 28 067 осіб. При цьому аж до 1917 р. вона не мала статусу міста.
На межі ХІХ — ХХ ст. регіон вступив у тривалу смугу соціально-економічної турбулентності, що супроводжувалася жорсткими міжетнічними конфліктами. Один з перших єврейських погромів стався в Юзівці (1892 р.), згодом, у 1903—1905 рр. — в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії «побічний ефект» революційної активності мас. Криваві сутички відбувалися між російськими робітниками та бельгійцями (зокрема 1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. на Донбасі набули широкого розповсюдження антинімецька істерія та антисемітизм. Але то були лише провісники жахливих потрясінь майбутнього.
Роки іноземної інтервенції та революційних подій залишили болючий слід у душах донбасівців — росіян та греків, що воювали за «єдину й неділиму» в добровольчих загонах; німців, які стали на сторону австро-німецьких окупантів і прагнули переходу колоній під протекторат Німеччини; українців, євреїв та греків, які були рушійною силою армії Нестора Махна і воліти творити незалежну селянську державу на засадах анархії; свідомих українців, які були опорою УНР; інтернаціоналістської опори більшовиків; євреїв, які ставали жертвою практично всіх зазначених вище сил.
У радянську еру Донбас вступив у стані глибокого економічного занепаду, громадянського розбрату та духовної деградації. (Під цим кутом зору тогочасна ситуація була досить подібною до нинішньої). Щоб вдихнути життя у цей важливий вузол загальнодержавного виробничого організму, більшовикам довелося підшукувати підхожий «ключик» до строкатого поліетнічного конгломерату його мешканців.
Донбас, як найбільш індустріалізований регіон України, вважався соціальною базою більшовицької революції. Українське село, навпаки, в теоретизуваннях більшовиків зображувалося як цілковито петлюрівська стихія. Саме тому вони концентрували в місцевих парторганізаціях свої найбільш потужні сили. На перших порах надіслані Кремлем керівні кадри не надто зважали на етнічну специфіку регіону. Вважалося, що індустріалізація та урбанізація, що її супроводжувала, доволі швидко вирішать національне питання шляхом зникнення національних відмінностей як таких. Час, однак, зло поглузував з міркувань недолугих партійних теоретиків. Тотальний супротив більшовизації з боку як українського селянства, так і етнічних меншин змусив партію піти на тимчасові, як тоді здавалося, поступки «несвідомій» національній масі. 1923 р. увійшов в історію як рік проголошення політики коренізації, що мала забезпечити зростання соціальної бази більшовизму за рахунок національно орієнтованої людності. В міру розгортання та поширення українізації та коренізації в середовищі національних меншин питання «Донбас український чи російський?» лунало дедалі контроверсійніше.
За роки так званого воєнного комунізму, коли промислове осердя радянської України жило і діяло в режимі військово-промислової бази (робітники, які примусово мобілізувалися на промислові підприємства та шахти, не тільки несли караульну та військову службу, а й боролися з місцевими «бандами»), міське населення регіону поповнилася всього кількома десятками тисяч вихідців з Росії. Після відновлення відносин вільного найму приплив мігрантів з Росії помітно зростає (так, впродовж жовтня — грудня 1921 р. на Донбас на добровільних засадах прибуло майже 58 тис. робітників), а згодом набирає ще більших масштабів за рахунок біженців з голодуючих районів. У 1923 р. пропозиція робочої сили перевищила потребу в ній, а в 1926 р. росіяни склали більшість численної армії безробітних Донбасу (43%).
Шукаючи відповідь на запитання: «То українським чи російським на той час був Донбас?», слід звернутися до тогочасних статистичних даних. Переважну більшість населення регіону 64% (1 609 713 осіб) на початку 20-х рр. становили українці. Росіяни були в Донецькій губернії другою за чисельністю етнічною групою (655 962 особи). Питома вага корінного російського населення суттєво зменшилася після того, як у вересні 1924 р. до складу РСФРР була передана частина Шахтинської і Таганрозької округ Донецької губернії: у Луганській окрузі частка росіян сягнула 43%, Сталінській — 34%, Артемівській — 20%, Маріупольській — 19%.
Росіяни пересічно домінували в містах Донбасу, становивши 53% їхніх мешканців. Вони поступалися українцям лише в двох окружних містах (Дебальцеве та Слов’янськ). Ця обставина вважалася більшовиками матеріалізацією перспектив етнонаціонального розвитку радянської України. Саме Донбас став доказовою базою для висновків тогочасних партійних ідеологів про боротьбу двох культур, а вироблені ними доволі штучні установки запроваджувалися не лише в теорії, а й у практиці державного, зокрема національно-культурного будівництва.
Отже, частка старожитного російського населення в донбасівській громаді в 1924 р. різко зменшилася. Натомість з року в рік стрімко зростала питома вага росіян, що були трудовими мігрантами. Власне, саме ера більшовицької індустріалізації сформувала суперечливе обличчя росіян Донбасу. Приплив мігрантів обчислювався десятками тисяч щорічно (понад 31 тис. у 1930 р., більш як 41 тис. у 1931 р.), і переважна їх частка припадала на вихідців з Росії. За даними Наркомату праці СРСР, на 1 жовтня 1931 р. з 69 820 завербованих сюди працівників 59% були набрані в РСФРР, 29% — в Україні, 12% — у Білорусії. Така ситуація зберігалася аж до Голодомору. Лише переконавшись, що більшовики не дадуть вільно жити на землі, багатонаціональне селянство Донбасу масово рушило до міст, рятуючись від колективізації, розкуркулення та голодної смерті. Донецьке село почало деградувати не лише ментально, а й фізично.
З того часу урбанізація перетворилася на Донбасі на об’єктивно незворотний процес, що урівноважив етнічні складові місцевого пролетаріату. На 1934 р. українці становили вже 53% робітників Донбасу, в 1939 р. їх налічувалося 1 567 098 осіб. Однак зростання російської компоненти відбувалося значно стрімкіше — на 105%, тоді як українців — лише на 60%. Етнонаціональне обличчя Донбасу змінювалося насамперед за рахунок механічного приросту. Саме прибульці опинялися в епіцентрі громадського життя, відтісняючи місцевих мешканців на його периферію. Одначе такий приплив не був підготовлений ні соціально, ані побутово. Влада, розпочавши індустріалізацію, покладалася виключно на пролетарську свідомість і трудовий героїзм. Наслідки такого ставлення до власного народу не забарилися: село конало в лещатах Голодомору, місто ледь животіло на мізерних пайках. Досить погортати тогочасні місцеві газети, щоб жахнутися тим нелюдським умовам, в яких опинилися «будівничі комунізму».


Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.


ЗАКІНЧЕННЯ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ.