Таким є головне напуття 103-річного ветерана Івана Самокрика (на знімку), справжнього ополченця-захисника Вітчизни.
Він народився за два з половиною роки до початку Першої світової війни. Армійські чоботи взув у 1934 році. Як призовник-строковик, навчався на військового зв'язківця в Ташкенті, потім служив на радянсько-китайському кордоні. За рік до Другої світової Іван Самокрик командував автомобільним взводом уже на тодішньому кордоні з Польщею. Мав офіцерську посаду, та пов'язувати життя з армією не збирався. Тож повернувся до рідного Крюкова — містечка на правому березі Дніпра, що злилося з «лівобережним» Кременчуком. Знову пішов на тамтешнє вагонобудівне підприємство, де починав трудову діяльність робітником. Щоправда, нова посада інженера-конструктора вкотре навертала до військової техніки.
Разом із колегами проектував і виготовляв похідні авіаремонтні майстерні. Війна з німцями змусила заводчан узятися ще й за... лопати. Після виснажливих виробничих змін ішли рити окопи та протитанкові рови на околицях Крюкова. В останні дні липня 1941 року була створена Кременчуцька дивізія народного ополчення, близько чотирьох тисяч бійців. Її ядром став Крюківський полк — із робітників і службовців вагонобудівного заводу. Ополченець Іван Самокрик і його побратими усвідомлювали: від їхньої стійкості залежить, чи зможе до зубів озброєна гітлерівська армада з ходу форсувати Дніпро, переправитися на лівий берег і захопити важливий індустріальний центр — Кременчук.
З гвинтівкою — проти танків
Підступи до міста на правому березі обороняли, по суті, цивільні люди, озброєні гвинтівками (подекуди — однією на трьох добровольців), кулеметами, яких бракувало ще більше, та пляшками з запалювальною сумішшю... Свій перший бій, перед яким йому видали гвинтівку старого зразка та 15 патронів до неї, Іван Самокрик запам'ятав на все життя. Піхота сунула на них за танками, кулеметний вогонь притискав оборонців до землі. Та ополченці не відступали ні на крок. У перших кровопролитних сутичках, що почалися 6 серпня, ворог втратив кількасот бійців і чотири танки. Відновити наступ гітлерівці змогли тільки 9 серпня, підтягнувши гармати і міномети.
Дивізійники затримали нацистів на кілька діб. За цей час із міста евакуювали тисячі мешканців, цінне обладнання заводів і фабрик, чималі запаси провізії. Добровольці утримували підступи до переправи через Дніпро аж до прибуття на підмогу регулярних армійських частин. І хоча в Крюків загарбники увійшли 9 серпня, Кременчуком вони оволоділи тільки через місяць, 9 вересня. За той перший «живий щит» перед ними довелося заплатити надто дорого. Дві третини Кременчуцької дивізії народного ополчення полягло тоді смертю хоробрих.
Свято на робочому місці
Після того вогняного пекла, мабуть, сам Бог велів Івану Самокрику жити за себе і за багатьох загиблих побратимів... Як фахівця тієї ланки «оборонки», що виконувала замовлення військових авіаторів, його залишили на рідному вагонобудівному заводі й після визволення Кременчука в 1943 році. Спочатку разом із усіма відновлював його після пожеж і руйнувань, а потім, до закінчення війни, працював по 12 годин на добу, чекаючи на вихідні по три місяці. Тоді, пригадує, не тільки за прогул, а й за 20-хвилинне запізнення на роботу «давали» по півроку тюрми. Тож навіть 9 Травня, дізнавшись про Перемогу, залишався на робочому місці...
Після війни працював інженером-конструктором, начальником виробничо-технічного відділу. Зі своєї «вагонки», з якою не розлучався все трудове життя, у 1975 році пішов на заслужений відпочинок. Останній і досі поєднує з військово-патріотичним вихованням молоді. У вересні 2013 року, коли відзначали 70-річчя визволення Кременчука, 101-річний (!) підполковник запасу Іван Самокрик особисто прибув на урочистості з нагоди вшанування пам'яті героїв-ополченців біля меморіалу «Гостра могила». Саме там вручив вихованцям місцевого клубу юних десантників «Капсулу пам'яті». В ній зберігаються іменний список бійців згаданої дивізії та спогади ветеранів.
Тоді дав юнакам, які приймали ту реліквію, головне напуття: «Бережіть рідну землю!». Повторює це й сьогодні. 103-річного ветерана печуть гнів і сором за тих, хто по-блюзнірськи краде у славних предків священне ім'я ополченця. Адже справжні ополченці ніколи не зраджували Батьківщину, не вбивали її захисників і мирних співвітчизників, не ставали маріонетками в руках окупантів. На відміну від так званих ополченців Донбасу. Якби про їхні злочини дізналися бійці Кременчуцької дивізії народного ополчення, що вічним сном спочивають на правому березі Дніпра, то перевернулися б у «Гострій могилі»...
«Не тільки хлібом»
Іван Самокрик має козацьке прізвище і характер, духовний та фізичний гарт справжнього лицаря волі. Все те допомогло досягти унікального довголіття, зберегти снагу до життя, тонке почуття гумору, ясний розум. Два місяці тому представники місцевої влади прийшли вітати Івана Георгійовича з 103-м днем народження. І запитали його, що б хотів повторити у своєму житті. Ветеран усміхнувся, показав гостям світлину 80-річної давності, де він у шинелі та будьонівці сидить на баскому коні, й сказав, що не проти ще раз осідлати вороного та промчати на ньому вздовж кордону з Китаєм...
Кременчуцький ополченець і нині пише вірші, і жартівливі також. Проживши щасливе подружнє життя, охоче відкриває молодим секрети вдалого шлюбу такими рядками:
Щоб твоє життя було не схоже
На бульбу чи кляксу,
Сто разів ти передумай,
З ким іти до ЗАГСу.
А ви, хлопці-парубки,
Щоб не вскочить
в мишоловку
По безплатне сало,
Не беріть собі
в дружини
Яку геть попало.
А життєве кредо Іван Самокрик вкладає у кілька фраз. Передовсім, каже, «треба любити людей». А найголовніше — самому жити «не тільки хлібом і борщем».
Полтавська область.
Фото з кременчуцького сайту Vestnіk. іn. ua
