— Коли на війні я був поранений, то вирішив: якщо виживу — малюватиму радість, радість, радість... — так сказав народний художник України лауреат Шевченківської премії Микола Максименко (на знімку) під час урочистої передачі в дар Житомирському краєзнавчому музею п’яти своїх картин. Церемонією дарування завершилася персональна виставка митця, яка була приурочена до його 75-ліття. Відтоді минуло 15 років. Чергова виставка художника підтвердила: він і тепер дотримується свого слова. Саме життєстверджуюче начало зробило творчість митця добре відомою не тільки в Україні, а й у Японії, США, Європі.
На війну Микола Максименко пішов добровольцем. Першим мобілізували старшого брата. Він на фронті став зв’язківцем. Останнього листа батьки отримали, коли той був під Смоленськом. Зник безвісти. А мати все його чекала... Батько — ветеран Першої світової війни, з якої повернувся з двома Георгіївськими хрестами. Був контужений, поранений. За віком і станом здоров’я його на фронт не послали, а мобілізували в трудову армію — відправили на Челябінський танковий завод. Він написав додому листа з проханням забрати його звідти, бо помре. Тоді Микола і пішов у військкомат, заявив, що готовий іти добровольцем, але щоб відпустили додому батька, бо хтось же має годувати двох малих дітей.
Так і сталося. Після повернення батька хлопця направили до Талліннського військового училища, яке тоді було евакуйоване до Тюмені.
Перед самим від’їздом Микола малював. Закінчити не встиг. Так недомальовану картину і почепив на стіну, забивши гвіздка. А через деякий час вона впала. Саме тоді, на підступах до Дніпра, молодого бійця було важко поранено. 32 осколки хірург витягнув з голови. Скільки їх залишилося, невідомо. Тоді поклявся, що ніколи не малюватиме горе, біду, смерть.
А горя надивився не тільки на війні. Добре пам’ятає голодний 1933-й.
— Ми теж напівопухлі були. Весною їли кропиву, конюшину. В ліс ходили, зілля рвали. Варили, їли, — згадує митець.
Валентина Володимирівна, його дружина, розповіла, що коли перед виставкою возили картини, щоб вставити в рамки, працівники майстерні висловили припущення, що їх намалювала жінка років тридцяти. І були здивовані, коли почули, що це роботи чоловіка, якому 90 літ і який саме так сприймає життя.
— У картинах Максименка багато серця, душі, добра. Хочеться жити, легко дихається, — так оцінив творчість старшого колеги голова Національної спілки художників України Володимир Чепелик.
А він просто завжди прагнув малювати. Помітивши цю пристрасть, учитель подарував йому олівця. Зайшовши якось до клубу в селі Яроповичі Андрушівського району Житомирщини, де минули дитячі роки, побачив на стінах портрети вождів і письменників. Шевченка серед них не було. Прийшов додому і намалював портрет Кобзаря. Лаку, щоб покрити малюнок, не мав. То сусід підказав: його можна замінити яйцем. Щоб усі бачили, почепив портрет на стіні під стріхою. Це його перша «персональна» виставка. То був 1935-й. І подумати тоді не міг, що спливуть роки і він стане лауреатом Шевченківської премії.
Про Максименка кажуть так: маестро натюрморту. Бо вони в нього — неповторні.
Голова обласної організації Національної спілки художників Василь Кондратюк розповів:
— Якось до Житомира приїхали французи. Коли зайшли до Миколи Антоновича, пробули там три години. Хотіли придбати все, що було на стінах і полицях.
Унікальними є, зокрема, натюрморти на тлі пейзажу. А особливий попит мають намальовані «поліські дикі троянди» — реп’яхи. Хто б міг подумати!
Микола Максименко каже:
— Якщо Бог дав талант, потрібно працювати, доки живеш, і дарувати людям радість.

Житомир.

Фото Михайла П’єха.