Сьогодні о 19 годині 15 хвилин за єреванським часом у багатьох країнах залунають церковні дзвони. Сто ударів — у пам’ять про тисячі жертв кривавих подій, що випали на долю вірменського народу століття тому. «Кривава різанина», «перший геноцид ХХ століття», «міжнародний злочин» — так у своїх роботах історики та дослідники характеризують події 1915—1923 років. Свідки та очевидці не дожили до сьогоднішнього дня. Але їхня пам’ять та біль лишаться навіки спогадами у душах уцілілої нації.
Цими днями по всьому світу вірменська діаспора згадує ті трагічні сторінки історії свого народу. Головні пам’ятні заходи заплановані у Єревані. 23 квітня вірменська апостольська церква канонізувала жертв тих жахливих подій. Понад 1,5 мільйона осіб (саме стільки, за підрахунками вірменських дослідників, було загублено людських життів) було перелічено поіменно як мучеників за віру та Батьківщину. Цими ж днями відбуваються міжнародні форуми, конференції, політичні зустрічі. Лейтмотивом усіх подій є девіз «Пам’ятаю і вимагаю».
Пам’ятаємо...
Початком масового знищення вірменів прийнято вважати останні десятиліття ХІХ століття. У результаті масової різанини, за підрахунками вірменських дослідників, жертвами стали не менше 300 тисяч осіб, ще 100 тисяч християн примусили насильно прийняти іслам.
Чимало істориків переконані: план зі знищення вірменів розробляли заздалегідь і досить ретельно. Усю «операцію», начебто, було поділено на кілька ключових пунктів.
— Усе було зроблено дуже мудро: спочатку до армії призвали майже 300 тисяч вірменських чоловіків, і згодом їх було убито. Далі знищили майже усю вірменську інтелігенцію — обезголовили народ. Після цього почали знищувати націю, — заявив під час однієї із зустрічей, приурочених до відзначення сотих роковин трагедії вірменського народу, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Вірменія в Україні Андранік Манукян. — Те, що відбулося 100 років тому, — це злочин проти людства!
Уночі 24 квітня 1915-го в Константинополі було заарештовано, а потім вислано із рідної землі сотні представників вірменської інтелігенції — знаних дипломатів, педагогів, лікарів, духовенство... Тієї ж ночі був заарештований відомий композитор, хормейстер та педагог Комітас (у 1906 році після одного із концертів видатний французький композитор Клод Дебюссі вигукнув: «Геніальний батько Комітас! Схиляюсь перед вашим музичним генієм!»). Йому, одному із небагатьох, вдалося вижити після депортації. Завдяки впливовим людям Комітаса було повернуто у Константинополь. Та, уцілівши тілом, він зазнав невиліковних душевних ран. Він відмежовується від зовнішнього світу, закривається у своїх важких думках та спогадах. У 1916-му потрапляє до психіатричної лікарні, де без надії на одужання проводить останні 20 років, і у стінах якої і помирає...
Уже у травні 1915-го почався наступний етап — масова депортація та різанина вірменського населення. Сотні тисяч вірмен «маршами смерті» направили до Сирійської пустелі. Частину з них вбили, інші загинули від голоду та епідемій.
«Увечері ми дізналися, що вранці жителів нашого селища буде насильно виселено. Це означало, що уже наступного дня нікого не залишиться — усіх депортують. Тому ми зібрали усі речі в будинку, закопали їх у дві величезні ями і, взявши із собою лише найнеобхідніше, втекли з селища. Тоді мені було 8 років, молодша сестра була ще немовлям, а старшим братам виповнилося 10 і 14 років. З нами були батьки. Ми вирушили у напрямку Східної Вірменії. Йшли тільки вночі. Удень — ховалися в ущелинах, ямах та у закинутих селах. Важко пригадати, скільки спалених сіл ми минали. Скрізь були напів-, а то й повністю зруйновані церкви, заповнені трупами», — переповідає історію свого діда Єва Сімонян на офіційному сайті, присвяченому століттю Геноциду вірмен, www.armenіangenocіde100.org.
...і вимагаємо!
Сучасна Вірменія роками веде активну кампанію, закликаючи міжнародну спільноту офіційно визнати ті жахливі події, які випали на долю її народу, геноцидом. На сьогодні низка міжнародних установ, кілька регіональних урядів та майже 20 країн (зокрема, Росія, Уругвай, Аргентина, Франція тощо) уже це зробили.
Єдиного погляду на те, чим була ця трагедія, немає і серед істориків. Хтось вважає, що це було цілеспрямованим знищенням саме вірменського народу. Хтось переконує: від рук деспотичної влади молодотурків у рівній мірі потерпали і представники інших народностей. Дехто взагалі називає це «наслідком громадянської війни». Залишимо ці теми для більш утаємничених в історичний процес.
«В історії майже кожного народу, на жаль, є такі криваві сторінки. Та головне питання: як у XXІ столітті примирити народи? Тому що у трагедіях винуваті не народи, а ті політики, які правили на той момент. До того ж, дуже важливо для вірменського народу знайти рівновагу: щоб з одного боку усі пам’ятали про жертв тих жахливих подій, а з другого — згладити ті спогади. Щоб нове покоління не несло цей важкий тягар у своїх душах. Щоб вони розуміли: суспільство розвивається, влада змінюється, а ми повинні жити у мирі та злагоді», — заявив під час симпозіуму в Києві Емір Валєєв, глава Всеукраїнської асамблеї татар.
Століттями політики та історики дискутують, яким словом назвати ту чи іншу трагедію людства — Голодомор, Голокост, Геноцид... Не виносячи із цих кривавих історичних подій єдиного можливого уроку: жодна із цих трагедій не має права на повторення.
Цифра
Як зазначають сьогодні вірменські дослідники, напередодні Першої світової війни в Османській імперії проживало понад 2 мільйони вірменів. Майже 1,5 мільйона було убито протягом 1915—1923 років. Решті довелося шукати прихистку в інших країнах або ж насильно приймати іслам.
