ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК У № 65 (6069) ЗА 10 КВІТНЯ

30-і роки стали чи не найстрашнішою сторінкою в історії Донбасу. Всю глибину потрясінь, які випали на долю його мешканців, важко уявити нащадкам, дехто з яких ностальгійно згадує радянські часи. Як, утім, і їхнім опонентам, котрі закидають донбасівцям незнищенний «совкізм».
Суцільна колективізація фактично знищила традиційне донецьке село — працьовите, співуче і багатонаціональне. Не тільки українці, які становили переважну більшість місцевого селянства, а й греки, німці, молдавани, євреї тощо увійшли в епоху колективізації вільними трударями, а стали в ній безправними кріпаками, які працювали за мізерну плату, що називалася трудоднями. Незалежно від того, чи це були піднесені пресою до висот слави грекиня П. Ангеліна й українка М. Бакай, чи мільйони безіменних трудівників.
Більшовики намагатимуться залюднити мертві після Голодомору села російськими переселенцями. З понад 150 тис. росіян, переселених сюди наприкінці осені 1933-го — взимку 1934-го, чимало втечуть назад, розпродавши за безцінь привезені майно та худобу. Мовчатимуть про причини свого переселення на Донбас і кілька тисяч поляків та німців, депортованих сюди в лютому — березні 1935 року.
Прикметами щербатої долі пересічних донбасівців стануть і гучні справи «шкідників», яких вишукуватимуть по шахтах і заводах, та «українських буржуазних націоналістів», грецька, болгарська та німецька спецоперації і, врешті-решт, ліквідація всіх національних районів.
Найстрашніше ж те, що більшовикам вдалося не лише упокорити етноси Донбасу, знищивши в їхньому середовищі щонайменші вияви та паростки вільнодумства, а й фактично витравити історичну пам’ять народу в усіх її етнічних формах. Стрімка урбанізація спростила це завдання радянських пропагандистів: на кінець 30-х рр. сільське населення регіону зменшилося в півтора разу, натомість кількість городян зросла вшестеро(!). У 1939 р. ними вже були 68% українців регіону. На них припадала вагома частка у міському робітництві, проте російська його складова зростала значно швидше, і передовсім за рахунок міграції.
Суперечності між цими двома найбільшими когортами донецького пролетаріату виливалися у побутові тертя та хуліганство, часто-густо з національним забарвленням. Конфліктні ситуації на повсякденному рівні генерувала непослідовна апаратна українізація: технічна інтелігенція та надіслані з центру управлінці не приховували зверхнього ставлення до вчорашніх селян-українців, а робітники — вихідці з Росії, хоча і мешкали поруч у тих самих бараках, казармах та гуртожитках, сприймали українізацію як особисту образу.
Різкий поворот національної політики, що спричинив самогубство М. Скрипника та подальше згасання реальної українізації, був сприйнятий у цьому середовищі як належне, а події та тенденції кінця 30-х рр. закріпили остаточний результат, і на національні амбіції було накладене негласне табу. Хоча на передвоєнних фото ще можна було побачити вихованців та викладачів радянських шкіл у вишиванках. Упродовж 1938 р. школи масово переводяться на російську мову викладання, а етнічні громади завмирають в очікуванні депортацій.
Українці Донбасу, становлячи абсолютну більшість населення у селах та містах, катастрофічно поступалися прийшлим росіянам і у соціальній, і у культурній царинах. Уже на час всесоюзного перепису 1926 р. 38% від загальної їх кількості назвали своєю рідною мовою російську. Епіцентром мовної асиміляції були міста — тоді як 92% українців-селян вважали рідною українську, серед городян регіону частка україномовних дорівнювала 54%.
