Діждалась мати журавлів
з-за гір високих та морів.
Не залякав їх гучний «град» —
кликав птахів вишневий сад.
Кликали їх духмяні трави —
летіли до ріки Унави.
Тут споконвічна благодать
та її нині не впізнать.
Стоять задумливі тополі
від розпачу, від горя й болі
і мати у дворі сумна,
бо залишилася одна.
Одна лишилась, мов билина.
Єдиний син, її родина,
Та світлі дні стали ночами,
пішов в АТО синок від мами.
Йшов воїн в бій
за Батьківщину,
за рідну, вільну Україну.
Була у нього світла мрія —
прогнать назавжди лиходія.
Щоб цвітом квітла вся земля,
щоб колосилися поля.
І в цім яскравім розмаїтті
жили щасливо всі на світі.
Та вітри мов ошаленіли
разом із кулями летіли.
Боєць від ран на землю ліг,
від крові став червоний сніг.
Вдивлявсь боєць у небеса:
яка блакить яка краса,
яка безмежна світла даль,
а я несу мамі печаль.
Ну хто ж, скажіть,
її розрадить,
хто їй городину посадить,
хто обійме, хто заспіває,
хто з святом щиро привітає?
Пробач, матусенько, пробач,
прошу, ріднесенька, не плач
я злину з клином журавлів:
таких багато в нас синів.
Струнка йде жінка
та вродлива,
але чому ж це вона сива?
несе троянди ніжні сину,
який поліг за Батьківщину.
с. Жовтневе.
