Коли почалася війна, мені було сім років. Батько пішов на фронт. А ми втрьох: мама, маленька сестричка і я — з недобудованої хати перейшли жити до бабусі з дідусем. Поруч проходила шосейна дорога. Пам'ятаю, коли наші війська відступали, які бідні, брудні, втомлені йшли солдати. У руках — тільки гвинтівки. Вони розташувалися поруч із нашим селом і рили протитанкові рови. Місцеві жителі носили їм їжу, допомагали, чим могли.
Пам'ятаю, якось вранці мама, подоївши корову, налила у великий глечик молока, і я побігла пригощати солдатів. Яка я була щаслива, коли вони дякували: «Спасибі, дівчинко!» Але недовго затрималися наші в селі, була дана команда відступати. Щойно залишили село, як з'явилися німці: пещені, з автоматами навпереваги. А коли наші війська почали наступати, фашисти озвіріли: забирали худобу, вбивали старих і дітей, палили вцілілі хати. З усієї області зганяли євреїв, набивали ними повні корівники, а потім відвозили на розстріл.
Земля стогнала, ворушилася. Це було жахливо і страшно... Тоді ж, в 1944-му, німці розстріляли моїх бабусю з дідусем.
З жахом і болем у серці згадую ті роки, роки нашого дитинства.
Барський район
Вінницької області.