Росіяни позиціонувалися більшовицьким урядом як передовий загін, авангард пролетарського руху, соціальна база партійно-радянської диктатури, її надійний союзник і опора. У цьому контексті зрозуміла та увага, яка приділялася владою цій частині населення, нерідко за рахунок ущемлення прав решти жителів регіону — включно з тими соціальними прошарками росіян (донські козаки та старожитнє російське селянство), які до числа таких союзників не належали. Втілювалися в життя партійні принципи і схеми, згідно з якими беззастережне право на врахування своїх інтересів мав лише пролетаріат, і передовсім російський, як найбільш численний та революційний. Про врахування інтересів селянства, а тим більше —козацтва, не йшлося, на цього «тимчасового попутника» зважали лише з тактичних міркувань. Загалом в етнонаціональній практиці більшовиків усе підпорядковувалося класовому принципу, для них просто не існувало росіян чи українців як таких. Цей алгоритм керування міжетнічними відносинами в регіоні діяв протягом усієї сталінської доби, сягнувши апогею на завершальному своєму етапі.
Сучасні масмедіа час від часу нагадують, що повоєнний Донбас був одним з найнебезпечніших місць проживання з високим рівнем злочинності. Серед чинників, які до цього призвели, називають примусове переміщення сюди депортованих, злочинців, спецпоселенців тощо.
Почасти це справді так. Відновлення зруйнованого господарства потребувало мільйонів робочих рук. Ще до закінчення Другої світової війни тут знову розгорнулися широкомасштабні оргнабори, примусове залучення до праці репатрійованих та інтернованих, розконвойованих і амністованих осіб, військовополонених. Упродовж 1944—1947 рр. у регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї кількості аналогічних установ в Україні), де утримувалося від 33 288 до 110 749 осіб. Питома вага полонених серед працівників на Донбасі становила близько 43%; серед тих, хто був задіяний на відновленні шахт, 25—40% припадало на репатрійованих. Крім того, у квітні-вересні 1945 р. сюди було спрямовано приблизно 4,3 тис. українських родин з районів, що відійшли згідно з міждержавними угодами до Польщі.
Загалом, це була практика, характерна і звичайна для пізньосталінської доби. Не забуваймо, що СРСР на той час мав чи не найбільшу в світі мережу виправно-трудових закладів, а ГУЛАГ став візитною карткою радянської державної системи. Відповідно Донбас мало чим відрізнявся від решти найменш привабливих для життя регіонів. Тут, як і скрізь у країні, з успіхом застосовувалися методи нещадного позаекономічного визиску. Власне, величезна частка промислових об’єктів відбудовувалася після війни силами названих вище категорій населення. Причому саме таких об’єктів на Донбасі налічувалося особливо багато.
Це, безперечно, був потужний важіль впливу на базові основи життєдіяльності регіональної спільноти. Але лише один із багатьох. Не менш відчутно давалася взнаки плинність населення. Якщо впродовж 1944—1959 рр. до регіону прибуло 7,85 млн. осіб, то вибуло — 5,32 млн. За рахунок мобілізацій трудових ресурсів кількість населення зросла порівняно з 1943 р. більш як на 300%, однак закріплення працівників на постійній основі залишалося недосяжною метою уряду. Фактично Донбас перетворився на величезний «прохідний двір». Чи можна було за таких обставин розробляти, а головне, ефективно реалізувати якісь довготермінові соціальні чи культурні програми? Запитання риторичне. Передовсім потрібні були умови для того, щоб люди почали сприймати цю територію не як транзитний пункт свого існування, а як нову батьківщину. Для цього знадобився час, і немалий. Реальні та кардинальні зміни у державної влади до регіону, його жителів, інтересів та потреб відбулися лише на хвилі десталінізації.
У 1956 р. було прийнято урядову постанову «Про невідкладні заходи щодо розвитку вугільної промисловості Української РСР». Відповідно до неї планувалося побудувати у стислі строки кілька десятків нових шахт. Усі 25 областей республіки, а також її столиця зобов’язалися спорудити по одному-два таких підприємства. Виконувалися союзні настанови руками молоді, для неї було розгорнуто масовий комсомольський рух.
