Війна — сильний стрес, причому і для бійців, що воюють на передовій, і для членів їхніх родин. Як героям воєнного часу адаптуватися до мирного життя, а їхнім рідним і близьким допомогти й підтримати їх у процесі звикання? На ці запитання відповідає психолог і психотерапевт Яна Баранова.
— Людина, що воювала на фронті, стає іншою, вона змінюється. У критичні моменти відбувається швидке дорослішання, переосмислення цінностей, перегляд життєвих позицій, самих понять «життя-смерть»... Тому на фронт ідуть молоді хлопці, а через кілька місяців повертаються зовсім інші за внутрішнім станом чоловіки. Але родини бачать і хочуть бачити їх колишніми. Намагаються занурити в атмосферу любові. Та часто це не зовсім те, що їм потрібно. Насамперед воїнові, який щойно повернувся з фронту, необхідне середовище, де він зможе спілкуватися з людьми зрозумілою йому мовою. Щоб усі переживання й страхи, можливо, не висловлені там, на війні, — змогли знайти природній вихід. Тому завдання тилу — створити групи взаємодопомоги. Пускати на самоплив ситуацію не можна.
За словами психотерапевта, родини військових повинні усвідомити: рідні люди з війни повернуться іншими. І в цій ситуації важливо прийняти їх такими, якими вони стали.
— Найважливіше для таких чоловіків, як, у принципі, і для будь-кого, це відчуття, що їх розуміють, люблять, чекають, приймають... Але в жодному разі не у форматі жалощів! Дуже було б добре, щоб таких бійців запрошували на зустріч із дітьми в школи, — каже психотерапевт. — Найбільш важливі перші 25 днів після повернення з війни. Якщо під час розмови виявляються болючі теми, а рідна людина таке завжди відчує, то в жодному разі на них не можна тиснути, випитувати подробиці. Велику роль в адаптації може відіграти церква.
Психолог запевняє: щоб адаптація пройшла успішно й життя після війни налагодилося — готуватися до цього повинні й самі бійці. Мовляв, можна на все ображатися й усіх звинувачувати в чомусь, а можна — шукати нові можливості.
— Людина з якимось внутрішнім розчаруванням, образою потрапляє додому — і тут починається лихо. Тому що образа переростає в агресію. І людина шукає собі розраду на дні склянки... Але вважати себе жертвою — це для слабких. А наші воїни — вони сильні. І свій шлях додому кожен боєць повинен торувати з думками: «Я радий поверненню! Злитися, звинувачувати... — міг би, але робити цього не буду. У мене є рідні, знайомі, є моя родина. Слава Богу, ми разом. Вони мене приймуть, підтримають! Зараз трохи прийду до тями, і думки стануть на місце». Дуже б хотілося, щоб саме такий хід думок був у наших бійців. Сердитися, ображатися на несправедливість — не треба. Краще — зайвий раз подякувати Богу за те, що повернулися живими, і попросити його про подальшу допомогу. І головне — цінувати кожен момент мирного життя. Тепер ми всі розуміємо, наскільки це важливо.