Полк синів

За словами одного з організаторів руху допомоги військовим, що прибули, Олексія Володимировича, ідея підтримки військової частини виникла спонтанно. Про її прибуття не знало навіть керівництво району. Тилове забезпечення вочевидь запізнювалося. У бійців почалися проблеми. От і вирішили місцеві жителі не чекати розпоряджень керівництва.

— Самотужки ми забезпечили військових спочатку найнеобхіднішим, — розповів організатор руху. — Потім повідомили фермерам і підприємцям. Ті централізовано зібрали кошти для закупівлі харчів, води, цигарок. Також оперативно придбали шкарпетки та рукавички. Нині населенням організовано щоденне підвезення харчів і води. Люди закупили кілька сотень метрів кабелю й підключили частину до електроживлення — один із фермерів безплатно забезпечує електроенергією зі свого подвір’я. Місцевий лісгосп забезпечив дровами для польової кухні та «буржуйок» (1955 року випуску!) у наметах.

У райцентрі організовано пункти прийому допомоги для військовослужбовців частини. До спеціальних журналів заносять відомості про те, скільки здано коштів, продуктів, одягу або іншої допомоги. За бажання кожен може перевірити, скільки чого надійшло й на які цілі витрачалося.

— Ми розмістили оголошення про роботу пункту прийому допомоги в районній газеті, розклеїли по населених пунктах. І сьогодні приходять люди будь-якого віку й соціального стану, — розповіли в місці збору допомоги. — Найчастіше зовсім небагаті люди, які готові віддати останнє для українських солдатів: банки з консервованими огірками, пиріжки, яйця, самов’язані шкарпетки. Все збираємо на спеціальному складі, звідки доставляємо в частину.

Військовослужбовці погоджуються: без вчасної допомоги місцевих жителів було б непереливки. У чистому полі, на невідомому місці оперативно розгорнути частину, організувати її повноцінне функціонування й привести в повну боєздатність виявилося непросто: багато часу й сил пішло б на питання життєзабезпечення особового складу.

— Приїхали на невизначений час у незнайоме місце, де немає води, електрики, комунікацій. Тому допомога місцевого населення була дуже доречна, — каже заступник командира частини з роботи з особовим складом Микола Олександрович. — Ми отримуємо стаціонарну електрику — до того ж, безплатно. Розуміємо, що якби почали самостійно оформляти документи на підключення, то це могло б тривати до самого завершення нашого тут перебування.

Підтримку військові відчувають у всьому. На-приклад, коли їдуть до райцентру, щоб отримати гроші в банкоматі — люди пропускають без черги. Так само й у магазинах. Просто на вулицях підходять незнайомі люди і вручають сумки із харчами та речами: кажуть, зібрали, але не знали, як передати. Хтось привозить допомогу в частину на автомобілях, деякі приходять пішки.

Особливих проблем зі здоров’ям у військовослужбовців тут немає. Хіба що губи й руки обвітрюються.

Щодня в частині триває вишкіл. Без справи солдати не залишаються: хтось готує автомобілі, хтось обслуговує озброєння, забезпечує зв’язок. Інші готують окопи й військову техніку. Для відпочинку часу практично не залишається. Солдати настільки вимотуються, що їм скасували ранкові зарядки, а відбій — одразу після вечері.

Вільний час — хіба що в неділю. Так, минулого тижня влаштували футбольний матч із місцевими хлопцями. Вони, до речі, з великим інтересом намагаються вивчити техніку, що прибула, котра, втім, доволі прикрита. Приходять поспілкуватися й люди старші, особливо ті, в кого підростають діти або онуки: їм цікаво, як служиться українським хлопцям. Військовослужбовці часто чують, що жителі навколишніх сіл почуваються набагато спокійніше, знаючи, що поруч стоїть їхня частина.

У бесідах із солдатами офіцери постійно роз’яснюють ситуацію в країні. Та ті й самі отримують інформацію через Інтернет, бачать, що відбувається. І готові захищати Україну, виконувати накази своїх командирів.

— Гірше, коли йде трансляція якогось одного телеканала. Бійці не розуміють, чи правду там кажуть — адже порівнювати немає з чим. Кому вірити? — зауважують командири частини. — Починають потроху панікувати. Доводиться бесідувати, доносити інформацію.

Багато новин надходить зі спілкування з родичами по мобільних телефонах, за допомогою Skype. Практично в кожного солдата є мобільний з виходом в Інтернет. Газети надсилають із Донецька. Отримують і «Голос України»: один читає, решта слухають. На думку офіцерів, солдати інформовані краще, ніж багато хто з тих, хто мешкає в селах. І все-таки для їх настрою важливіше те, який вигляд мають їхні офіцери: якщо вони спокійні — то й у солдатів паніки не виникає.