«Золотою ерою» став для донбасівського робітництва, як не дивно, період брежнєвського застою. Саме за цей час були запроваджені прогресивні методи оплати праці, система грошового та соціального стимулювання, засоби соціального захисту та пільги для трудівників промисловості. Робітничі міста і селища отримували трамвай, тролейбус, водогін, будинки культури, краєзнавчі та інші музеї. Офіційно зареєстровані заощадження мешканців Донбасу зросли впродовж 1965—1980 рр. на 741%.
Однак поліпшення виявилося нетривалим. З відкриттям у Західному Сибіру потужних родовищ нафти і газу почалася орієнтація союзної економіки на ці енергоносії. Відповідно провідна галузь промисловості Донбасу — вуглевидобувна — вступає в стадію стагнації, незабаром зношеність основних її фондів сягнула 40%. Відповідно диспропорції у розміщенні та професійній зайнятості населення переходять з розряду особливостей регіону у категорію його проблем.
Економічні складнощі віддзеркалюються в етнокультурній сфері. Насамперед слід знову згадати про стрімке зростання у структурі населення регіону частки росіян і пов’язаний з цим потужний процес мовної асиміляції українців та етнічних меншин. Співвідношення між українським та російським етносами становило відповідно 54,8 і 41,7% у 1970 р.; 52,8 і 43,8 у 1979-му, та 51,9 і 44,8 у 1989 році. У Донецькій області питома вага росіян досягла максимуму в 1989 р. і становила 43,6%.
Послідовно, за рахунок згортання мережі закладів з національними мовами викладання, збільшувалася кількість російських шкіл і, відповідно, дво- та російськомовних. Міста перетворювалися на осередки русифікації, яка набирала обертів перш за все за рахунок дисперсних етнічних громад. Після XXІV з’їзду КПРС, який назвав уявну спільноту «радянський народ» історичною реальністю, давнє російсько-українське культурне протистояння, зокрема на Донбасі, перейшло у завершальну фазу. Принаймні, так тоді вважалося.
За рахунок яких етнічних чинників це відбулося? Відповідь, здавалося б, лежить на поверхні. Русифікація засвідчила асимілятивну дію російської культури, причому найбільш потужно вона відчувалася в середовищі етнічних меншин. За даними перепису 1979 р., в Луганській області російську мову вважали рідною 69,9% білорусів, 95,8% євреїв, 91% греків, 74% татар.
Другою, і найбільш численною, жертвою русифікації стали українці. Процеси в їхньому середовищі досить часто характеризують через концепцію «плавильного тигля», в якому, мовляв, формується нова національна ідентичність. Проте така образність не додає цій тезі, як і низці інших, переконливості. Принципова відмінність етнокультурних процесів, які відбувалися на радянському Донбасі, у тому, що новотворена ідентичність перебувала поза будь-яким етнічним контекстом. Те, що регіональна спільнота віддавала у повсякденному житті перевагу російській мові як засобу міжнаціонального спілкування, далеко не завжди означало російське проникнення у ментальному чи культурному сенсі. І жодного парадокса тут немає, що засвідчує, скажімо, приклад маріупольських греків. Обидві складові їхньої громади — і уруми, й елліни — у побуті переважно перейшли на російську, але росіянами від того не стали. Як не стали і «донбасівцями», хоча за певних ситуацій (політичних зокрема) її члени справді могли усвідомлювати себе причетними до цієї уявної спільноти і виступати більш-менш консолідовано. Проте говорити про виникнення якоїсь нової етнокультурної спільноти було б безпідставно.
Слід також мати на увазі, що впродовж усієї радянської епохи денаціоналізуючу дію влади відчутно нейтралізував стабілізуючий вплив донбасівського села, яке перебувало осторонь тогочасних процесів етнокультурної стандартизації. Тут здобутки партійних догматиків у справі знищення етнічності були, м’яко кажучи, не такими вражаючими.
