Серед десятків листів, які надходять до редакції, є різні за змістом. В одних — скарги на непомірні ціни на продукти харчування, ліки та комунальні послуги. Автори ж інших хочуть безпосередньо й особисто, бодай зі сторінок газети, звернутися до очільників держави та вказати на недоліки у їхній роботі. І «Голос України» не може їм у цьому відмовити.
Державник не повинен бути підприємцем
Шановний пане Президенте!
Пишу Вам цього листа й розумію, що під ним могли б підписатися мільйони громадян України. Ми за Вас голосували, знаючи, що Ви як підприємець досягли неабияких успіхів, тож зможете успішно керувати таким величезним господарством, яким є Україна. Ми, виборці, не помилилися. За час, що минув, Ви, разом із Верховною Радою та урядом, на мій погляд, гідно виконуєте покладені на Вас народом високі обов’язки. Однак виникають деякі «але».
По-перше. Закон і громадська думка в один голос твердять: державник не може бути підприємцем. А Президент України — перший серед державників. Минуло досить часу, та Ви й далі займаєтеся бізнесом. Загальновідомо, що на Ваших рахунках наприкінці 2014 року лежали майже півмільярда гривень і що лише в минулому році Ваші доходи зросли всемеро. Отже, незважаючи на війну, Ваш бізнес процвітає. Тим часом з більшістю громадян України відбувається зворотній процес: вони, підтримуючи героїчну армію, біднішають, а дехто й узагалі перебивається з хліба на воду. Можливо, Ви як олігарх теж щось робите для перемоги, тільки громадськість про це нічого не знає. І люди нарікають, мовляв, мільйонери й мільярдери не поспішають «розкошелюватися». Було б добре, коли б Ви оприлюднювали не лише своє матеріальне становище, а й свою добродійну діяльність. Ці відомості підтримували б Ваш авторитет. А для України як держави і для Вас як її Президента було б ще краще, аби Ви якнайшвидше продали свій бізнес або, якщо покупців на нього не знаходиться, передали б його у державне управління. Це був би відповідальний крок державного мужа і патріота, який оцінили б як суспільство, так і історія. До того ж цей вчинок став би прикладом до наслідування.
По-друге. На війну йдуть — чи добровільно, чи за призовом — здебільшого прості люди. Хоча, безперечно, рухає ними почуття патріотизму. Водночас жодного синка олігарха, високого чи хоча б середньої руки державного чиновника серед учасників АТО не помічено. Чому? Мабуть, тому що їхні грошовиті татусі-мамусі подбали про це. Живи та радій за будь-якої влади. Високопоставлені батьки обходять закони, вирішуючи проблеми своїх дорослих нащадків, ховаючись за широку спину народу, а правоохоронці їх покривають. Ще раз зазначу: так думаю не лише я, а й тисячі українців. Тож прошу Вас, пане Президенте, або спростуйте ці закиди, або посприяйте тому, щоби несправедливість якнайшвидше зникла з життя українського суспільства.
Борис СИДОРЕНКО, пенсіонер.
Київ.
