Цього дня п’ять років тому борт №1 Польщі розбився, заходячи на посадку на оповитий туманом військовий аеродром «Сєвєрний», під Смоленськом. Загинули всі — глава держави, перша леді та ще 94 особи — головним чином високого рангу державні діячі (парламентарії, верхівка польської армії), головні військові капелани різних конфесій, а також члени родин жертв сталінського терору, які летіли на вшанування пам’яті польських офіцерів, розстріляних НКВС у 1940 році в Катинському лісі.

Трагедія, що продовжує ділити


Хоча минуло багато часу, крапку в справі смоленської трагедії ще не поставлено. Слідчий комітет Російської Федерації досі відмовляється передати Польщі найважливіші речові докази — фрагменти літака та бортові самописці, посилаючись на потреби слідства, яке все ще триває.
Справедливості ради слід констатувати, що не завершили розслідування і польські слідчі органи, яким доводиться працювати подекуди на копіях доказової бази, по які фахівці змушені їздити до Москви. 27 березня польська Головна військова прокуратура висунула обвинувачення двом військовим авіадиспетчерам «Сєвєрного»: одному — «у створенні безпосередньої загрози катастрофи в повітряному просторі», а другому — «у ненавмисному спричиненні катастрофи», що за законодавством РП передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 6 місяців до 8 років. На це Слідчий комітет РФ відреагував заявою, що у діях диспетчерів контрольної вежі прокурори не знайшли жодних порушень. У Польщі такі колізії праві сили використовують, для підживлення у частини суспільства віри в «теорію замаху». Особливо вони активізуються напередодні чергових річниць.


Нові-старі прочитання самописців


Проте цьогорічне вшанування пам’яті жертв Смоленської катастрофи проходить під дещо іншим знаком. За три дні до роковин суспільство сколихнула поява чергової порції сенсацій у вигляді (не першого) витоку інформації з Варшавської окружної військової прокуратури. Цього разу щодо наявності в матеріалах слідства доповнених розшифрувань чорних скриньок президентського ТУ-154М. Дослідження, проведені експертами з використанням сучасних цифрових методів, дали можливість прочитати на 30—40 відсотків даних більше. З них випливає, що, всупереч зробленим у попередні роки висновкам, мікрофон у кабіні пілотів записував голоси виключно людей, які в ній перебували. Тобто пристрій не міг записувати звуки поза межами кабіни. А це змінює інтерпретацію трагічних подій. Виходить, командувач польських ВПС все-таки знаходився поруч із пілотами до моменту катастрофи, а керівник протокольного відділу настійно рекомендував пробувати приземлитися. За 20 хвилин до катастрофи в кабіні панував безлад, зареєстровано сім спроб відновити тишу та одне прохання стюардеси до генерала, щоб той вийшов.
В принципі, ці дані не йдуть урозріз з висновками польської державної комісії з питань розслідування авіакатастроф щодо «не стерильності» кабіни (через появу там третіх осіб) та «опосередкованого тиску» генерала на екіпаж, і навіть можуть вважатися такими, що підтверджують оцінки російських слідчих. Зокрема, через призму цієї стенограми в кращому світлі можуть бути представлені диспетчери, які за 17 хвилин до катастрофи попереджають борт, що «немає умов, щоб прийняти літак», а за шість хвилин до зіткнення — дають ввідну щодо відходу на другий захід на висоті 100 метрів. Тож прихильники «теорії смоленського замаху» заявляють, що такі інформаційні «вкидання» можуть робитися за сценаріями Москви.


Недружній обмін пам’ятниками


Якби не поява стенограми, на першому плані в дискусіях навколо п’ятої річниці, поза сумнівом, було б інше спірне питання — йдеться про пам’ятник жертвам смоленської катастрофи. Що стосується місця цьому монументу у Варшаві, то точки зору розійшлися навіть у середовищі родин загиблих. Одні вважають, що це має бути виключно територія навпроти президентського палацу. Інші — підтримують аргумент, що біля резиденції глави держави він не вписуватиметься в архітектурний ансамбль, і погоджуються на пропоновану головним архітектором міста ділянку неподалік. Вирішити спірне питання має міська рада, яка повинна ухвалити рішення щодо виділення місця під пам’ятник. Це дасть формальну підставу меру Варшави оголосити конкурс на проект «смоленського пам’ятника», ідею якого підтримує 61 відсоток поляків (при 30 відсотках тих, котрі не хочуть його встановлення).
Водночас між поляками немає протиріч у справі іншого «смоленського пам’ятника», який мав постати на місці катастрофи ще 2013-го, що обіцяв особисто Володимир Путін. Але російська сторона всіляко відтягувала видачу остаточного дозволу на його спорудження. Серед аргументів була, зокрема, вимога Москви зменшити розміри пам’ятника зі 100 до 40 метрів, бо інакше «його реалізація буде неможлива з технічної точки зору, оскільки порушувала б принципи безпеки автомобільного руху». Проте це була лише прелюдія. Свою справжню вимогу росіяни оголосили в березні цього року — «смоленський пам’ятник» взамін на будівництво у Кракові монументу червоноармійцям, які потрапили в полон в ході більшовицько-польської війни 1920 року і, за ідеологічними постулатами Кремля, «зазнали екстермінації» з боку поляків (хоча документи Червоного Хреста свідчать, що масова смертність червоноармійців у таборах для військовополонених була наслідком епідемій). Однак щодо цього питання поляки усіх політичних орієнтацій єдині — «шануємо і утримуємо в належному стані солдатські могили незалежно від країни походження похованих, але не можемо ставити пам’ятників більшовицьким агресорам, так само як не встановлюємо пам’ятників гітлерівським окупантам».
Тож багатовекторне протистояння навколо різних аспектів смоленської катастрофи триває...
Варшава.

До речі

Цими днями Європа відзначає 75-ті роковини катинського злочину. Щоби віддати шану тисячам польських військовополонених, яких 75 років тому знищив сталінський режим, до заповідника «Биківнянські могили», що під Києвом, учора прибули президенти України та Польщі — Петро Порошенко і Броніслав Коморовський.
Нагадаємо, у вересні 1939 року в радянському полоні опинилося кільканадцять тисяч польських офіцерів, більшість із яких знищили енкаведисти у різних спецтаборах та центрах, що розташовувалися на території СРСР, у тому числі в Києві, Харкові та, ймовірно, у Херсоні. Наймасовішим виявився «катинський розстріл» у квітні 1940 року (поблизу Смоленська, РФ), під час якого вбили 21 852 військовополонених. 16 квітня 2012 року Європейський суд з прав людини у Страсбурзі визнав Катиньську трагедію воєнним злочином, що був скоєний СРСР під час Другої світової війни.

 

Учасники акції вшанування у Биківнянському лісі з прапорами України та Польщі.


Фото Михайла ПАЛІНЧАКА (прес-служба Президента України).