У добу випробувань незалежністю донбасівська спільнота вступила з тягарем соціально-економічних та суспільно-політичних проблем. Посилився суперечливий характер етнополітичних процесів. Вкотре загострилося російсько-українське протистояння — за нових історичних умов воно загрожувало набути геополітичного масштабу і змісту. Але в 1991 р. населення регіону у переважній своїй більшості підтримало ідею незалежності і практику втілення її в життя.
Проте труднощі й суперечності нікуди не поділися, етнокультурна дистанція між Донбасом та рештою країни залишалася, і сподівання на те, що із здобуттям незалежності все вирішуватиметься саме собою, ледь не автоматично, розвіювалися. Натомість зростала суспільна напруга навколо перспектив етнокультурної орієнтації регіону. Не оминули її своєю увагою і суспільствознавці — з’явився відомий нині концепт «двох Україн».
Звернемося знову до статистики. З 4 825,6 тис. осіб, які мешкали в Донецькій області на початку 2001 р., переважну більшість — 56,9% — становили українці. Однак 74,9% населення назвало рідною мовою російську. Етнічні меншини переважно вступили в завершальну фазу мовної асиміляції. Лише два(!) етноси разом з українцями продовжували чинити їй опір — роми та азербайджанці. Менш вражаючі, але схожі за змістом процеси розгорталися на Луганщині, де з 2 540,2 тис. мешканців 58% були українцями, а питома вага україномовних становила 50,4%. На межі двомовності балансували вірмени (44,6% проти 53,4% російськомовних), цигани (51,2 та 40,6% відповідно), азербайджанці (47,9 та 49% відповідно). Впритул до них наближалися грузини, серед яких було 57,4% русифікованих. Решта етнічних громад упевнено крокувала шляхом мовної асиміляції.
Нарешті, варто додати таке. За всієї їхньої промовистості наведені цифри є лише віддзеркаленням тривалої і суперечливої етнонаціональної історії Донбасу. Це природно, зрозуміло, і протягом років незалежності не створювало істотних викликів суспільному спокою. Хіба що були традиційні сплески громадської, переважно партійної та медійної, активності, у переддень чергових виборів.
Що ж змінилося у 2014 році? Як так сталося, що на загал національно індиферентні мешканці поліетнічного Донбасу опинилися в епіцентрі українсько-російського протистояння? Причому спусковим його механізмом стали начебто ідеї «русского мира». І це в регіоні, де переважну більшість населення становлять українці, де «Русский блок» на позаминулих парламентських виборах отримав 0,51% голосів, а партія «ЗУБР» зі схожою ж програмою — усього-на-всього 0,45%.
Шукаючи пояснення такого парадокса, слід мати на увазі, що тут, як і в інших складових «гібридної» реальності, є чимало причин — очевидних і малопомітних. Владі, і українській, і в Росії, їх треба бачити, осмислювати і враховувати. А для цього насамперед знати, бодай на елементарному рівні, історію цього унікального обширу.
Адресуючи справедливі претензії російській стороні, слід констатувати, що український політикум не меншою мірою відповідальний за донбаський розлом. Особливості регіональної свідомості давно і добре відомі. Хіба що лінивий не експлуатував концепт «двох Україн». Хіба що абсолютно нечестолюбна публічна особа пропустила можливість пропіаритися на цьому. Експлуатація специфіки донбасівської ідентичності — в позитивному чи в негативному ключі — правила за інструмент здобуття влади, її утримання, для визисків і надприбутків.
А власне на проблеми Донбасу, які генерували конфліктну складову регіональної свідомості, мало зважали. Навпаки — час від часу її культивували саме з метою розмежування сфер впливу центральної і місцевих еліт. Саме «вотчинний» підхід до регіону, відсутність державницького стратегічного бачення та громадянської відповідальності, а не міжнаціональні суперечності перебувають в підоснові трагічних подій на Донбасі.
Політикум країни традиційно ігнорував настійливі зауваження науковців та громадських діячів про те, що творення модерного державного проекту «Україна» не в останню чергу залежить від інтегрування в нього донецької регіональної спільноти. В нескінченних змаганнях за владу і збагачення втрачався дорогоцінний час. Тим часом промисловий комплекс Донбасу деградував морально і фізично, а відповідно накопичувалися економічні й соціальні проблеми.
