Наближається 70-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Цю дату досі відзначали всі, хто брав у ній участь, — здебільшого однаково на теренах колишнього CРCР. Члени антигітлерівської коаліції теж не забували день закінчення вселенського людиновбивства. Данину пошани переможцям нацизму віддавала країна — тодішній агресор. Що-правда, у зв’язку з різними датами підписання капітуляції Німеччини, через різницю у часі, Західна Європа та СРСР відзначали у різні дні — 8 і 9 травня, що, втім, не було підставою для протиріч.
Як нині в Німеччині відзначається закінчення війни? Про це кореспондент «Голосу України» розмовляла з Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН Андрієм МЕЛЬНИКОМ (на знімку).

— Пане Андрію, заступаючи на посаду, ви заявили про один із пріоритетів — донести до німецького суспільства історичну правду про Україну. В тому числі, й стосовно її внеску в перемогу над нацизмом. Що вдалося зробити у цьому напрямку?
— За кілька місяців роботи в ФРН я переконався: російська пропаганда правдами й неправдами монополізувала право на перемогу над нацизмом, нівелювавши незаперечний внесок України. Ця пропаганда, як отрута, поширюється у німецькому суспільстві. Тож я усвідомлюю, що шлях до зміни стереотипів буде тернистий...
— Які можливості для цього мають українські дипломати?
— Наш головний інструментарій — через ЗМІ доносити історичну правду до німецького суспільства. Тож ми використовуємо будь-яку можливість робити це. Скажімо, пояснювати, чому Україна відзначає день закінчення війни по-іншому, ніж Росія. Днями я з цією темою виступав на популярному радіо «Дойче функ» і розповів, що російське уславлення культу Сталіна та риторику мілітаризації замінить вшанування пам’яті полеглих у боях і жертв війни. Втрати в ній України — 8 мільйонів громадян. У Червоній армії їх воювало 6 мільйонів, і половина загинула. Також 2,5 мільйона вивезено на примусові роботи до Третього рейху, і 200 тисяч із них померли від непосильної праці та хвороб, загинули під час бомбардувань і донині спочивають у німецькій землі. Ще 400 тисяч українців зазнали концтаборів, чимало з них теж лежать на німецьких кладовищах. Це — надзвичайно висока ціна перемоги, і її не можна не визнавати. Я переконаний, що мільйони німецьких слухачів замисляться над цими цифрами, і чимало з них переосмислять історію.
— Які тепер настрої у німецькому суспільстві?
— Більше непокоїть питання реалізації Мінських угод, також і те, що Росія намагається будь-який крок України використати у власних інтересах. Але ці застереження, як ви переконалися, були враховані — парламент відреагував на питання, які непокоїли також і наше суспільство.
— Які заходи посольство України здійснюватиме та з якою символікою відзначатиме дні перемоги над нацизмом?
— Заходи, в яких візьмуть участь українські ветерани війни, представники нашої дипломатичної установи та тутешньої української громади, здебільшого відбуватимуться саме 8 травня. Ми покладатимемо квіти до пам’ятника Воїну-визволителю у Трептов-парку. До речі, скульптору Євгену Вучетичу позував український солдат, родом з Дніпропетровська, Іван Одарченко. Звичайно, і в інших містах Німеччини співробітники українських консульств разом із громадськістю покладатимуть квіти до пам’ятників полеглим воякам, і на солдатські могили, і на місця вічного спочинку громадян України, які в роки війни померли тут чи загинули. Жоден цвинтар не обійдемо увагою. Відвідаємо найжахливіші з німецьких концтаборів, де утримувалися також і українці. Ввечері того само дня — офіційний прийом у посольстві, куди запросимо українських ветеранів війни, які воювали на території Німеччини — зі спогадами та солдатськими ста грамами...
А 12 травня плановано проведення спільного з представниками німецьких офіційних органів богослужіння у берлінському центральному кафедральному соборі.
— А з росіянами певні спільні заходи будуть?
— Посольство Росії здійснюватиме їх 9 травня. Ми не братимемо в них участі. Та я і не уявляю, як би міг стояти поруч з послом країни, котра чинить агресію проти України? Це вже було б вершиною цинізму...
— Пане Андрію, чи були у вашій родині учасники війни, і яке ваше ставлення до тих подій?
— Історія моєї родини дуже добре відображає перипетії історії Другої світової війни, як, почасти, й історії України. Дідусь моєї дружини Михайло Гончар, уродженець села Лебедівки під Києвом, — військовий льотчик, збив не один ворожий літак. Воював і в Маньчжурії, де зустрів свою майбутню дружину Ольгу, яка пішла добровольцем у Червону армію. Обох уже немає з нами. А рідний брат мого батька Микола Мельник, йому виповнився вже 91 рік,
18-літнім був засуджений НКВС до страти за антирадянську пропаганду. Дивом був помилуваний, але його заслали на каторгу до Сибіру, де відбув 25 років.
Така от історія. Тому й День пам’яті, й День Перемоги — це дні, які залишаться святими для мене, для моєї сім’ї, і, я переконаний, для моїх дітей також.

Інтерв’ю взяла Наталія ПИСАНСЬКА.

Берлін.

npysanska@golos.com. ua