Для бійців дуже важливо, що їх підтримують близькі люди. А для близьких — знать, що їхні діти, брати, друзі перебувають у нормальних умовах, у безпеці, забезпечені всім необхідним і підтримуються місцевим населенням. До речі, всі бажаючі родичі солдатів можуть відвідати їх, привезти гостинці, якісь речі, поспілкуватися за межами частини.

Через вогкість гітару із собою до табору вирішили не брати: її замінив музичний центр. Найближчими днями готуються зустрічати місцевий танцювальний колектив, учасники якого запропонували дати концерт для військових просто серед поля.

У частині служать строковики двох останніх призивів. Ті, хто потрапив до армії в передостанній призив, уже потроху обурюються — їм час звільнятися. Останній строк — квітень. Але що зробиш, діє наказ про часткову мобілізацію. Командири пояснюють: який сенс звільнятися, їхати додому, щоб потім через тиждень знову потрапити до армії, в незнайому частину.

— Скільки ще тут доведеться перебувати — невідомо. Але хочеться швидше повернутися туди, де залишилися їхні домівки й родини, — каже заступник командира з роботи з особовим складом. — Хвилювання за близьких, що залишилися там, не минає. Як і рідних за своїх захисників.

Активісти — громадські працівники з’ясували, що при передислокації ракетна частина не була забезпечена хоча б взводом охорони. І тому безпека самих військовослужбовців і бойової техніки виявилася, на їхню думку, під загрозою. Було ухвалено рішення організувати охорону силами місцевих патріотів. У цьому взяли участь офіцери запасу, які добре знають специфіку служби й переживають за те, щоб військовослужбовцям було нести службу не тільки комфортно, а й безпечно.

Організація постів погоджена із правоохоронними органами району, районною та обласною владою. Завдання: не допустити в частину людей у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, запобігти провокаціям і порушенням громадського порядку. Чергування проходить із шостої вечора до шостої ранку. І триватиме стільки, скільки буде потрібно. У найпершому чергуванні, в ніч на 27 березня, взяв участь і кореспондент «Голосу України».

Чергують добровольці — мешканці району. Серед них чимало членів мисливських колективів: вони приходять зі зброєю. Крім того, присутні й співробітники райвідділу міліції. Бажаючих брати участь в охороні частини вистачає: люди вважають це внеском в обороноздатність країни. У свою чергу, солдати бачать, що їхня служба дуже потрібна мирному населенню: це надихає, підвищує моральний дух, дає додаткове джерело енергії.

Чергування — це не пікнік на природі, із шашликом і алкоголем. Люди відчувають відповідальність і дотримуються дисципліни. Хтось перебуває всередині автомобілів, що стоять на під’їздах до частини, хтось патрулює підступи, а хтось перевіряє проїжджаючі автівки, фіксуючи номери підозрілих машин — щоб передати у відповідні служби для з’ясування обставин. Черговий і озброєний співробітник міліції за потреби може на місці скласти протокол. Є прямий зв’язок із керівництвом району, райвідділу міліції й командуванням частини.

Командування частини офіційно, зрозуміло, заявляє, що патрулювання цивільними особами їм, у принципі, не потрібно. Мовляв, навіщо військовослужбовцям підставляти людей, якщо в частини є зброя, є наказ про її застосування в разі нападу? А зайві блокпости можуть привернути непотрібну увагу.

— Якщо хочуть нас охороняти — нехай роблять це так, щоб ми навіть не знали про це, не бачили їх, — кажуть офіцери. — Адже під них можуть спрацювати «партизани»-провокатори. Як нам у такому разі розібратися, хто є хто? Боєць вистрілить, а що далі?

Командири частини заявляють, що є озброєння, яке простояло законсервованим десятиліття: як випустили із заводу, так і стояло. І ніхто не знав, що ж там насправді всередині. Офіцери-ракетники сьогодні розкривають техніку й виявляють автомобілі... з дерев’яними дверима.

Солдати та офіцери частини вдячні місцевим жителям за все, що ті для них зробили й роблять. Зі спілкування з колегами вони знають, що таке ставлення населення до військових є і в інших регіонах країни. Вважають, що таких людей потрібно нагороджувати за допомогу Збройним Силам України. Однак...

— У принципі, ми не хотіли б отримувати допомогу від місцевого населення — цим повинно займатися Міністерство оборони, — заявляють вони. — Насамперед нас мали б забезпечити нормальною технікою — машинами і тракторами. А так нам доводиться длубатися лопатами. Ми повинні допомагати місцевому населенню, а не вони нам. За всіх часів військові віддавали свої пайки цивільним. А сьогодні все навпаки.

Із зрозумілих причин автор не називає ні номера військової частини, ні місця її дислокації, ні прізвищ командирів і активістів-громадських працівників.