Натомість наші сусіди не гаяли часу: створювали й фінансували проросійські партії та організації на засадах євроазійської риторики, поширювали ідеї «русского мира», рекрутували молодь і грали на ностальгії старшого покоління за радянськими часами. Генеровані політиками та політтехнологами міфи про защемлення прав російськомовних на Донбасі не отримували достойної відповіді. Мало того, впродовж років незалежності і діюча влада, і опозиція гралися в піддавки із силами, що становили потенційну загрозу державному суверенітету, несли в маси ідеї вищості російської культури, російськості Донбасу. Універсальною відповіддю на такі зауваження стала поблажлива формула «двох Україн», в якій українці поставали в двох сортах — справжніх і не зовсім.
Мало хто підіймав свій голос, аби засвідчити: Донбас — це Україна.
Донбас — це автор вірша «Любіть Україну» Володимир Сосюра — уродженець Дебальцевого; автор радянської українізації Микола Скрипник — уродженець Ясинуватої; автор культової праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Герой України Іван Дзюба — уродженець с. Миколаївка Волноваського району; співавтор ІV Універсалу, видатний український соціолог, публіцист, поет, просвітитель Микита Шаповал — уродженець с. Сріблянка Артемівського району; фотолітописець Другої світової війни Євген Халдей — уродженець Донецька; видатний актор і режисер Леонід Биков — уродженець с. Знаменське (нині Черкаське) Слов’янського району; незабутній золотий голос України Анатолій Солов’яненко — уродженець Донецька, та багато інших видатних постатей науки і культури, з якими асоціюється модерний поступ України.
Сучасний світ складається з держав-націй. Зовсім не випадково центральна структура, що стоїть на захисті колективної безпеки в сучасному взаємозалежному світі, називається Організація Об’єднаних Націй. Національна держава (форми її можуть бути різними — від неоімперій до націй-громадянських республік) залишається універсальним, найбільш стійким і ефективним феноменом структурування сучасного світу.
Чи є у «ЛНР»/«ДНР» чи то у проекту «Новоросія» хоч якісь перспективи стати повноцінними державами-націями? Звичайно, ні. Уявімо, суто гіпотетично, легітимацію цих фейкових утворень і перетворення їх на повноцінні держави з відповідним апаратом управління... Перше, що доведеться зробити цим «народним республікам», втілюючи гасла «русской весны» в практику державного життя, — це здійснити таку собі етнополітичну інверсію. Сутність її, наслідуючи логіку лідерів «ЛНР»/«ДНР» та їхніх консультантів, полягатиме в розвороті на 1800 національної політики. Тоді абсолютна більшість, тобто — українці, що тут мешкають, мають перетворитися на етнічну меншість. Але цей разючий демографічний нонсенс не можна вирівняти жодними адміністративними маніпуляціями.
Таким чином, єдино можлива перспективна орієнтація «Новоросії» та «ЛНР»/«ДНР» аналогічна Криму — перетворитися на федеральний округ Російської Федерації, у якій цей демографічний казус може бути знівельований на загальнодержавному рівні.
Чи відповідає це інтересам мешканців Донбасу?
Звичайно, ні. Чому?
Відповідь на поверхні: немає такого етносу — «російськомовні».
Чим же насправді є події на Донбасі впродовж останнього року?
На Донбасі в двобої зійшлися два світи, що розмовляють часто-густо однією мовою!
Мова — не єдиний, хоча й доволі важливий, чинник колективної та індивідуальної самоідентифікації. Дво- і багатомовність — модерні феномени сучасного глобального світу, які не заважають сучасним національним проектам динамічно розвиватися. Навпаки — стимулюють розвиток. В сучасну епоху ця етнодиференціююча ознака поволі відсувається на периферію суспільно-політичної значущості рештою характеристик нації. Таких, як спільність соціально-економічного життя, історії та культури, психічного складу (того, що зараз називають модним словом «ментальність»). Вирішальної ваги набуває не мовна, а ментальна складова. Саме вона є об’єднавчою віссю сучасних націй, націлених на вільне існування у взаємозалежному космополітичному світі. Нації, що, так би мовити, «застрягли» на доіндустріальних стадіях розвитку, навпаки, культивують мовні та традиційні принципи самозбереження, перебуваючи на позиціях озброєної фортеці стосовно навколишнього світу.
В цьому сенсі події на Донбасі симптоматичні і показові водночас. Тут відбувається не боротьба за право «російськомовних» і далі розмовляти російською. Триває протистояння навколо питання, в якому контексті вибудовуватиметься майбутнє донбасівців.
Чому ж стільки донбасівців піддалися гаслам «русского мира»? Віддаючи належне винахідливості «агітпропу», передовсім телебачення, слід визнати, що розмитість, невизначеність самоідентифікації місцевих мешканців, громадянський інфантилізм та малоросійський синдром утвердилися на Донбасі задовго до подій «русской весны».
Загалом регіональна ідентичність актуалізується і входить у суперечність із загальнодержавним контекстом там, де відсутні потужні джерела генерування загальнонаціональної ідентичності. Хронічні соціально-економічні проблеми в умовах економічної кризи та технічної деградації основних виробничих галузей, соціальні негаразди і, що кривити душею, соціальні хвороби, тотальна корупція, яка знекровлювала й деформувала виробниче і суспільно-політичне життя регіону, формально здійснювана непослідовна гуманітарна політика — ці та інші чинники перетворилися на джерело накопичення соціальної напруги. На неї влада не те щоб не зважала. Вона нею користувалася в політичних цілях, уміло випускаючи надмірну «пару» під час виборчих кампаній.
Донбас з огляду на кількість населення та рівень його урбанізації був ласим шматком електорального пирога. За числом зареєстрованих громадських організацій та первинних партійних осередків він поступався лишень Львівській та Київській областям. Принадність впливу на регіон багатократно підсилювалася його вагою в загальнонаціональному народногосподарському комплексі: тут донедавна вироблялося понад 11,7% ВВП України, розміщувалося 11,2% основних фондів, 21,2% промислового виробництва держави, Донбас давав 21,5% експорту, 9,5% інвестицій у основний капітал.
За роки незалежності в політичній системі координат склалася непересічна ситуація: на суттєвій відстані від Києва в українсько-російському прикордонні Донбас відігравав таку роль, на яку не міг претендувати жоден з регіонів. Потужність його політичної ваги обумовлювалася не лишень промисловим потенціалом та статками місцевих олігархів, як може здатися на перший погляд. Особливої впливовості цьому політичному плацдарму надавала та обставина, що він виступав єдиним фронтом. Місцевим елітам, які переважно паразитували на його виробничих потужностях, вдалося скерувати соціальну агресію в напрямку далекого і незрозумілого Києва. Ситуація насправді була парадоксальною: місцеві клани наживали величезні статки на застарілих виробництвах, мало переймаючись їхньою модернізацією та реструктуризацією; шкідливість виробництв у рази перевищувала припустимі норми; смертність на донецьких шахтах (не кажучи про «копанки») була чи не найвищою в світі, а відповідальність за це покладалася не на їх цілком місцевих власників, а на далекий Київ. Врешті вигадливості політтехнологів, які спромоглися втлумачити простому люду, що в підоснові їх негараздів лежить не надексплуатація, а несправедливий перерозподіл державного бюджету, можна лишень віддати належне. Фраза про те, що Донбас годує Україну, стала лейтмотивом його політичної позиції. Виходячи з неї, він від виборів до виборів приводив до влади своїх господарів, у яких, всупереч природному, здавалося б, класовому відчуттю, вбачав захисників та представників інтересів простих трударів. Такої феноменальної підтримки виборцями господарів регіону (корупційна складова, безумовно, також відіграла вагому роль) — господарів у буквальному сенсі, певне, не знав жоден із політичних майданчиків України. Господарі Донбасу посідали вищі сходинки у рейтингах найбагатших людей країни, а виборець шукав відповідальних за його межами.
На щастя, перспектива інтеграції Донбасу в загальноукраїнський політичний та етнокультурний проект сьогодні не виглядає утопічною. Перспективу цю, слід зауважити, створюють не політики, які й досі в своїй переважній масі не усвідомили гостроту проблеми та свої стратегічні помилки і помітно відстають від суспільства, що динамічно дорослішає. Сьогодні практично немає регіонів, які б не прийняли донецьких переселенців і, попри наболілі образи та укорінені стереотипи, не зробили крок назустріч одне одному, розумінню місця України у нашому спільному житті. Хто знає, скільки б часу пішло на це усвідомлення, якби не страшні потрясіння останнього періоду?
Врешті ніщо так не об’єднує, як спільно пережите горе.
Хіба що спільна перемога.
Саме з нею на Донбас прийде весна. Вона буде українською — з миром і добром. За умови врозумленої політики української влади і усвідомлення західним світом драматичності нинішньої ситуації в Україні як загрози для безпеки Європи, її фрагментації.
P. S. У зарубіжних засобах масової інформації, судженнях багатьох державних діячів і політиків наскрізно проходить думка про те, що нинішні події в Україні, битва за неї є грандіозним геополітичним зіткненням за майбутнє Європи. А відтак — і за місце нашої країни та роль Росії у цьому майбутньому. Протиборство відразу ж перестало бути справою лише двох держав, у нього втягується, прямо чи опосередковано, дедалі більше суб’єктів міжнародної спільноти, а також політичних сил.
Крізь реалії начебто локального збройного конфлікту Україна розглядається як стратегічний бастіон, фортечний заслін західної цивілізації проти російської експансії, яка навряд чи задовольниться зупинкою на цьому рубежі. Патологічна фіксація уваги Росії на зазначеній проблематиці, засвідчуючи її глибоку і болісну постімперську травму, водночас демонструє неприховане прагнення відновити своє домінуюче становище на пострадянському просторі. Потужною мотивацією у таких домаганнях стала позиція США, які відводять Росії в новому світовому порядку місце другорядного гравця, зобов’язаного грати за встановленими для нього правилами.
Погляди прихильників України на джерела і перебіг конфлікту, а головне, на шляхи його врегулювання особливих сумнівів чи заперечень не викликають. За винятком одного, але критично важливого: не завжди враховується наявність по обидва боки лінії розмежування ядерних держав. За таких умов традиційні підходи та концепції придатні далеко не завжди, а прямолінійна непоступливість чи безоглядність загрожують обернутися новими потрясіннями. Саме це, гадаю, мав на увазі професор Ю. Вебер, застерігаючи на сторінках американської газети «The Washіngton Post»: стратегія США може дати їм перемогу в майбутньому, але ціною смерті і знищення України. А ще один автор на сторінках цього само авторитетного видання з цифрами в руках доводить, що Заходу не вдалося зробити практично нічого суттєвого, щоб змінити воєнні розрахунки В. Путіна. У тому числі через санкції, які не справили очікуваного впливу на російську економіку.
З другого боку, форсуються зусилля у матеріалізації тези про передачу Україні зброї, включаючи летальну — до цього активно підштовхують Білий дім. Сюди ж слід віднести перебування у нашій країні військових спеціалістів з країн НАТО, проведення на її території відповідних навчань. Що теж слугує інтересам «партії війни» в українській владі, де війна стала для декого прибутковим бізнесом і дієвим засобом посилення впливовості, закріплення у державній ієрархії.
Найнебезпечніше ж те, що такі кроки стають додатковим серйозним подразником для Росії в її агресивних устремліннях. Як на мене, має рацію оглядач Ш. Мілн з британської «The Guardіan», зазначаючи: як показала історія ХХ століття, саме з відправленням військових радників починається катастрофічна ескалація конфліктів. І, додамо від себе, це нині йде врозріз із пунктом 10 Мінських угод — про те, що з території України мають бути виведені всі іноземні війська.
Безумовно, Мінські угоди є нічим іншим, як оформленням результатів бойових дій. А також у них стоять на кону політичний авторитет, імідж та репутація чотирьох президентів — України, Росії, Німеччини і Франції. Кожен з них переслідує, ясна річ, свої інтереси та цілі, але від того, у чому втілюються їхні домовленості, залежить доля Європи і світу.
Чи принесе це тривкий мир? Чи зможе жити з таким результатом Україна і чи збережеться вона як держава? Врешті-решт, чи переможе розуміння того, що коли не робити нічого, війну ніхто не виграє — вона просто замре, перетікатиме у фазу «замороженого конфлікту», і наша отча земля стане ще одним «ігровим майданчиком» для великих держав.
Отже, Мінські угоди слід не абсолютизувати, а розглядати як документи хоча й важливі та необхідні, але проміжні, покликані забезпечити реальне перемир’я і дати можливість для вироблення остаточних — дієвих та результативних — домовленостей. Які, на цьому варто наголосити особливо, мали б міжнародно визнаний і зобов’язуючий характер. Інакше вони будуть використані протиборчими сторонами лише як привід до чергової відмобілізації.
Якщо виключити варіант продовження війни до переможної поразки і остаточної втрати країни, то поряд з мінським можливі практично всі формати переговорів. За винятком хіба що тільки між Україною і РФ, хоча вони й могли б стати найкоротшим шляхом до справедливого і надійного миру. Надто вже багато кривд та втрат зазнало українське суспільство, щоб схвально сприйняти такий варіант. Та ще незагоєною раною ятриться втрата Криму внаслідок брутальної і демонстративної агресії, що стала викликом світовій спільноті та міжнародному праву.
Неможливою була б і «європеїзація» України за вашингтонським сценарієм. Старий Світ нині не в тому стані, щоб мати самостійну позицію, незгодну чи неузгоджену в чомусь зі США.
Найбільш реальним і універсальним видається переговорний формат «США—ЄС—РФ—Україна». Для нього наша держава повинна запропонувати всебічно виважену, зрілу й відповідальну, а також — хоч би як важко це часом було — достатньо компромісну платформу з включенням до неї мінського пакета.
Якими бачаться опорні, принципові точки цієї концепції?
Перше: відмова від постановки питання про вступ до НАТО. Це не потребуватиме від України якихось жертв, зробить переговори прийнятнішими для Росії, дозволить полегшено зітхнути західним лідерам, які дедалі голосніше говорять про несвоєчасність проблеми нашого членства в альянсі.
Друге: визнання й офіційне закріплення особливого (нейтрального) статусу України з забезпеченням їй відповідних гарантій по лінії ООН.
Третє: надання Будапештському меморандуму 1999 р. юридичного статусу і міжнародного зобов’язуючого характеру.
Четверте: постановка питання, не відступаючись від Криму і своїх законних прав на нього, а лише тимчасово враховуючи ситуацію, що склалася, про повернення під юрисдикцію України об’єктів її загальнодержавної власності, розташованих на півострові.
П’яте: реструктуризація або списання заборгованості України перед міжнародними фінансовими організаціями, прийняття міжнародної програми відбудови Донбасу, повернення вимушених переселенців до місць постійного проживання.
У загальному підсумку зазначені та інші позиції мають зближувати, а в оптимальному варіанті — суміщати інтереси країн — учасників переговорного процесу. Тобто забезпечувати позитивний ефект не лише для України. Вона ж отримає шанс урятувати себе, а заодно спонукати Росію до кроків, які послаблять напругу в регіоні й на континенті і водночас дозволять їй зберегти своє обличчя. За умови, ясна річ, виважених, реалістичних та відповідальних дій.
Чи вистачить для цього у нашої північної сусідки бажання, мудрості і волі — покаже найближчий час.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.